Млин – один з найдавніших механізмів, вигаданий людиною. Його використовували, щоб полегшити роботу, а мірошники та млинарі вважалися одними з найшанованіших людей на селі й були третіми після священників і ковалів.
Здавна Полтавщина славилася величезною кількістю вітряків, які слугували для помелу зерна, сільських гулянок та як орієнтир у полі. З появою сучасних технологій більшість млинів пішли в забуття та існують лише у легендах, переказах та на полотнах художників.
Старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Віталій Яремченко розповів ЗМІСТу як млини з’явилися на Полтавщині, а краєзнавці з Диканьки Наталія Дзюба, Анна Кошель та художник Олександр Братський показали як нині живе один з найвідоміших вітряків на батьківщині Кочубеїв.
Переродження водяних млинів та поява вітряків на Полтавщині
У Європі механічні млини з’явилися на кілька століть раніше, ніж на території українських земель. Там вони набули популярності в 13 столітті. В Україну технологія прийшла у 17 столітті, у період найбільшої колонізації краю.
Водяні млини, які з’явилися першими, здебільшого належали заможним міщанам або козакам, проте відомі випадки коли ними володіли місцеве духовенство та монастирі. Коло водяного млина до руху приводила сила текучої та падаючої води, проте будівництво такого механізму було дороговартісним. Окрім самого млина необхідно було зводити греблю, докладати зусиль, щоб перегородити частину русла ріки й спрямувати воду на млинове коло. До того ж догляд за такими греблями потребував багато часу та сил.
Заважала використовувати силу води для помелу зерна й недобросовісна конкуренція між власниками млинів, які хотіли «забрати» собі найкраще місце на березі якомога вище по течії. Приклади можна знайти в судових архівах Полтавського полку 17 століття. В одній зі справ повідомляють про скарги місцевих мірошників з Петрівців (нині Миргородський район) щодо навмисного підтоплення новозанятої нижньої греблі «Герасимової». Схожий випадок розглядали й у Біликах (Полтавський район). Там на Кобеляцького сотника Грицька Бражника скаржилися одразу кілька місцевих, чиї млини він пошкодив. Справа датується 1675 роком:
«Такі справи не були поодинокими. Часто мірошники об’єднувалися в групи, щоби разом скаржитися на того, хто їм шкодить. Все через те, що чим більше ставало нових млинів – тим менші прибутки отримували господарі старих млинів. Були випадки, коли селянин, який будував греблю вище по течії, міг навмисно пошкодити греблю, яка була нижче, спустивши воду. Так само робили і з тими, хто хотів заподіяти шкоду власникам млинів вище по греблі: той, хто нижче, піднімав греблю до якомога вищого рівня, що затопити сусіднього власника», – говорить Віталій Яремченко.
Так водяні млини проіснували до 19 століття і потім поступилися вітрякам. Через зміну клімату, вирубку лісів та купу інших факторів річки в Україні почали масово висихати. Екологічна катастрофа прийшла й на землі Полтавщини. Найбільше це відчули мешканці південних районів. Тоді утримання водяних млинів стало майже неможливим, тому з 18 століття усе більшої популярності набувають вітряки.
Перші відомості про вітряки на Полтавщині зустрічаються у подорожніх нотатках академіка Василя Зуєва, який подорожував з Петербурга до Херсона в 1781 – 1782 роках. За увесь шлях подорожі перші вітряки він зустрів саме дорогою від Полтави до Кременчука. Науковець описав перші млини, які на той час були нерухомими – вони мали недосконалу конструкцію, де лопаті могли обертатися тільки тоді, коли вітер дув у відповідному напрямку. Натомість більш сучасні вітряки були рухомими і могли обертатися до вітру в різні напрямки. Пізніше про вітряні млини згадував науковець Іван Павловський, який описав їх у своїй праці. Він склав детальну статистику та виявив, що найбільше вітряків було в Лохвицькому повіті – 480:
«Взагалі, млинарство – це професія, яка вимагала залучення додаткових робочих рук, бо сам мірошник не міг справитися ні на млині, ні на вітрякові. Наприклад, щоб побудувати водяний млин треба було насипати греблю, а це фізично одній людині було неможливо зробити. Громади були зацікавлені, тому залучали велику кількість людей і так будували багато вітряків».
