14 листопада, 17:11
14 листопада, 17:11

Офіцер Роман Зуй з Котелевщини командує танковим батальйоном 92-ої окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Нині він перебуває на лікуванні в Іспанії, адже в бою отримав поранення. Сьогодні воїн мріє повернутися до побратимів. 

Роман Зуй був одним із тих, хто вибив ворога з Харківщини та не допустив, щоб нога російського окупанта зайшла на полтавську землю. У перервах між лікуванням і реабілітацією ЗМІСТ поспілкувався із Романом про оборону Харківщини, ближні бої з окупантами та про важливість професії військового.

«Що буде повномасштабне вторгнення, я не знав»

Про високу ймовірність повномасштабної війни попереджали неодноразово і країни-партнери, і керівництво держави, і розвідка.  Попри це більшість з людей у це не вірили, або просто не хотіли вірити. Хіба можлива у 21 столітті така жорстока і кровопролитна війна? Росіяни показали, що здатні навіть на таке.

Роман Зуй каже, що про плани росії про повномасштабне вторгнення не знав. За його словами Україна зазнала певного прорахунку, що ворог може вдертися на територію країни з Білорусі:

«Що буде повномасштабне вторгнення, я не знав. Я знав, що вони хочуть забрати Донеччину і Луганщину. З іншого боку, ми мали певний прорахунок в тому, що ми не думали, що Білорусь на побігеньках у росії, яка зараз розповідає, що там хтось хотів на неї напасти. Позиція рф полягає в тому, що найкраща оборона – це напад. Мовляв, якщо тобі нічого не загрожує, краще розказати жахливі історії, що ми планували на них напад. Приблизно за тиждень-два до початку вторгнення я вже зрозумів, що війна буде».

Військовослужбовець вважає, що Україна зазнала такого удару з боку росії, бо існувала одна проблема – найбільша лояльність до росії серед колишніх країн Радянського Союзу. Такими діями українці ніби вселили віру цій країні, що ми одне ціле і ніяких кордонів не існує:

 «Їм не потрібна Донеччина, Луганщина чи Київ. Вони хочуть забрати всю Україну, фактично вони повертаються до кордонів союзу. Але у них нічого не вийшло. Тепер це все потрібно вести до перемоги, бо штучно заморожений конфлікт ні до чого хорошого не призведе. Хіба росія збере сили й завдасть ще більшого удару. Треба доводити до логічного кінця, а – це поки кожну сім'ю росії не торкнеться смерть дитини, батька, брата і так далі».

Про оборону Харківщини та поранення

Офіцер каже, що у перші дні обстановка змінювалася щогодини, постійно відбувалися бойові зіткнення. Увечері 25 лютого зведений танковий підрозділ на чолі з Романом Зуєм вибув до Харкова:

«Ми зайшли в Харків 27 лютого до оборони міста. І ніякий військовий рф не зробив кроку у Харкові, тому це заслуга і місцевого населення і військових. У наших бійців морально-психологічний стан завжди був високий. Всі були налаштовані на бій. Люди чітко знали, що воюють за свою країну».

26 лютого в районі селища Веселе підрозділ Романа вступив у бій проти колони російського ОМОНу, яка рухалася в напрямку Харкова. Вони були обладнані дубинками для розгону мітингів, що ніяк не дозволяло вести наступальні чи оборонні дії. Роман розповідає, що підрозділи росії не могли обмінюватися інформацією між собою. Деякі їхні підрозділи воювали проти одне одного, бо думали що то ЗСУ. Їхня горе пропаганда сама ж їх кинула на смерть, збрехавши, що українських військових у Харкові немає, тому що типу «92 бригада після проведення ротації прийшла у небоєздатний стан»:

«У нас була бригада у повному складі. Користуючись їхньою пропагандою, вони знали, що йдуть бої на південно-східному напрямку. Вороги вирішили йти з боку Веселого, бо думали, що там немає українських військ. Вони не були готовими до штурмових дій проти нашої армії. Вони не дотягували до нашої піхоти». 

«На той момент окупанти вирішили, що російська армія увійшла до Харкова. Їхні пропагандисти розповідали, що вже в Харкові тривають бої і через це їхня колона мала на меті не штурмувати місто, а встановлювати тимчасову владу. Вони мали тримати під вартою наших військових, які залишилися в Харкові. Там вже були перші кроки до окупації та анексії».

Серед тієї колони були і броньовані машини і бронетранспортери і інша важка техніка, але наша піхота оточила їх і знищила. Також Роман Зуй розповів про місцевих жителів, які мали проросійські настрої:

«На початку вторгнення були люди, які підтримували росію, але коли реактивна артилерія, гради, урагани дісталися Харкова, я бачив як перевзуваються люди. Буквально за 5 хвилин стають іншими. Бачив особисто, коли жінка з чоловіком на Салтівці кричали, що вони живуть в росії і так хотіли, щоб вона сюди прийшла, але тепер у них немає будинку. Я бачу, що люди почали розуміти. Але залишилися й ті, хто попри ці всі дії окупантів підтримують росію, але їх мало». 

Наприкінці березня, під час операції зі звільнення населеного пункту, Роман Зуй отримав тяжке поранення. Як повідомляє АрміяInform за задумом, частина залучених механізованих підрозділів з трьох напрямків мала висунутися до «посадки смерті» та знищити живу силу противника прицільним вогнем зі стрілецької зброї, поки два танки з позицій здійснювали вогневу підтримку їхніх дій. 

