Немає нічого більш постійного, аніж тимчасове. Особливо гостро це відчувають ті, хто втратив дім й мріє про повернення додому.
Мелітополь, Волноваха й Очаків. Люди звідти як ніхто знають про біль вимушеної міграції з рідних міст й мріють про зустріч у своїх містечках знову. Переселенці з цих міст чекають на повернення додому, щоб позбутися усього «тимчасового» й здобути справжню, а не примарну стабільність. Попри складнощі, вони намагаються бути потрібними на новому місці й шукають можливості для допомоги іншим.
У цьому матеріалі ми розповідаємо 3 історії про ВПО, які беруть участь у різних волонтерських проєктах й доводять, що переселенці не лише приймають допомогу, а й надають її.
Чому ВПО йдуть допомагати
Через війну чимало жителів сходу та півдня України відкрили для себе нові міста. Одним з таких стала Полтава, що прийняла понад 50 тисяч людей з 24 лютого 2022 року. Після раптового переїзду й шоку від війни, вони починали міркувати про практичні речі на кшталт житла, харчування, пошуку школи для дітей тощо. Наступним етапом для героїв цього матеріалу було бажання допомогти своїй країні, людям та бути корисними.
Олександр Коробко з Мелітополя почав ділитися профільними знаннями про можливість заробляти у будь-якому місці, Олена Онянова з Очакова долучалася до підготовки військових навчань для цивільних й продовжує волонтерити, а Сергій Демченко з Волновахи облаштував центр допомоги.
Кожен з них знайшов себе на новому місці.Перш за все, вони руйнують стереотип про ВПО, яким зручно лишатися на виплатах від держави й гуманітарній допомозі. Чимало переселенців долучаються до плетіння маскувальних сіток, участі в патріотичних заходах у Полтаві тощо. Знайти ВПО з-поміж волонтерів можна у більшості волонтерських проєктів Полтави.
Викладач-волонтер, який навчає цивільних
Олександр Коробко побачив російську військову техніку на вулицях рідного Мелітополя уже 25 лютого. Вороги зайшли з боку Криму, попередньо обстрілявши ракетами місцевий військовий аеродром. Певний період його сім’я знаходилася під окупацією, адже дружина Олександра продовжувала працювати в українській Державній службі з надзвичайних ситуацій й очікувала наказу із Запоріжжя про можливість виїхати. Їхній підрозділ до кінця залишався у Мелітополі й гасив пожежі, що періодично виникали.
З часом у родини постала потреба виїхати з Мелітополя, бо їхній син навчається у Полтаві. Першим поїхав Олександр, бо почали втрачати зв’язок із сином. Про швидку деокупацію родина не мріяла, бо об’єктивно оцінювала ситуацію:
«Бердянський напрямок і частина Херсонської області вже перебували під окупацією. Ми розуміли, що це так швидко не стабілізується і завтра ніхто й нікуди не вийде. Ми у родинному колі склали мій маршрут до Запоріжжя. 15 червня 2022 року я поїхав, щоб дістатися до Полтави. Довелося ночувати у черзі просто в машині. Електроенергії та АЗС дорогою вже не було, як і санітарних умов. Перший день у черзі на виїзд я лише стояв і не встиг виїхати, бо росіяни випускали обмежену кількість авто. У середньому 40-50, хоча цифра залежала від того, який у них був настрій».
Виїхати до Запоріжжя вдалося наступного дня після ретельного огляду окупантами. Олександр Коробко дістався Полтави й лишався тут до серпня, аж поки дружина не повідомила, що до них прийшли представники окупантів й сказали починати працювати за новими документами:
«Майже постійно росіяни вели контроль за ДСНС, туди ходили люди зі зброєю й дивилися яка техніка виїжджає, як вони працюють. Коли дійшло до того, що співробітники будуть повинні працювати в мчс росії, Запоріжжя дало команду виїжджати. Я поїхав забирати родину».
У Мелітополі у чоловіка залишалися дружина і молодший син. Попри небезпеку більше не виїхати з окупованої території, Олександр повернувся у місто, зібрав рідних й знову виїхав. Через фільтраційний табір сім’я дісталася Полтави 24 серпня. Відтоді вони залишилися у місті, дружина стала до служби у ДСНС у Полтавській області, а чоловік почав займатися торгівлею та викладати для інших як волонтер.
На початку 2000-х і сам Олександр служив рятувальником, був офіцером. Згодом працював у приватній будівельній фірмі, а з війною втратив звичну роботу й заробіток. У Полтаві знайти високооплачувану роботу було складно, бо деколи пропонували працю за 6 тис. грн на місяць, хоча раніше чоловік заробляв значно більше:
«Ця зарплатня не відповідала взагалі нічому. Лише оренда житла коштувала понад 15 тис. грн. Я зрозумів, що ці гроші ніяк не допоможуть, тому я взяв ноутбук і вирішив шукати можливості. Однією з них стала торгівля через інтернет і я почав працювати на eBay, опанував правила й специфіку роботи».
Коли родина дещо призвичаїлася до життя в Полтаві, Олександр вирішив поділитися знаннями через волонтерський центр. Чоловік повідомив, що може проводити безкоштовні лекції, допомогти розібратися у принципі роботи на eBay й навчити там працювати усіх охочих. Відтоді він проводить заняття на базі місцевого волонтерського об’єднання. Заняття доволі результативні, адже через деякий період слухачі курсів звертаються за уточненнями й дають фідбек про те, що почали заробляти через eBay.