Вітряні млини масштабно поширювалися Полтавщиною, тому млинарі досить швидко перекваліфікувалися у мірошників. Їх будували усім селом, залучаючи найкращих теслів, ковалів та каменярів.
Жорна, валила та лопаті: як працює вітряк
Вітряк – це каркасна дерев’яна споруда, яка могла мати один чи два поверхи. У Полтавському краєзнавчому музеї знаходиться макет двоповерхового млина на якому можна показати принцип його дії. Тож як він працює? Цей механічний прилад являє собою веретеноподібну «портлицю» до якої прикріпляли крила (від 4 до 8 крил).
«Портлиця» передавала рух великому колесу з шестернями, яке обертало менше коло. Воно ж натомість починало обертати жорна, які мололи зерно. На другий чи перший поверх через спеціальний отвір підіймали мішок з зерном, бо жорна знаходилися у верхній частині й засипали зерно у короб. Там воно потрапляло на жорна.
Також механізм має спеціальний вал, обертаючи який можна було змінювати фракцію обмолоту. Тоді зерно мололи різними способами, щоб отримати три види борошна: грубого помолу, дерть і петльоване. Обертаючи важіль можна було збільшувати або зменшувати щілину між жорнами, тим самим регулюючи обмолот. Після цього готове борошно віддавали власникам:
«Характерною особливістю саме полтавських вітряків, було те, що на вході вони мали спеціальні “балкони”, які оформляли аркадами. Такий млин з Лютенських Будищ описував Стефан Таранушенко у своїй праці “Вітряки”. Саме тому вони були не просто утилітарною спорудою, а ще й відігравали архітектурну та естетичну роль».
В Україні, як правило, існували два види вітряків – шатрові та стовпові. Стовповий – більш традиційний вид млина для Полтавщині. Його ставили на стовпові, пні чи колоді, які закопували в землю. «Дишло» такого вітряка чіпляли до волів, які час від часу крутили його до вітру. Тобто, такий млин був повністю рухомий. Шатровий вітряк дещо нагадував стовповий, але у нього поверталася лише верхня частина з лопатями.
Пізніше вітряки замінили паровими та дизельними млинами, на їхню зміну приходить механізація. Вони, звичайно, були потужнішими і не залежали від зовнішніх факторів. З часом саме вони витіснили з ужитку вітряки.
«Вандали розібрали начиння, але він досі непорушно стоїть». Історія вітряного млина з батьківщини Кочубеїв
Здавна Диканька вважалася одним з «найбагатших» на вітряки селищ на Полтавщині. Лише у князя Кочубея їх налічувалося 22. Більшість з них працювали до початку Другої світової війни. Нині вітряний млин розташований на території комплексу поряд з Миколаївською церквою та каплицею, проте мало хто знає, що до 1940-х років на їхньому місці стояв густий Миколаївський ліс:
«Під час війни ліс порубали “на дрова” і таким чином утворилася галявина. Пізніше майстер з сусіднього села збудував вітряк і переніс його сюди, а поряд збудували церкву. Потім уже настоятель висадив біля святині ялиновий гай», – говорить місцевий художник Олександр Братський.
З початком розбудови біля церкви облаштували музей селянського побуту і архітектури просто неба, який діяв з 1972 року, а вітряк перенесли з Жаданів на нове місце і включили до складу музейного комплексу. Млин довгий час був діючим, мав чотири крила та прямокутний каркас розмірами 4,9 м × 4,15 м.
Через кількадесят років від залишеного без догляду музею залишився лише вітряк, який нині є єдиним на території Диканської громади млином-вітряком, взятий на облік як пам’ятка історії та культури:
«У 2017 році вітряк ремонтували, проте зараз він знову виглядає жахливо. Це відлякує туристів і гостей селища. Крім того, через дію часу та опади він похилився і тепер становить небезпеку для людського життя, якщо необережно себе поводити поряд», – говорить директорка Диканського історико-краєзнавчого музею Наталія Дзюба.
