У Полтаві довгий час точилися суперечки про існування «десятої синагоги». Лише нещодавно розкрили її таємницю: молитовний дім купця Іосифа Ейзлера стояв біля його млина на сучасній вул. Соборності. Синагога слугувала духовним осередком для працівників та єврейських мешканців району, а її рабином був дід відомого юриста Генріха Сліозберга. Зруйнована під час бомбардувань 1943 року, вона залишилася лише у спогадах та рідкісних архівних згадках, ставши символом поєднання економічної та релігійної історії міста.
У Полтаві протягом довгого періоду дослідники історії писали про існування десяти синагог, але ніхто не міг остаточно сказати, де вона розташовувалася і ким була побудована. Нещодавно старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Кричевського та історик Олександр Лимар розкрив таємницю «десятої синагоги». В інтерв'ю ЗМІСТу він розповів про історію маловідомої синагоги Ейзлера.
«У джерелах часів імперії жодна з будівель не названа синагогою – їх позначали як молитовні будинки. Сам термін “синагога” походить із грецької мови, тоді як самі євреї вживають слово “бейт кнесет” – “будинок зібрання”, від якого походить і назва ізраїльського парламенту Кнесет. У Полтаві синагогою традиційно називали лише Велику хоральну, бо вона вирізнялася пишною архітектурою. Решта ж були звичайними одноповерховими будинками, як-от дві невеликі синагоги та будинок рабина поруч із хоральною», – пояснив історик.
Синагога Ейзлера: від молитовного дому до руїн
Десята синагога в Полтаві, відома як синагога купця Іосифа Ейзлера, розташовувалась біля млина самого купця на сучасній вулиці Соборності.
«До 1917 року ця вулиця називалася Кременчуцькою. Деякі дослідники помилково ототожнювали її із сучасною Зіньківською, але це неправильно, адже там не було відповідної забудови. Синагога була пов’язана з млином купця Ейзлера – подібно до того, як на Подолі діяв млин Давида Молдавського з власною синагогою, відомою в джерелах як синагога Молдавського» – пояснив науковець.
За архівними даними, вона згадується в адрес-календарях 1900–1901 років, однак ймовірно була побудована або пристосована під молитовний будинок ще у 1890-х роках, за совами Олександра Лимара, деякі припущення датують її навіть серединою XIX століття. Синагога виконувала функцію молитовного дому для працівників млина та єврейських мешканців району. Архітектурно це був звичайний одноповерховий будинок без виразних ознак, ймовірно один із будинків самого Ейзлера, який він виділив для релігійних потреб громади.
У джерелах згадуються рабини цієї синагоги: Хаїм Резницький та Нухім Ошмянський, дід відомого юриста Генріха Сліозберга.
«Родина рабина була хасидською і переїхала до Полтави із Західної Білорусі, нинішньої Гродненської області. Вони належали до прихильників Слонімського цадика. Загалом багато євреїв із Волині та Західної Білорусі переселялися до Полтави, приносячи із собою хасидські традиції. Адже хасидизм виник у XVIII столітті саме на українських землях, його засновник похований у Меджибожі на Хмельниччині», – розповів історик.
У будівлі було місце для зберігання сувоїв Тори – Арон га-Кодеш, а також окремі приміщення для чоловіків і жінок, що характерно для хасидських молитовних домів.
«Синагога була зруйнована у 1943 році під час німецького бомбардування Полтави. Квартал, де вона стояла, не відновили у довоєнному вигляді, а перебудували заново. У 1960–70-х роках там з’явилися нові типові п’ятиповерхові будинки та будинок культури бавовнопрядильної фабрики», – каже Олександр Лимар.
Описів чи фотографій самої споруди не збереглося, відомі лише згадки в імперських джерелах та фото млина, біля якого вона знаходилася
Ким був Іосиф Ейзлер
У часи Російської імперії єврейська громада була однією з найбільш дискримінованих етнічних груп. Олександр Лимар пояснює, що політика того періоду була «неадекватною», адже одні народи визнавали, інші – ні, а євреї мали право проживати лише у визначених «смугах осілості».
«Євреї фактично не мали власних еліт, окрім фінансової. Саме до цієї категорії належав купець Ейзлер, як і Давид Молдавський – відомий меценат і гласний міської думи, тобто як сучасний депутат міськради», – поясню Олександр Лимар.
