07 жовтня, 11:10
07 жовтня, 11:10

В архівах є правда, брехня і провокація – каже директор архіву національної пам’яті. Сліпо довіряти їхнім документам не можна, як і тотально в них сумніватися. Але звертатися до архівів та цікавитися минулим – варто.

ЗМІСТ поспілкувався з директором Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам'яті Ігорем Куликом. Він працює над тим, щоб наблизити до людей архіви та викорінити асоціації з нездоланною бюрократією та стосами незрозумілих справ зі свідомості українців.

Руйнування міфів про архіви

Останні 13 років історик та архівіст Ігор Кулик займається популяризацією архівів та історії. Ця робота передбачає боротьбу з численними міфами, які у свідомості людей створюють здебільшого уявні перешкоди для дослідження власного минулого. Історичними міфами ми «завдячуємо» російській та радянській пропаганді. Ігор Кулик говорить, що боротьба з ними напряму пов’язана з необхідністю подолати ставлення до архівів, як до важкодоступних установ:

«Щоб розбивати історичні міфи, ми маємо зруйнувати міф про архіви як якісь складні установи, забюрократизовані державні інституції, до яких не хочеться йти, тому що там працюють умовні бабці в окулярах, лежать запилюжені справи й щури бігають. В архіви звертаються тоді, коли дожив до пенсії й треба підтвердити пенсійний стаж і зарплати. Це міф, який існує в значної кількості суспільства. Ми намагаємося подолати переконання, що архіви – це тільки для істориків, для таких самих ботаніків. Насправді архіви можуть бути корисні, особливо якщо ми говоримо про архіви репресивних органів комуністично-тоталітарного режиму. Насправді очевидно, що історії ми не змінимо, але мусимо її знати та виносити уроки».

За словами Ігоря Кулика, важливість архівів радянських спецслужб полягає в тому, що вони містять докази геноциду українського народу, який триває принаймні останню сотню років. Цей злочин зачепив фактично кожну українську родину, хоч багато нащадків репресованих може й не знати про долю своїх родичів.

«Незалежно від того, чи ми говоримо про Полтаву, чи беремо Львів, Чернігів або Крим. Переважно в кожній родині є репресовані рідні. Іноді виглядає так, що люди про це не знають. Ти спершу питаєш, вони відповідають “ні”, але через дві-три зустрічі кажуть: “Ой, виявляється, усе таки є”. Або люди знають, що є репресовані, але не мають більше інформації, ніж тієї, що є у них в родинах. Вони не те, що не хочуть дізнатися, а швидше не знають алгоритмів, як здобути більше інформації, і прагнуть зрозуміти, що з родинних переказів є правдою, а що – легендою».

Ігор Кулик

Для чого потрібен архів національної пам’яті

Обізнаність про долю своїх рідних є важливою складовою перевідкриття та осмислення власної історії, адже вона має бути написана самими українцями, а не на догоду комусь, хто «краще знає». Ігор Кулик зауважує, що розвитку потребує й локальна історія:

«Беремо будь-які теми, наприклад, українська Друга світова. Ми знаємо, що робили радянські партизани, червона армія в Полтаві. Але чи було в Полтаві українське підпілля? Було. Але що ми про нього знаємо, хто це був, а в який період, якою була діяльність і чим вона закінчилася, скільки було учасників? На ці всі питання відповідей немає. З українською революцією в Полтаві ситуація краща, бо дослідники попрацювали. А от Полтавщина в цілому? А у 1917 році, у 1918? А у квітні 18-го? А в конкретних числах квітня? Це проблема, яка потребує розв’язання, тому що значна частина відповідей на ці питання є в локальних архівах СБУ та МВС». 

Одним з інструментів, який дав би поштовх для розвитку власного бачення історії, має стати архів національної пам’яті, створений у 2019 році. Його перевагою є вільний доступ до матеріалів для всіх охочих, а також структурованість. В архіві будуть зосереджені документи репресивних органів Радянського Союзу.

«Сюди належать справи не тільки ЧК і КДБ, що одразу спадає на думку, а й радянської міліції, бо її руками робили всі ці речі, особливо масові. КДБ намагався показати, що вони такою низькопробною роботою не займаються. Це й суди та прокуратура, тобто всі ці інституції, які насправді працювали разом і намагалися знищити Україну».