Пізніше місцеві вандали виламали дошки на одній з бокових стін вітряка і винесли «начиння»: жорна, валила та інші механізми. Вони почали влаштовувати там гулянки і згодом спричинили пожежу, яку ледве вдалося загасити. Ймовірно, що якби поряд не було церкви, а млин стояв у полі, то він би відразу згорів.
Після цього випадку сільський голова сусідніх Пронів хотів приватизувати вітряк, відновити його та встановити у селі, аби він працював. Село Проні відоме своїм хутором, де розташований став, який, за легендою, Микола Гоголь описав у своїй повісті «Травнева ніч або Утоплена». Поряд побудували й етнічну корчму, яка приваблює туристів, а місцеві підтримують легенду, що саме в цьому селі Гоголь писав «Вечори на хуторі біля Диканьки». Сільський голова хотів відновити вітряк, щоб дати йому нове життя і разом з цим вдосконалити хутір, проте йому це не вдалося.
Нині полтавець Іван Гришко хоче вкласти гроші в реконструкцію млина-вітряка. Влітку планують почали ремонтні роботи, після цього він виглядатиме значно краще і не становитиме небезпеки для туристів.
Якщо не спалили німці під час війни, то забрали комуністи: що сталося з полтавським млинарством
У 19 столітті не було такого села на Полтавщині де б не стояв вітряк. Зазвичай їх ставили у найзручнішому місці десь на підвищенні, щоб млини добре продувалися вітром. Місце біля вітряка було популярним серед селян та особливо молоді. Коли вже обмолочене зерно привозили до млина, то громади збиралися біля них, розмовляли і ділилися чутками. Часто в таких місцях влаштовували ярмарки та сільські гуляння:
«Коли чоловіки вели якісь неспішні розмови про врожай, дітлашня у цей час розважалася біля вітряка. Вони чіплялися до крил і разом з вітром піднімалися нагору. Звичайно, вони це могли робити поки хтось з дорослих не побачить. А потім всім за ці розваги перепадало на горіхи», – говорить краєзнавець Віталія Яремченко.
Згодом млини з промислового перетворилися на культурний елемент, їх оспівували у піснях і змальовували митці, а люди вихвалялися та, подеколи, сперечалися у якому селі найбільші і найгарніші вітряки. Не обійшлося й без народних легенд і переказів, бо раніше люди створювали легенди для всього незвичного, що не можна було пояснити. Особливо це стосувалося сил природи.
Мірошників, як і ковалів та інших ремісників, почали пов’язувати з магією, адже вони володіли особливими знаннями і навичками. Говорили, що раз на рік навіть нечиста сила зверталася до майстрів за допомогою. Такими ж містичними уявленнями наділили й вітряки – їх вважали охоронцями степів і остерігалися, а також боялися ходити до млинів після заходу сонця.
В Україні вітряки проіснували до 50-х років 20 століття. Найважчі часи для них настали під час Другої світової війни: більшість з них спалили німці під час деокупації сіл, а інші – влада забрала у власність держави з приходом колективізації. Їх націоналізували на користь колгоспів і тоді селяни вже не мали доступу до млинів. Сьогодні вітряки, які уціліли, зберігаються у спеціальних музейних комплексах. Один з найбільших таких музеїв просто неба знаходиться на околиці Києва у Пирогові.
***
За кілька століть свого існування вітряки стали не просто давнім механізмом для обмолоту зерна, а культурною та архітектурною пам’яткою. Вони дозволяють уявити ту важку працю хлібороба і професію мірошника, яка до сьогодні назавжди зникла.
Через віки люди знову повертаються до вітряків, але вже більш сучасних, автоматичних, які не залежать від зовнішніх факторів. Старі млини майже пішли в небуття та доживають свої останні роки в занедбаному стані, постраждалі від вандалів та байдужих людей. Карта млинів України розповідає про 10 млинів Полтавщини, які збереглися до сьогодні: Диканька, Дібрівка, Дейманівка, Гінці, Круподеринці, Воронинці, Недогарки, Гоголеве, Великі Сорочинці та Ісківці. Згодом люди згадають про ці безцінні пам’ятки, які розповідають історію наших предків, проте буде пізно.
Випущено за підтримки ERIM - Equal Right & Independent Media
