Віталій Демочко з Полтави до 30 встиг стати директором школи, керівником проєктного офісу, батьком, добровольцем та командиром відділення безпілотних авіаційних комплексів й ветераном.
За керування у школі, побратими прозвали його «Скіннером» на честь персонажа «Сімпсонів» Сеймура Скіннера – директора Спрінгфілдської початкової школи. На передовій він – командир відділення 3-го загону спеціального призначення 71-ої окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ України. До і після цього – керівник проєктного офісу роздробу в полтавській «Аврорі».
На його рахунку – оборона Ізюма, участь у харківській операції під час контрнаступу ЗСУ, оборона Бахмута та демобілізація.
Тисячі українців нині воюють за свою державу. З 2014 року чимало з них брали участь у бойових діях, поверталися додому, але українське суспільство не завжди готове зустріти їх й адаптувати до буденності. Сьогодні масштаби участі у захисті країни суттєво зросли, а переважаючий відсоток війська – мобілізовані люди. Вкрай важливо показати кожному з них, що вони вкрай потрібні у кожній.
- Досвід ветерана «Скіннера» покликаний показати шлях на війну та повернення з неї, адже й після війни для українських захисників можливо все.
Розділ 1. Віталій Демочко не знав як захистити родину, тому пішов воювати
Чоловік ніколи не думав, що стане військовим, але у свої 29 років свідомо обрав цей шлях і став добровольцем. У цьому «допомогли» росіяни, які не залишили йому вибору.
Лютий 2022 року був для чоловіка був вкрай напруженим. Емоційно вони з родиною не хотіли усвідомлювати що повномасштабне вторгнення може відбутися, але розум постійно натякав, що стотисячне військо росіян на кордонах України просто так додому не повернеться.
Напередодні вторгнення він взяв участь в проукраїнському автопробігові до Дня єднання, а вже за кілька днів війна застала його на межі Харківщини та Полтавщини у Чутовому:
«О шостій ранку прокинувся вдома й відчув, що щось негаразд. Ми не чули вибухів, але новин було вдосталь. Щойно забрав сестру і дружину в Полтаву, повернувся додому. Ми ж близько і в перший день я пішов записуватися до ТрО».
«О шостій ранку прокинувся вдома й відчув, що щось негаразд. Ми не чули вибухів, але новин було вдосталь. Щойно забрав сестру і дружину в Полтаву, повернувся додому. Ми ж близько і в перший день я пішов записуватися до ТрО. У тому ж пунктів і в ЗСУ записували, але не було місць. Наступні кілька днів минули як в тумані, ще ніхто не знав чи вистоїть Харків».
9 березня Віталій Демочко поїхав на прощання з однокласницею, яка полягла в бою за Україну. Одразу після прощання йому зателефонували з військкомату й сказали, що з’явилися місця. Дружина захисника ще довго думала, що його мобілізували й не знала, що насправді Віталій Демочко – доброволець.
Він каже, що головною причиною його перебування у війську було бажання убезпечити сім’ю від катувань, що можуть завдати окупанти, як це було на окупованих територіях:
«Я не знав як захистити родину, тому пішов воювати. А ще не знав, що буде далі. Мене лякали кадирівці, які заходять у чужі будинки, вбивають і ґвалтують. Наступним міг бути й наш будинок. У мене постало питання до себе: "Навіть якщо ми відіб’ємося, що я скажу сину? Що я робив у цей момент?" Відповіді у мене не було і я вирішив, що треба йти».
Розділ 2. Увесь бойовий шлях – воєнний детектив
Віталієві Демочку випало служити у новосформованій бригаді. Коли його з іншими майбутніми воїнами привезли на місце дислокації, відбувся такий собі був кастинг у підрозділи. Набирали батальйони, роти та окремі спецпідрозділи, які виконуватимуть завдання у складі бригади.
«Хто кулеметник? Хто може бути мінометником? Снайпери тут хто?», – запитували у сотень майбутніх бійців, які ще вчора працювали у галузях, що не вимагають навичок навідників. Поки тривав відбір, чоловіки спали на бетоні (інших умов й не чекали, адже довкола в областях точилися бої за кожне село) й з дня у день чекали на подальші команди.
