Військовослужбовець Володимир Шередега має реалістичний погляд на суспільство та війну. 10 місяців тому він отримав важку травму й пізнав 9 кіл пекла, що їх описував Данте у своїй комедії. Неповоротка військова система у частині бюрократії стала сюрпризом, до яких цивільні в минулому люди бувають не готовими. Об’єктивно, до цього й не варто бути готовими, бо іноді систему легше змінювати, аніж стати її частиною.
Полтавець Володимир Шередега воював з 2014 року, повернувся й пішов працювати журналістом-фрилансером. Піклування про дедлайни чергової статті змінилися на бойові завдання після 24 лютого. Тепер «Шаміль» служить у 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка. Працював у Лисичанську та під Попасною. Коли українська армія виходила з Попасної, він з побратимами утримував позиції біля Бахмута, щоб росіяни не могли вийти на трасу й не відрізали Лисичанськ із Сєвєродонецьком.
Приблизно тоді отримав травму: «Шаміль» підводився із землі й звернув коліно. Потім була невдала операція, триває реабілітація, а буде висновок військово-лікарської комісії про придатність/непридатність.
Про безглуздість багатьох бюрократичних моментів для військовослужбовців із травмами чи пораненнями він пише у Twitter. Там досі немає військової цензури, тож Володимир висловлюється прямо й цим здобув прихильність понад 30 тисяч читачів (для українського твіттеру це дуже пристойно).
В інтерв’ю ЗМІСТу ми говорили про реалії системи ЗСУ для поранених/травмованих бійців, шлях з фронту до ВЛК, полтавські будні, сильний тил, контрнаступ, перемогу та військових, які не вирішуватимуть проблем цивільних після війни.
Як це – не належати собі навіть після травми/поранення
10 місяців «Шаміль» перебуває у відпустках, стаціонарі, на лікуванні чи реабілітації. Невдовзі на нього чекає військово-лікарська комісія на визначення придатності для служби через складну травму коліна. Донедавна військовий не ходив взагалі, або тільки з милицями, але після операцій та лікування зміг стати на ногу.
Окрім травми, усі 10 місяців чоловіка не відпускали «бюрократичні сюрпризи», що є наслідками законодавчих прогалин:
«Для мене, як непрофесійного військового, було сюрпризом, що ми не можемо самостійно обирати місце лікування. Треба отримувати направлення з військової частини. Через бюрократію мені, наприклад, в частині його не дали. Не тому, що хтось погано до мене ставився, а просто в цей момент були труднощі з юридичним оформленням вч. Такої можливості не існувало технічно, тому на мене чекав шлях евакуйованого військовослужбовця».
Після травми Володимир Шередега дістався вінницького шпиталю евакуаційним потягом з Дніпра. Уже на новому місці просив лікарів направити його на операцію у Київ до Інституту травматології та ортопедії НАМН України, але безуспішно:
«Мені сказали: "Хочеш, пиши відмову і їдь у частину". Коротше, операцію зробили у Вінниці. Уже потім з’ясувалося, що вона була невдалою, бо пішли ускладнення, почав руйнуватися хрящ через встановлений неправильно фіксатор. Усе це на 10 місяців продовжилося. Якби операцію зробили нормально, то при ідеальних розкладах потрібно було б 3-4 місяці до нормального функціонування».
Самостійно «Шаміль» почав пересуватися кілька тижнів тому. Перспективи невідомі, бо про повне відновлення Володимир говорити не береться. Тим часом попереду має ще одну вершину – пройти ВЛК й отримати висновок.
Реабілітуйся, якщо зможеш
Про проблеми системи відновлення українських військовослужбовців говорять менше, аніж про контрнаступ й швидкі перемоги. Систему, що досі зберігає ледь не усе найгірше від радянського часу, бачать лише військовослужбовці, їхні рідні та медики. Днями розслідування про це опублікували у Bihus.Info.
Історія Володимира Шередеги показова, бо недоліки системи він відчув на собі. Відсутність часу на лікування, байдуже ставлення до поранених та травмованих, алогічна система отримання підписів під рапортами та відсутність забезпечення. Усе це постає на шляху до одужання українського солдата:
«Нікому не дають достатньо часу на лікування та реабілітацію. Зазвичай, якщо людина ходить на милицях і може дійти до машини, її виписують, відправляють на ВЛК й сидіти у частину. Найбільш жахлива тема – це визнання непридатним до військової служби на 6-12 місяців. Людину виводять за штат, вона не обіймає посаду, але демобілізуватися не може. Така діра виникла у воєнний час у законодавстві. Військові не отримують зарплати, але мають бути в частині. Уявіть, просто сидять в частинах і ніхто про це не говорить», – констатує «Шаміль».
Проблему невідповідності законів реаліям почали розглядати нещодавно, коли минув рік повномасштабної війни. Суспільство пропонує створити систему з виплатами, аби дати воїнам можливість перебувати вдома, відпустити з армії на період непридатності або демобілізувати.