У перспективі архів національної пам’яті збере під своїм дахом 4 млн документів, які зараз зосереджені в областях. Проте наразі будівля установи потребує реконструкції, щоб мати фізичну змогу прийняти архівні справи й структурувати їх.

«Це некласичний архів, бо, за задумом, його кінцева мета – це стати найбільшим архівом в Україні та Європі з 4 мільйонами справ. Жоден архів такої кількості документів не має. Є архіви в Україні з понад 2 мільйонами, але не чотирма. Європейські аналоги нашого архіву – це архів Штазі в Німеччині, з якого починалася архівна революція у 1989 році, коли громадськість його відкрила».

Ігор Кулик розповідає, що українські та закордонні архіви мають різні підходи до оцінки величини власних фондів. У європейських архівах рахують не кількість справ, а їхню загальну довжину.

«Є така особливість: ми вимірюємо у справах, у кількості, а вони – ні, бо справа може бути тонка – на 10 аркушів, а може бути на 250 і більше. Тому вони ставлять їх одна до одної, вимірюють довжину й говорять, скільки у них погонних метрів. У Польщі та Німеччині, із яких ми брали приклад, архіви мають по 110 км. Це приблизно співмірно з 4 мільйонами справ».

Попри те, що архів національної пам’яті існує кілька років, у ньому досі немає документів. Будівля, яку передали під архів, нині непридатна до зберігання документів, а виділені на реконструкцію 100 млн грн забирали спочатку через пандемію коронавірусу, а тепер – через війну.

«З червня 2019 року, коли архів створили, ми отримали будівлю в Києві, це глибока Троєщина, на Пухівській, яка має 11 тис. квадратних метрів, колишнє виробниче приміщення одного з заводів. Ми хочемо переробити його під архів. Воно зараз непридатне просто для того, щоб працювати, оскільки фактично 30 років не використовувалося. Цю реконструкцію ми намагаємося провести. Намагаємося тому, що коли забрали гроші на війну – це зрозуміло й очевидно, бо стоїть питання бути чи не бути державі, а питання архіву – це питання, якою бути цій державі: демократичною, з розумінням до архівів чи не дуже. Це було вдруге. А от коли забрали гроші на ковід… Я розумію, що треба було допомогти, але допомогти й забрати все – то трохи різні речі».

Архів національної пам'яті. Фото з фейсбук-сторінки Ігоря Кулика

Зараз архів працює над популяризацією історії та їздить Україною з виставками. Документи репресивних органів Радянського Союзу, які з часом увійдуть до його фонду, нині зберігаються в регіональних архівах Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ. Справи у Державному архіві області там і залишаться, бо ця установа має власний апарат для роботи зі справами.

«Ми забираємо документи з силових структур, бо це взагалі дикість, коли минуло 30 років незалежності, а досі документи неіснуючої держави знаходяться в сучасних структурах. Я хочу побачити, як СБУ, при всій повазі, буде досліджувати історичні документи, адже це невластиві функції для цих структур. Я думаю, що в часи війни якраз завдання СБУ, поліції, юстиції, прокуратури – не досліджувати історію України, а виконувати дещо інші функції, із якими треба впоратися. Натомість ми не будемо забирати з Державного архіву Полтавської області, хоч там теж є документи, пов’язані з ЧК та прокуратурою, тому що це спеціалізована цивільна установа, яка для того й створена, щоб зберігати документи та забезпечувати доступ. Там є історики й фахівці, які над цим працюють». 

Ігор Кулик говорить, що переносити архіви колишніх радянських силових структур до єдиної цивільної установи – це логічний крок і європейський досвід, адже саме так можна забезпечити вільний доступ до справ.

Крім того, це дасть змогу зробити публічними роботи дослідників, які працювали в силових структурах: це колишні проректори академії внутрішніх справ, колишні директори архівів МВС, полковники міліції у відставці тощо. За словами Ігоря Кулика, їхні праці 1990-2000 років можуть іти з грифом, що обмежує доступ.