На відміну від Молдавського, Ейзлер не займався політикою, а був виключно комерсантом. Він володів паровим млином та кількома магазинами, зокрема біля центрального базару на вулиці Шевченка, де реалізовував власну продукцію.
«Млин Ейзлера був розташований недалеко від київського вокзалу і товарної станції, що дозволяло йому відвантажувати продукцію в інші регіони», – додає дослідник.
Синагога пов’язана з млином Ейзлера, за описами була одноповерховою і не мала виразної архітектури. Жодних описів чи фотографій її не збереглося. Єдине, що вдалося знайти в архівах фото розбитої олійниці, на яку був перебудований млин.
«Млин був експропрійований наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років і перетворений на олійницю. А в 1943 році під час бомбардувань його остаточно зруйнували. Синагога була поруч, але визначити її точне місце сьогодні вже неможливо», – пояснює Олександр Лимар.
Таким чином, історія синагоги Ейзлера – це приклад того, як економічна діяльність єврейських підприємців поєднувалася з релігійним життям громади, але пам’ять про ці споруди майже не збереглася.
Прогресивний юдаїзм проти міфів: правда про рабина та його спадкоємців
Досліджуючи історію десятої синагоги у Полтаві, краєзнавець Олександр Лимар знайшов згадки про її рабинів у джерелах за 1900 рік.
«Першим рабином був Хаїм Резницький, а другим — Нухім Ошмянський. Це був дід відомого юриста часів Російської імперії Генріха Сліозберга», – розповів дослідник.
За його словами, Сльозберг не був рабином, але все життя залишався вірним юдейській релігії. Він зневажав євреїв, які переходили до інших релігій заради кар’єрних вигод. Сам просувався по службі повільніше, але не відмовлявся від своєї віри. Це був відомий юрист і краєзнавець. Олександр Лимар також пояснює, що Сліозберг належав до ортодоксального юдаїзму і виріс у строгій хасидській традиції.
«Хасиди приділяли більше уваги містичним трактатам і Кабалі, ніж ортодоксальні юдеї. Але це було нормою для юдаїзму», – каже історик.
Єврейські осередки Полтави: від базару до Подолу
У Полтаві планування вулиць залишалося майже незмінним протягом століть, проте внутрішня квартальна забудова зазнавала суттєвих трансформацій. Особливе значення має й історичний контекст цього місця. Саме у єврейському осередку міста народився і жив Симон Петлюра:
«Петлюра виріс серед змішаного населення кварталу, адже в цьому кварталі проживали і українці, і євреї. Тому звинувачення в антисемітизмі щодо нього часто не враховують реалії того часу. На Лівобережжі, на колишній Гетьманщині, не було класичної кагальної системи самоврядування, яка існувала на Правобережжі. Вона почала формуватися лише в середині XIX століття, а після революції взагалі втратила сенс», – розповів історик.
За словами дослідника, єврейська громада Полтави була розселена кількома основними групами. Заможні євреї мешкали на сучасних вулицях Шолом-Алейхема, Миколи Гоголя та Івана Котляревського. Бідніші проживали в районі Центрального базару та на вулиці Вячеслава Чорновола, яка тягнеться від вулиці Володимира Козака аж до 20-го заводу, розділяючись парком і ринком. Третій осередок знаходився в районах Павленок та Обласного центру естетичного виховання учнівської молоді:
«Євреї були сконцентровані переважно в центрі міста. Лише три синагоги діяли в різних кінцях Полтави – на Подолі та на сучасних вул. Європейській та вул. Соборності, – додає Олександр Лимар.
На світлинах фотографа Йосипа Хмелевського видно велику хоральну синагогу, будинок рабина та синагогу Миснагдима. Останню розібрали для будівництва офісного центру. Свого часу це був звичайний одноповерховий будинок, який абсолютно нічим не вирізнявся серед квартальної забудови. Будинок рабина, за його словами історика, теж мав символічне значення, але фактично не виконував своєї функції:
«У цьому будинку не жив жоден рабин. Його збудували для проживання рабинів, але він залишився громадською спорудою і використовувався як школа».
Також поруч існувала ще так звана кам’яна синагога, яка спочатку була дерев’яною, а після заборони дерев’яної забудови її перебудували з цегли. Сьогодні ця будівля є одним із корпусів базового медичного коледжу. Більшість синагог у Полтаві були одноповерховими і архітектурно непоказними. Вирізнялася лише Велика хоральна, нинішня філармонія, але й вона зазнала змін там добудували третій поверх, прибрали купол та пробили нові двері.
Важливим елементом будь-якої синагоги була орієнтація на Єрусалим та місце для зберігання сувоїв Тори – Арон га-Кодеш. У хасидських громадах також практикували розділення приміщень для чоловіків і жінок.
«Рабином цієї синагоги був Нухім Ошмянський, він був хасидом. Його родина належала до прихожан Хабадської синагоги на сучасній вулиці Чорновола. У спогадах ця синагога згадується як центр талмудичної мудрості – жодну іншу так Генріх Сліозберг не називав», – розповідає Олександр Лимар.
Окрім цього, за словами дослідника, юдаїзм у Полтаві не був монолітним – поруч існували різні течії: ортодокси та миснагдим, хасиди, реформати.
«Миснагдим мали власну синагогу і не визнавали хасидів. Хасиди, своєю чергою, не визнавали миснагдимів. Між ними траплялися конфлікти, навіть судові справи, але згодом вони переключилися на нового ворога – рух просвітництва Гаскала, який поширював світські знання серед єврейського населення», – пояснює історик.
Під час Другої світової війни євреї стали однією з головних мішеней нацистів. У Полтаві концтабір розташовувався на території, де нині знаходиться магазин «Океан» та артсклади, але його використовували переважно для військовополонених. Сьогодні ця місцевість частково знаходиться на могилах розстріляних євреїв, там встановили пам’ятний знак жертвам нацизму.
«Це була ініціатива головного архітектора міста Лева Вайнгорта. Він довгий час працював у Полтаві й запропонував увічнити пам’ять загиблих, втім, влада того часу не дозволила окремо виділити єврейських жертв, тому пам’ятник має загальний характер. Попри це, його й досі вважають символом пам’яті саме про місце масових розстрілів євреїв», – розповів дослідник.
Що стосується єврейського кладовища у Полтаві, то під час окупації міста німецькими військами його сплюндрували, адже «німці знищували все, що було пов’язане з євреями». Згодом, у радянські часи, воно перестало бути суто єврейським і стало одним зі звичайних міських кладовищ: лише частина поховань – єврейська, а далі вже ховали інших мешканців. Через дорогу розташували Новоміське кладовище, де поховання були загальними.
За словами Олександра Лимаря, у Полтаві нині діють дві єврейські громади, як і до революції 1917 року. Радянська влада жорстко проводила атеїстичну політику, тому усі синагоги були націоналізовані й використовувалися для різних потреб громади міста. Так, з Великої хоральної синагоги зробили Будинок культури, інші перетворювали на клуби чи навіть квартири.
Окремо історик згадує Хабадську синагогу, яка збереглася донині:
«Вона чітко зазначається в імперських джерелах як хасидська. Її прихожани були хасиди – дуже закрита група, яка суворо дотримувалася закону й робила акцент на містичних трактатах та релігійних практиках. На жаль, нещодавно у будівлі сталася пожежа з жертвами, а нині там розташований магазин і виробниче приміщення.»
Хоральна синагога, яка колись знаходилася на місці сучасної філармонії, нині не збереглася у первісному вигляді, але зберігає частково зовнішній вигляд Великої хоральної синагоги. Вона була однією з багатьох хоральних синагог, поширених у Східній Європі. Її особливістю був хор під керівництвом кантора, що супроводжував богослужіння співом. У юдаїзмі рабини не є священниками у християнському розумінні, це люди з релігійною освітою, які володіють необхідними знаннями для проведення молитви та проповіді. Саме богослужіння в юдаїзмі має інший характер – воно зводиться передусім до молитви, без пишних церемоній, властивих християнській традиції.
Історія єврейських осередків Полтави – це складна й багатошарова спадщина, де економічне життя тісно перепліталося з релігійними традиціями та культурними практиками. Від синагоги Ейзлера, що стала духовним центром для працівників млина, до хоральної синагоги з її хоровим співом – кожна споруда була частиною живої історії міста. Багато з них не збереглися через війни, радянську політику чи перебудову кварталів, проте пам’ять про них лишається в архівних джерелах, спогадах і символічних пам’ятних знаках.
Ця спадщина нагадує, що єврейська громада була невід’ємною частиною розвитку Полтави, а її культурні та духовні осередки формували багатоетнічне обличчя міста. Збереження та осмислення цих історій сьогодні – крок до відновлення історичної справедливості й утвердження пам’яті про тих, чиє життя і віра були знищені, але не забуті.
Обкладинка Юлії Сухопарової