Ще дві бойові машини, прикриваючи решту піхотинців, зайшли до Малої Рогані з боку Харкова, аби «вибити» окупантів з селища. Екіпаж Романа виконував роль резерву на випадок непередбачуваних дій, підстраховуючи побратимів в сусідньому населеному пункті під назвою Рогань.

Фото – фейсбук сторінка Романа Зуя

Побратимам командира потрібно було знешкодити ворожий танк, що вони успішно виконали. Екіпаж Романа завдав вогневого ураження техніці та живій силі противника. Під час бою поблизу них розірвався снаряд, осколки розрізали Роману обличчя від вуха до підборіддя, пошкодивши кістку щелепи, око, вибивши кілька зубів. Військовому частково ампутували руку, яка трималася лише на шкірі:

«Це була перша штурмова операція. Я мав досвід у цьому всьому, інші ж ні. Відпрацювали ми добре, поранений екіпаж продовжив працювати без мене. Я зараз знаходжуся в Іспанії, триває реабілітація. Європейська медицина дуже повільна. В їхній медичній реформі прописали, що треба надати організму шанс відновитися. Для них хірургічне втручання – це вже окрема справа, коли вони бачать що нічого не допомагає. Очікування операції триває від 3-8 місяців. Мені провели тут 2 операції. Першу зробили коли я приїхав, бо я майже втратив руку, вона трималася тільки на шкірі. Коли я приїхав в Іспанію, моя рука була мертвою. Зараз я відчуваю руку аж до кінця пальців. Мені пересадили маленький м'яз з ноги і він забезпечує згинання і розгинання руки».

Для відновлення Роману Зую потрібен щонайменше рік. Чи планує воїн повертатися на фронт, військовий поки не знає й говорить, що потрібно «спочатку дожити до кінця реабілітації».

Кожен може бути солдатом, але не кожен – захисником

Професія військового в Україні почала шануватися, бо ЗСУ стали єдиною надією на збереження державності. Роман Зуй також помітив тенденцію розвитку шанобливого ставлення до військових. За його словами військового наразі це найпочесніша професія:

«У свій час люди обирали усе, що завгодно, але тільки не армію. Це було видно по вступу до військових вишів. Завжди певні військові спеціальності не набирали спеціалістів. Звичайно, під час подій 2014 року люди дізналися, що таке ЗСУ. І навіть до 24 лютого половина населення не знала абревіатури “ЗСУ”. З початку вторгнення цю абревіатуру тепер знають всі».

«З початку війни на сході України ЗСУ зустрічали ворога усім, що було. Не було засобів захисту, все озброєння, що мала армія не було придатним до застосування.  В ті часи Україна зробила крок до глобальної реформи армії. У 2015 році популяризація військових вийшла на новий рівень, з того часу армія тільки народжувала свої перспективи. З початку 24 лютого 2022 року ЗСУ напевно мають найвищий рейтинг у світі. Зараз я вважаю, що це найпочесніша професія, вона наразі потрібна». 

Війна нічим не відрізняється від науки, вважає Роман Зуй. До професії військового потрібно йти свідомо, вас не мають примушувати. Треба мати обов'язково морально-психологічний відбір. Бо ж люди, які мають психологічні захворювання несуть небезпеку, як для себе, так і для оточуючих:

«Треба вміти думати холодною головою від усього залежить життя. Артилерія потребує знання математики. Не кожний може бути танкістом, бо вони знаходяться в закритому просторі. Також потрібно мати гарне здоров'я, бо військові виконують завдання в різних умова. Це тимчасова відсутність їжі. Треба бути сильною людиною. Кожен може бути солдатом, але не кожен – захисником».

Воїн вважає, що коли людина любить свою країну, то їй не обов'язково потрібно йти на передній край фронту, бо для цього потрібна певна підготовка:

«Такі люди дуже швидко гинуть. Потрібно отримати бойовий досвід, переймати його від інших військових. Проходити навчання, читати тощо. Війна нічим не відрізняється від науки. Кожна людина може стати на захист своєї держави. Хтось це робить на передовій, хтось в тилу забезпечує діяльність наших підрозділів. Хтось це робить в ЗМІ, хтось за кордоном проводячи акції на підтримку України. Всі  ми робимо одну справу і стати на захист держави – це наше покликання».

«Що стосується нашого населення. Є люди які висловлюють і організовують підтримку. Є люди, які нічого не роблять, але на духовному рівні підтримують. І є маленька категорія людей колаборантів. Це людина, яка ненавидить свою країну, але живе в ній і нікуди виїжджати не хоче».

Про перемогу

Кожен з нас мріє про якнайшвидшу перемогу України над окупантами, але уявлення про це явище у кожного різне. Для Романа – справжня перемога нашої держави – це повне повернення наших територій та коли росія перестане брати участь у житті України:

«Дуже важко говорити про перемогу, коли загинули стільки людей. Як правило той, хто програв і той, хто переміг – переможцем себе називати не може. Жодна перемога не варта людського життя. Справедливе розв’язання конфлікту – повне повернення українських територій. Торгові зв'язки мають бути припинені. Треба закінчити війну так, щоб це більше не повернулося, щоб ця країна не брала  участі у нашому житті. Ця країна має повністю зникнути, все життя ми зазнаємо від них негативу. Увесь цей час росія хоче поглинути нашу державу, але ми не дамо цього зробити». 

Обкладинка Юлії Сухопарової