Інша проблема – неврегульованість архівів поліції та МВС та відсутність простого алгоритму для забезпечення доступу громадян до справ. Кількість людей, які працюють в таких архівах, неспівставна з обсягом матеріалів, що в них зберігають: на 2-3 людини може припадати десятки тисяч історичних документів, а є також сучасні архіви з 1991 року.

«Це ситуація патова, й іншого виходу, як просто богу богове, а кесарю кесареве лишити, немає. Після 1991 року – це ваше, вирішуйте, зберігайте, тримайте. Українська поліція зберігає свої документи. Інший момент, коли ти приходиш за кордон і починаєш розказувати, що документи ЧК знаходяться в архіві СБУ, а там кажуть: чекай, архів Служби безпеки України, а до чого тут ЧК? І ти починаєш пояснювати, що він то у нас архів СБУ називається, але в них як документи радянських спецслужб до 1991 року зберігалися, так і далі зберігаються. То що, питають, у вас, як у Росії: ФСБ є правонаступниками КДБ? Ні-ні-ні, ви не розумієте, ми не є правонаступниками. То дійсно: жодна правоохоронна й спеціальна служба України не є правонаступницею радянської, але по факту вони все зберігають. Іноземці дивуються», – розповідає історик.

Як звернутися до архіву й працювати з ним

Архів має кілька стратегічних напрямків роботи: реконструювати приміщення, зібрати документи репресивних органів комуністично-тоталітарного режиму та стати єдиним вікном входу в системі національної пам’яті.

«Щоб людина не думала, як і куди звертатися, які там алгоритми є. Вона має розуміти, що для пошуку даних про репресованих рідних є архів національної пам’яті. Вона прийшла в архів, де нададуть справу або підкажуть під конкретний кейс людини, куди саме звернутися, дадуть електронні пошти та адреси, зразок звернення. Так, треба буде ще щось зробити, але все одно заповнювати по готовому зразку значно простіше. Тому ми під це створили наш консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих».

Робота консультаційного центру показала, що насправді 80% людей мають одне й те ж саме запитання: з чого почати пошук. Для того, щоб цей алгоритм був зрозумілий, архів підготував 5 коротких відео, де лаконічно показаний загальний алгоритм. Починається пошук із домашнього завдання, коли людина має прийти до родини й запитати про репресованих рідних, наявність якихось документів. Потім йде періодичний пошук у базах даних, а далі – написання заяви в архіви, куди можна звертатись. 

«Ми маємо понад 2 тисячі звернень, особливо великий шквал був, щойно ми відкрилися в травні 2020 року. Ми намагаємося розуміти, що є різні категорії людей. Як би це дивно не звучало у 21 столітті, окрім інтернету, фейсбуку, інстаграму, сайту зі зворотним зв’язком й електронної пошти, у нас є телефони, навіть стаціонарний. Бо ми прекрасно розуміємо, що переважно шукають люди поважного віку, у яких є час, коли онуки не надто напружують і людина на пенсії, вона пригадує, що щось у родині було, когось забрали, щось говорили, є хтось, хто може допомогти, і люди починають дзвонити».

Ігор Кулик каже, що кількість звернень громадян зростає після кардинальних подій, що несуть зміни: це розпад Радянського Союзу, Помаранчева революція й Революція гідності.

«Особливо характерно, що після Революції гідності попит не зменшився, він зростає. Це єдиний момент, коли воно йде по висхідній, і покищо я не бачу особливо ніяких причин для спаду. Навпаки – кількість зростає. Не в рази із року в рік, але 10-15% є. Причинами тут стали, окрім внутрішнього фактора революції, фактор війни. З 2014 року особливо помітно, що зростає кількість людей, які мають той чи інший стосунок до територій, де відбувалися військові дії. 

За 2022 рік мені складно говорити, бо тут досить мало часу минуло, але з 2014 року люди, які проживали в Донецькій, Луганській областях, або їхні родичі були звідти, зверталися до архіву, намагаючись зрозуміти, що подібне було і воно повторюється. Чому знов? Тоді прийшла Росія й зараз, тоді вбивала й зараз. Парадоксальна ситуація, що саме Донецька й Луганська області, Крим – архівних документів фактично в доступі немає. Бо прийшли росіяни й ці документи відрізали. Що з ними, складно говорити. Те, що вони не всі збережуться, це факт. Не факт, що вони взагалі збережуться».