Як командир роти набирає собі підлеглих? Ну тих, кого знає, бо люди не перекурах знайомляться А я не палю і мене ніхто не знає, тому я сидів і чекав. У мене була задача вижити й пояснити, що я вмію. З переваг: у мене права категорії С, менеджерські навички і володіння таблицями Exel рівня "Бог". Також я за освітою учитель географії й орієнтуюсь у картографії, Отож, я сидів і намагався не влізти туди, де мені не по душі».
Одного дня набирали бійців у штурмові загони, потім у снайпери, але полтавця не забирали. Віталій Демочко почав хвилюватися, що не справляє враження людини, яка готова воювати. Якось думав проявити ініціативу, але усе ж дочекався фінального відбору.
«Великі аудиторії, де сидить приблизно сотня людей. Виходить командир і каже, що є посада водія. Усі швидко тягнуть руку, а чоловік, який оголошує додає: "Водія … вогнемета". Думаю про себе: нє, вогнемет точно не моє».
Пізніше оголосили, що є посада оператора відділення безпілотних авіаційних комплексів. На той момент «тема» зі штатними коптерами уже стала популярною на війні, а країна захоплено стежила як Сили оборони коригують вогонь по ворогам у Київській області. Щойно Віталій почув про пропозицію піти в аеророзвідку, вирішив, що дочекався на військову посаду своєї мрії:
«Насправді, я згадав, що пульт для дрону на вигляд, як від PlayStation, якого в мене ніколи не було, але хотілося і нарешті воно кудись туди та й зіграло. Отак цілий набір співпадінь привів мене до місця, на якому я був би найефективнішим. Висновок один: люди, не паліть.
Після формування підрозділів, з’явилося відділення аеророзвідки, а обрані вирушили на злагодження до 16 травня, де Віталій Демочко здобув позивний «Скіннер». Потім на нього з побратимами чекали навчання, ізюмський ліс, звільнення Харківщини й безперервний бахмутський напрямок.
Розділ 3. «Вони тікали, а ми не наздоганяли. Це ж не бойовик»
Першим місцем дислокації для військових стало місце західніше Ізюма. Підрозділ «Скіннера» мав завдання витіснити ворога з лісу й стабілізувати лінію фронту. На війну воїн приїхав як командир відділення безпілотних авіаційних комплексів.
Літо 2022 року – момент абсолютної невідомості для українських військових, бо фронт рухався як живий організм. Віталій Демочко каже, що зараз ділить для себе війну на 2 великих етапи: ізюмський та бахмутський напрямки.
«В Ізюмі спочатку не знали, де ворог і треба було його шукати, а в Бахмуті всі знали де ворог, росіяни знали де ми, але зробити нічого не могли. Така собі кулачна бійка. Це 2 різних підходи до ведення війни і вони сильно відрізняються. В Ізюмі перед нами стояла конкретна задача – стабілізувати лінію фронту. У цьому нам допоміг Сіверський Донець, бо ми були у населених пунктах на захід від річки й бодалися з противником. Плацдарм на лівому березі ми тримали міцно, а от усе, що в лісі було – це уже складна операція».
Підрозділу полтавця потрібно було підготувати плацдарм для контрнаступу ЗСУ в лісі, щоб воїни могли зайти й зачистити від окупантів територію у селі під Ізюмом. Для підготовки потрібно було звільнити ще кілька населених пунктів неподалік. Ветеран згадує, що вони доволі довго готували плацдарм, стабілізували лінію фронту й вишукували противника. На думку аеророзвідника, це був цікавий етап його роботи, адже передбачав розгортання ворога й знайомство з російськими підрозділами:
«Ми проводили розвідку, знайомилися з ворогом, старалися зрозуміти скільки їх, де вони, як їздять, яке озброєння мають, звідки приїхали, яке у них маркування і коли ротація. Це все такий собі воєнний детектив. Нам потрібно було все дізнатися, щоб зрозуміти, яке ураження їм можна нанести і чого від них можна очікувати, бо від штатного озброєння противника можна зрозуміти подальший характер дій».