Днями Правозахисний центр для військовослужбовців підготував «Правовий навігатор» для тих, хто отримав поранення/травми. Тут пояснюють, які документи потрібні для отримання рекомендації на відпустку. Володимир Шередега каже, що цей інструмент корисний, але на практиці потрібно враховувати, що кожна дія в армії супроводжується неймовірною кількістю «юридичних маразмів»:
«Критична ахінея. Наприклад, тобі зробили операцію й дають на ВЛК висновок – рекомендацію на відпустку на 30 діб. Але її можна отримати тільки у в/ч, щоб підписати рапорт на відпустку. Це може бути в іншому кінці країни. Отже, щоб підписати рапорт, їдеш через усю країну. Звісно, якщо людина нерухома, то не ганяють, але якщо на милицях, то легко».
Бюрократична складова робить систему вкрай складною. Просто сьогодні чимало військовослужбовців можуть поїхати з умовної Одеси на Донбас у свою військову частину, щоб отримати рапорт на ВЛК, повернутися у Київ на ВЛК, отримати відпустку і знову поїхати на Донбас, щоб підписати документ й зрештою піти лікуватися.
«Це неможливо пояснити звичайній людині, а я з цим просто змирився, звик. Просто втомлююся це комусь пояснювати. Нормальна людина цього не розуміє і це не треба розуміти, бо це не має жодного сенсу, не налазить голову й просто так є. У цьому немає логіки».
Найбільш критичним у цьому є байдужість керівництва до проблем бійців. «Шаміль» припускає, що ці розбіжності в законах не хвилюють начальників, бо в них немає проблем із рапортами й виплатами. Люди, які наказами Міноборони та нормативними актами можуть змінювати хід подій, не роблять цього, тож українці починають самостійно підштовхувати їх до змін:
«Якби Масі Наєм не отримав поранення, не зіштовхнувся з оцим всім та, як публічна людина, не поставив би питання, то всім було б досі начхати. Тисячі людей сидять як тимчасово непридатні по своїх частинах і не отримують зарплату вже зараз. Я знаю, що почали подавати пропозиції до законодавчих актів, щоб це врегулювати на 15-му місяці великої війни. Та проблема у тому, що це підняв не хтось з керівництва чи командування Медичних сил ЗСУ, хто мав би. І це показує, що їм на це начхати».
Поки Володимир очікує на зміни у системі, детально описує внутрішнє життя ЗСУ й висміює систему, що ускладнює життя людям, які готові покласти життя за цю з країну. «Може, до кінця року шось станеться», – завершує цей блок інтерв’ю військовослужбовець.
Війна стала особистою справою кожного
Війна з росією триває з 2014 року (тут кортить запитати: а де ви були ці 8 років?). Боротьба з окупантами була «локальною» і не загрожувала щоденними обстрілами ракетами й безпілотниками в усіх областях України, а згодом й взагалі зникла з буднів багатьох українських родин. Тепер ця війна – справа кожного, вважає Володимир Шередега:
«Це зачепило настільки багатьох, що це вже особисте, тому забуватися і втомлюватися не вдається. Процес незворотній і ця тема з її проблемами існуватиме до кінця нашого покоління, перебуватиме на верхівці суспільного обговорення. Тепер це тісно стосується великого відсотку населення, тому проблем з умовною втомою у нас не буде».
Про війну герой цього інтерв’ю щодня пише у Twitter. Не тільки жартами, а й зборами живе сторінка «пан шаміль». Стотисячний збір на реабілітацію для побратима чи спорядження для певної бригади аудиторія військовослужбовця ладна закрити за умовні 15 хвилин. Згуртованість і вільнодумство українського твіттера певно вразила б й Ілона Маска, але точно не військових командирів та статут військовослужбовця ЗСУ:
«До твіттера ще не дісталося начальство. До фейсбука дісталося і там все перетворилося на російські "однокласники". Фейсбук скотився у щось душне. Водночас у твіттері була така вольниця, але поступово й туди дістанеться начальство. Зараз є багато анонімних акаунтів, а люди під вигаданими іменами пишуть. Коли руки дійдуть, будуть всіх вичитувати за публікації у твіттері, бо є офіційні рекомендації щодо соцмереж ЗСУ, це на рівні документів ухвалювали. Там написано, що не можна робити нічого».
Українські військові використовують не лише твіттер, а й ТіkTok та інші соцмережі. Здається, це уже реальність і вимога часу. Але військові статути вказують: не рекомендується навіть писати, що ти військовий, не те, що розповідати про всі тонкощі служби. І хоча це лише рекомендація, штраф чи догану за публікації можна отримати.
Загалом, усе залежить від командирів. Так само заборонено користуватися телефонами у зоні бойових дій. «Шаміль» каже, що необов’язковість виконання правил – це загальноукраїнська тема, але коли вимоги не відповідають реальності, на це закривають очі. Коротше, живемо як є.
Розмови про контрнаступ
Український контрнаступ у південних та північно-східних областях показав, що наше військо вміє бути неочікуваним і вкрай винахідливим. І стати жахом для росіян.