Фото з фейсбук-сторінки Ігоря Кулика

Чому історія повторюється

Щоб показати незмінність злочинної політики Росії відносно України, архів національної пам’яті створив виставку «комунізм = рашизм». Її презентували зокрема й у Полтаві у вересні.

На прикладі історій українців, які постраждали від комуністичної та сучасної російської влади, виставка розповідає про неминуче повторення непокараного злочину.

«Ми вирішили зробити виставку, де показати оцю паралель, що геноцид проти українців триває мінімум 100 років і навіть більше. І триває він тому, що ми не засудили комунізм як тоталітарну ідеологію. Не засудили ми на рівні держави, не засудив світ на рівні якогось Нюрнберзького трибуналу 2.0. І це є відповіддю на питання, чому все повторюється знов. Бо якщо ти чогось вчасно не робиш, то воно ж потім все одно тобі вертається. Це може бути через 30 років, як ми маємо зараз, але тоді все одно треба буде з цим розібратися. Але з комунізмом і  рашизмом розібратися буде складніше».

Ігор Кулик говорить, що виставка задумувалася по-інакшому наприкінці минулого року. Вона мала з’явитися до дня пам’яті жертв політичних репресій, який відзначають щорічно в третю неділю травня. Спочатку планували, що виставка покаже кейси з пошуку репресованих та розповість про героїв 20 століття. Таким чином організатори хотіли акцентувати на відкритості та доступності архівів, завдяки якій дізнатися інформацію можна навіть про людину, яка загинула 60-70 років тому. Однак 24 лютого все змінило, тому зосередитися вирішили на популяризації архівів як місць не тільки для фахових істориків, а й для звичайних зацікавлених людей. Адже архіви пов’язані з сучасністю й можуть давати відповіді на важливі сьогодні питання.

«Для команди архіву було очевидним, що ця війна буде неминучою. Для мене особисто все, що відбувалося спершу в Бучі, а зараз – в Ізюмі, ятрить душу, емоційно б’є, але воно не є чимось новим. Ти читаєш спогади упівців, які потрапляли в полон, де вони розказують, як до них ставилися в 40-50-х роках, – усе те саме, нічого не змінилося абсолютно. Ставлення до українців, як не до людей, з якими можна робити все, лишилося». 

За словами Ігоря Кулика, вживане у назві виставки слово рашизм – поки не сталий науковий термін, а радше спроба окреслити феномен російського божевільного захоплення власною непереможністю та «величчю»:

«Важливо, щоб люди чули сам термін і мали розуміння, що з собою несе цей рашизм, негативну конотацію, і тоді суспільство це буде спокійніше сприймати. Можливо, його якось назвуть по-інакшому. Коли війна закінчиться, воно набуде якоїсь форми. Але зараз, мені здається, що це якраз найбільш адекватна форма, тому що російський нацизм чи фашизм, як говорять, тут складно. Рашизм – одне слово і не треба додавати». 

Історик каже, що слово «рашизм» наразі є найкращим вираження того, що відбувається зараз у Росії.

«На моє глибоке переконання, рашизм – це все-таки ідеологія. Тут можна, особливо з наукової точки зору, критикувати: це не зовсім коректно порівнювати рашизм з нацизмом, чи рашизм із комунізмом, тому що є відмінності. З наукової точки зору, як історик і політолог я погоджуюся, що це не зовсім коректно, але для більшості людей треба спрощувати поняття. І тому треба говорити так, що це, по суті своїй, насправді ідентичне. 

Вони ставлять за мету винищення якоїсь певної класи чи середовища. Обидва ставлять ідею світового панування. Обидва ставлять вище якийсь певний клас, середовище – народність. Усі ці режими працюють як Макіавеллі: результат виправдовує засоби. Загинуть мільйони, окей, але результат буде досягнутий. Інструменти можуть бути різні. Наприклад, в агітації: тоді не було інтернету, а зараз є, а також соціальні мережі, та й телебачення тоді й зараз – це теж різні речі. По факту суть залишається та сама». 

Усвідомити й засудити зараз цю подібність – завдання для України та цивілізованого світу.

Фото Катерини Пєшикової