Оперативна зона відповідальності підрозділу була непомірно великою для тієї одиниці, яка все стримувала, каже Віталій Демочко. Одним батальйоном вони утримували половину західної частини ізюмського лісу. Йдеться про масштабні території: квадрат 5х7 кілометрів міг захищати один батальйон. Це вдавалося певними тактичними хитрощами підрозділу, який створював умови, щоб ворог думав, що їх там значно більше. Полтавець каже, що його побратими – герої, бо їм це вдавалося завдяки кмітливості, мотивації та бажанню якнайшвидше звільнити території Харківщини:
«Але ми не забували, що ліс – це страшенна небезпека. 80% втрат припадали на травми від мінно-вибухових пристроїв у лісі. Стрілкотня і артилерійські обстріли теж були. Одного разу хлопці на переправі нарвалися на обстріл, що тривав добу. Коли ми розкрили цю ситуацію, то виявили, що у росіян була ротація і їм просто треба було відстріляти боєкомплект, щоб не везти на ротаційні пункти».
Хоча логіки у діях ворога часто немає, символізм присутній часто. Це розуміли бійці під час підготовки до Дня незалежності у 2022 році. 24 серпня їх готували, що очікуються провокації з боку ворога. Насправді ж на День незалежності по російським позиціям працювали українські воїни:
«Їм тоді такий феєрверк влаштували. Було зіткнення з елітними підрозділами спецпризначенців і ми дали їм прочуханки. Ми чекали на "просмажку", але вийшло навпаки».
Ще один спогад ветерана стосується харківської операції, коли українські воїни готували плацдарм для входу українських танків до ізюмського лісу, провели масштабні роботи. Для виконання операції залучили чимало купу людей, підготували арсенали й щойно настав момент, коли настав час діяти – противник розвернувся й розчинився. Росіяни тікали, але наздоганяти його не було сенсу:
«Вони тікали, а ми не наздоганяли. Це ж не бойовик. Там було дуже багато різних фізичних перешкод, тому їм дали піти, а наші резерви розгорнули на інший напрямок, бо по харківському уже все зрозуміло. Про Ізюм ми розуміли ще за 3 дні до звільнення, коли Балаклія знову була під нашим прапором».
Розділ 4. Бахмут
10 вересня Віталій Демочко з побратимами стали до роботи на бахмутському напрямку. Коли хлопці їхали, морально-психологічний стан був вкрай важким. Піднесення після харківської операції збив наратив про те, що Бахмут – це пекло і зараз там найважче. Дехто міг дозволити подати репліку про те, що в Ізюмі війни й не було:
«У мене команда тоді так перегоріла. Ми їхали на Бахмут, а я дивлюся на них і бачу, що наче вмирати відправилися. Суспільство було вкрай перегріте цим питанням. Ми не сприймали це як дорогу один кінець, але на відміну від Ізюма, там ще нічого не розуміли. Їдемо в Бахмут, де пекло, а він був цілішим за Ізюм. Той був розваленим, у порівнянні з Бахмутом у вересні 2022. З містом ми знайомилися, а потім бачили як його стирали вогняним валом. Там за кілька годин могли стерти школу, пошту й АЗС, а поряд, за кількасот метрів, місцеві живуть. Сюрреалізм».
З ворогом на Донеччині знайомитися уже не доводилося. По діям окупантів було зрозуміло хто «працює»: регулярна армія чи найманців терористичного угруповання «Вагнер». Перші б’ють виважено, а «Вагнер» – постійні атаки з великою навалою піхоти.
«Це ділянка фронту, де не можна сказати, що зараз виведуть якусь бригаду, а хтось заїде. Якщо в обороні є вільне місце, зайде противник. Заміна була швидкою, а ротації підрозділів на лінії – один з найскладніших викликів».
У Бахмуті перед бійцями стояло завдання створити умови, в яких противник не зможе нічого зробити. Щойно бачили рух – одразу стрільба. Коли відбивали асфальтний завод на сході Бахмута, група з 26 людей противника вийшла на штурм заводу. За 3 години співпраці аеророзвідки та артилеристів їх лишилося 6, але за кілька годин пішла нова група. Через це підрозділ «Скіннера» щодня цілодобово відстежувала рух окупантів й реагувала на кожен крок. Щойно один дрон сідав, його міняли на інший:
«Якщо ворог не побачить дрона, стане зухвалим. Одну ділянку фронту ми щільно контролювали, тому робота іноді нудною була, бо в таких умовах противник просто сидить і не висувається. Загалом, якщо немає руху по ділянці фронту – це прояв того, що ви робите роботу добре, бо вони бояться навіть звуку квадрокоптера».