Новин про український контрнаступ багато, попри вимогу Генштабу дотримуватися тиші, але найгірше – пафосність та нерозуміння ситуації серед самих українців, «експертні» обговорення у соцмережах та хибна думка, що «ми вже перемогли».
У цій темі потрібно дотримуватися балансу, каже Володимир Шередега. Постійна депресія про «все погано» точно не на користь суспільству, але й мрії про легке повернення територій шкодять:
«Постійно трагічно налаштовувати країну або ставитися до цього з насмішкою не можна. Треба балансувати. Не можна тримати всіх у страху, розповідати про серйозність ситуації й реальні втрати, бо все суспільство впаде у паніку й депресію. Нещасні залишки якоїсь "кукухи" людей в тилу просто полетять. Але в наших новинах надто бравадна політика, що ми вже перемогли. А це поки не так».
Про контрнаступ говорять усі: росіяни, європейці, британці, американці, але найбільше сказали українці. «Шаміль» жартує, що ми вже стільки наговорили про контрнаступ, що в нього треба йти:
«А може ніхто не йтиме? Нам дали не так багато всього, щоб ми могли це стверджувати. Навіть військова математика показує, що для стратегічно успішного контрнаступу потрібна перевага. Ми стаємо політичними заручниками своєї ж бравади, що ми зможемо. А наскільки це виправдано? Ми стільки говорили про це публічно, ми не маємо права не піти або піти неуспішно. І щоб про це говорити, треба знати більше за інших. Ми ж не знаємо нічого».
Визначальний фактор у контрнаступі – люди. Від дій кожного українського солдата чи солдатки залежить ситуація тут і зараз. Тож усе, що може зробити тил – це продовжувати підтримувати свою армію, працювати й лишатися монолітом у бажанні перемогти.
Питання-відповідь
Останній блок інтерв’ю присвячуємо роздумам про різні актуальні питання, на які відповідав Володимир Шередега.
- Чому люди думають, що фронтовики повернуться з війни й наведуть лад для цивільних?
«Скажу коротко. Хотіти, щоб військові прийшли до влади, можуть тільки ті, хто не служив і не має жодного уявлення й поняття, що це таке. Зараз служать мобілізовані люди, більшість з них – цивільні у минулому. Вони повернуться до звичайного життя. Неможливо оцінювати військових як окрему касту. Вони будуть різними людьми зі спільними психологічними чи фізичними травмами, у них різні погляди на все. Вони всі повернуться дуже втомленими. Більшість військових, які воювали, захочуть відпочити, а не займатися наведенням уявного порядку, який на думку цивільних має хтось наводити. Це міф».
- Яким має бути середовище, куди повернуться ветерани?
«Моральна потреба – змінити уявлення про те, що психологічна допомога є явищем, якого потребують тільки хворі на голову люди. Щоб звертатися до психолога стало нормальним у цьому суспільстві. Щоб на ці запити були фахівці. Міська інфраструктура також треба. Інклюзивність потрібна, але в нас, мабуть, її ніколи не буде. Я б не концентрувався й не узагальнював проблему на всіх військових, не брав би загальний підхід. У всіх будуть свої проблеми чи хвороби, а може не буде взагалі. Я не знаю чи можна загальний підхід використати для всіх».
- Що ви вважатимете перемогою?
«Важко оцінювати можливості. Треба відштовхуватися від потенціалу, якого ми не знаємо. Ця розмова просто не має сенсу, коли говоримо про бойові дії чи результати війни й не знаємо розрахунків. Можливо, ми можемо звільнити території з математичного розрахунку, але не на практиці. А може ми зараз нічого не можемо. Я не можу загадувати. Я не знаю реальних можливостей та нашого потенціалу. Однозначно, з політичної точки зору не може бути визнання територій, але чи є фактичні сили, ніхто з нас не знає й не має знати.
Щоб про це говорити, треба мати інформацію, а в коментаторів її також немає».
- Чи маємо поглибити національно-патріотичне виховання у школах?
«До 2022 року треба було це робити. 24 лютого росіяни самі запустили цей процес так, що він незворотній. Неможливо жити далі інакше. Процеси ідентифікації пришвидшилися й набули трансформації. Роль у цьому зіграла росія. Маргінес звісно буде, ці люди стоятимуть на своєму. Залишиться прошарок байдужого чи проросійського населення, але це буде меншість, яка не впливатиме на політичне життя. Раніше за національне виховання була боротьба, яку ми програвали, але тепер це те, без чого ми не житимемо».
- Як вам сьогоднішня Полтава? Що можете порадити жителям?
«Полтавська громада – дуже інертна. На цьому все по характеристиках. До 2022 року я їздив з Полтави у Чернігів, це теж обласний центр на 300 тисяч людей, але туди приїжджаєш ніби з совка в Євросоюз. Устаткування центру, благоустрою, хоча б історичної частини. Не так там круто звісно, просто у Полтаві все настільки погано, якщо порівнювати з іншими містами. Коли кудись їду, то це вже резонанс для мене. Я не знаю, що можна цій громаді порадити».
Обкладинка та графіка Юлії Сухопарової
Випущено за підтримки ERIM - Equal Right & Independent Media