Керівник центру для ВПО з Донеччини
Сергій Демченко з Волновахи зустрів повномасштабну війну вдома. Він очолює місцеву районну раду, тож діяв швидко. До лінії розмежування від районного центру лишалося 20 км, а довкола тривали бої. Через небезпеку довелося їхати з міста:
«Вийшло так, що я з десятками інших внутрішньо-переміщених осіб опинився у Решетилівці. Там нам дали все необхідне й прихистили в аграрному ліцеї. Коли ми зрозуміли, що війна триватиме довго, переїхали в Полтаву й почали працювати. Тут дитина пішла в школу, а дружина знайшла роботу в Пенсійному фонді».
Частина Волноваського району сьогодні підконтрольна Україні, але з 8 громад 5 перебувають під окупацією. Влада Донеччини вирішила створити центри підтримки для ВПО Донецької області у різних регіонах України. Згідно зі статистикою, найбільше ВПО з Волновахи торік приїхали до Дніпропетровщини, Запоріжжя, Київщини та Полтавщини.
У цих областях відкрили центри допомоги переселенцям з Донеччини. Перший з’явився саме в Полтаві. Багаторічний досвід Сергія Демченка на державній службі допоміг йому у 2022 році, адже щойно він з однодумцями опинився у Полтаві, одразу розумів які проблеми перед ним постануть:
«Нам пощастило. Ми знайшли повну підтримку у влади і нам знайшли та запропонували кілька варіантів приміщень, в одному з яких ми й розмістилися та працюємо сьогодні. Щодня, окрім неділі та понеділка, приймаємо внутрішньо-переміщених осіб з усієї Донеччини, не лише Волноваського району. Також приймаємо людей не лише з Полтави, а й з усієї Полтавщини, якщо вони мають змогу приїхати до нас».
У волонтерському центрі «Пліч-о-пліч» зареєстровано 3 тисячі 974 людини. Разом з різними місцевими організаціями вони організовують публічні заходи й запрошують на них своїх ВПО:
«У першу чергу наш центр створювали не для видачі гуманітарки, а задля нормальних умов для інтеграції в спільноту Полтави. Щоб люди розуміли, що вони комусь потрібні, що їх не покинули ані мешканці Полтави, ані органи місцевої влади. Усі ми розуміємо, що після перемоги багато з них назавжди або на ще тривалий час залишаться тут».
Сергій Демченко каже, що тут можна отримати матраци, подушки, ковдри, харчі, ліхтарики тощо. Також працівники й волонтери центру організовують надання психологічної та юридичної допомоги:
«Ми підписали меморандуми про співпрацю з багатьма благодійними фондами, де надають право на захист, безкоштовну допомогу усім ВПО з різних юридичних питань. Зокрема, оновлення трудової книжки, втрата документів, вихід на пенсію. Якщо з’являється потреба, то можемо надавати допомогу також і людям з інвалідністю. Можемо звернутися до центру соцзахисту населення».
Найскладніше сьогодні для ВПО в Україні – це працевлаштування. Перед нами стоїть завдання інтегрувати людей, надати їм роботу, щоб людина не загубилася, говорить пан Сергій. Через це благодійники намагаються допомагати із зайнятістю, працюють з державними установами у цій галузі й намагаються підібрати вакансії.
Військові навчання для цивільних
Часто слухачі тренінгівприходять на заняття й залишаються частиною «Центру готовності цивільних» та фонду Притули, бо стають волонтерами. Свого часу це суттєво допомогло Олені Оняновій, яка приїхала до Полтави з Миколаївщини через постійні обстріли. Вона зустріла 24 лютого під звуки вибухів в Очакові й прильоти в місцевий порт. Одразу до лікарні почали прибувати поранені, щодня на Миколаївщині гриміли вибухи й точилися бої за область.
Олена Онянова хотіла вступати до тероборони, але через невисокий зріст і малокомплектність не пройшла відбір. Довелося виїхати на Полтавщину, а потім Олена пішла на військові тренінги для цивільних, а згодом почала допомагати влаштовувати заняття для інших:
«Мене завжди цікавила зброя, тому коли подружка надіслала інформацію про тренінги, я обрала квадрокоптери та стрілецьку справу. Цікаво було знати як працює автомат, як його збирати й розбирати. Нині кожен має володіти навичками володіння вогнепальною зброєю, треба розуміти як і що робити. Спочатку я вдома думала піти в тероборону. Це було смішно, бо маю невеликий зріст і проблеми зі здоров’ям. Але я так хотіла, бо прийшли на мою землю мене вбивати. Потім ми з мамою готували хлопцям на пости їжу».
Після тренінгу Олена запитала чи потрібні волонтери і вирішила їм допомагати. Волонтерка збирала групи на тренінги з-поміж охочих, допомагала інструкторам у проведенні занять. За місяці співпраці їй довелося почути чимало вражаючих історій про людей, які опановують військову справу у Полтаві. Серед учнів чимало переселенців, які втікали від окупації з Сумщини чи Харківщини. У кожного з них своє сприйняття цієї війни, але усіх об’єднує бажання захиститися від ворога й дати відсіч.