Розділ 5. Як стають ветеранами
Аеророзвідка на фронті – очі побратимів. Їм не доводилося ставати у персональний двобій з російськими військовими, але їм доводилося бачити загибель людей й супроводжувати у полон тих, хто склав зброю.
Окрім цього, фронтове життя складне постійним ризиком. Звикнути до обстрілів або складно, або неможливо. Після певного часу на передовій, кажуть військові, починають розрізняти, що до них летить «твій або чужий снаряд». Через це слухати на фронті потрібно уважно.
Та й виконання усіх правил безпеки на лінії розмежування не може гарантувати безпеку воїнові, але збільшує вірогідність порятунку. Через це усю військову роботу , яку може виконати техніка без безпосередньої участі людини, має виконувати техніка.
«Дрон дає величезну перевагу, але комбінація дрон + Starlink змінює хід війни. Це перша війна, за якою ми можемо спостерігати онлайн. Перевага нашої системи у тому, що командири на місцях мають можливість ухвалювати рішення онлайн спираючись на тверді факти. Я бачу, а не я уявлю, що там є противник. Оце ексклюзивна перевага. Дрон – це транслятор картинки, а Starlink дає можливість побачити її у будь-якому місці планети».
Коли єгерська бригада Віталія Демочка керувала штурмовими операціями на бахмутському напрямку, то на 5-6 екранах можна бачити комплексну картину й контролювати кожну ділянку фронту. «Скіннер» жартує, що це кожен бій – це ігри розуму для розвідки й велика аналітична робота.
Розділ 6. Повернення додому
Робота після демобілізації не видавалася легкою, хоча в офісі екологічне середовище до ветеранів. Спершу Віталій Демочко дивився на все очима новачка, але війна додала йому рішучості у характері і це допомогло. Одразу чоловік пройшов навчання для підвищення кваліфікації:
«Я не стріляв у людей, але смерть була в прямому ефірі. Моральні гойдалки не давали спокою, але домашні відносини, друзі і робота втамувала це все. Мені пощастило так повернутися, але треба, щоб у всіх ветеранів не виникало питань чи зручно їм буде тут».
Віталій Демочко дотримуватися думки, що суспільство має повністю адаптуватися до нових українських реалій й навчати дітей ще зі школи правильно ставитися до ветеранів. Воєнні реалії – виклик українській системі освіти від дитячого садка до університету, аби нові покоління розуміли чому багато людей мають протези, або за які ідеї загинули у боях.
Окрім цього, необхідно зламати стереотип про психотерапію і те, що вона нібито не дає результату. Понад 70% українців відчувають стрес або сильну знервованість, показало нове дослідження Gradus Research, але 7% людей мали досвід звернення до психолога чи психотерапевта й 1% має регулярні сесії.
«Кремезні чоловіки теж потребують підтримки психолога», – каже ветеран.
Також суспільство періодично підіймає тему обігу зброї, психологічних травм й негативного досвіду в майбутній після воєнній Україні, але не говорять про можливості.
На війні чимало молодих людей зможуть проявити лідерство, навчаться адаптовуватися до складних умов й знаходити нетривіальні рішення знаходити. Віталій Демочко каже, що це «нерозкопана» можливість, яку потрібно досліджувати. Через це він просуває ідею підготовки до розвитку лідерських компетенцій людей, які повернуться з фронту.
У цивільному житті Віталій Демочко продовжує займатися допомогою своїй бригаді, але про цей проєкт можна буде розповісти лише після перемоги. Він долучаються до проєктів на підтримку ветеранів, ділиться знаннями й продовжує підтримувати й консультувати побратимів.
«Чи є переможці у цій війні? Перемога не буде зафіксована одним днем, коли ми вийдемо на наші кордони. Наступний крок – стійкі гарантій безпеки не від НАТО, а від нас собі. Для мене перемога – це кордони 1991 року і привабливість України для повернення своїх людей. Щоб люди, які з 2014 року виїхали відчули, що хочуть сюди повернутися. Я воював, щоб моє цивільне життя тривало. Щоб тут було цікаво жити і розвиватися. І хоча я зараз не в пікселі, моя боротьба теж триває».
Фото з особистого архіву Віталія Демочка
Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації», що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу