У 1919 році українська держава стала соборною. Тоді народ об’єднався проти ворога – росії. Через 104 роки історія знову повторюється: українці заради перемоги об’єднані проти того ж самого ворога.
Понад 100 років тому внесок в історію зробили члени Директорії, серед яких були й діячі з Полтавщини – Симон Петлюра та Андрій Макаренко. Сьогодні ж українці знову творять історію своєї держави.
Про видатних діячів української революції й значення подій столітньої давнини для сучасної України ЗМІСТу розповіла докторка історичних наук, завідувачка кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені Короленка Людмила Бабенко.
Як радянська історія замовчувала про події Великої Злуки
Сучасники української революції 1917-1921 років аналізували подію Акту Злуки та помилки, що призвели до поразки. Ця подія залишила по собі величезний документальний спадок. Значна частина архівів осіла в еміграції, тому що з приходом більшовицької влади всім причетним до революції потрібно було залишити країну, аби уникнути репресій.
«Радянська історіографія подію Акту Злуки всіляко відсувала на маргінес. Вона не тільки не вважала її актуальною, а навпаки, у контексті боротьби з петлюрівщиною згадувати про цю подію в позитивному контексті історики не намагалися. На багато десятиліть на Акт Злуки навішали політичних ярликів», – говорить Людмила Бабенко.
Лише з 1999 року на державному рівні українці почали відзначати День Соборності. Але повного усвідомлення значення цієї події наприкінці 90-х років не було ані у влади, ані у суспільства. Свідченням того було постійне нагнітання дебатів та дискусій навколо питання про відмінності між сходом і заходом:
«Україну та її незалежність розглядали як тимчасове явище, історичне непорозуміння. Власне, наголошували на тому, що нас більше роз'єднує схід і захід, аніж об'єднує».
На початку 2000-х років українська єдність не набула такої міцності та витримки, аби зробити людей свідомими. Попри це науковці та історики працювали над тематикою єдності дуже наполегливо. Свідченням цього є створення в Інституті історії України цілого відділу з вивчення історії української революції 1917-1921 років.
Поступово історична картина почала відновлюватися, а люди почали дізнаватися про факти, які раніше від них старанно приховували. Поряд з цим порозумітися українцям у східній та західній частині держави було непросто:
«Перебування українських земель у складі двох імперій накладали відбиток на повсякденне життя, спосіб мислення, ідеологію і систему цінностей. Тому на початку 20 століття справді було важко знайти спільну мову тим представникам національно-визвольного руху, які мріяли про незалежність і цілісність України».
Науковиця говорить, що раніше українці на сході й заході навіть називали себе по-різному. У наддніпрянській Україні російська влада вважала нас малоросами, а люди вважали себе українцями. Мешканці заходу України називали себе українськими та галицькими русинами.
Період української революції був тим важливим комплексом подій, які змусили Європу і світ згадати про те, що українці з карти світу не зникли, про те, що є такий народ і він прагне існувати в єдиній незалежній державі. Поразка української революції продемонструвала, що українці не сформувалися як нація та мали пройти ще низку тяжких випробувань, аби усвідомити свою єдність. Такими революційними етапами були Студентська революція на граніті, Помаранчева революція, Мирна антикомуністична революція (події 19-24 серпня 1991 року) та Революція Гідності:
«Це була та точка неповернення, яка продемонструвала найбільшому противнику ідею української суб’єктності. Бо ті жертви, які були принесені під час Майдану і під час війни на сході, яка зрештою вилилась тоді, коли Україна впевнено почала йти шляхом інтегрування у європейську спільноту. Ось тоді росія зрозуміла, що вона втратила свої важелі впливу на Україну», – каже історикиня.
Політичні ярлики та Симон Петлюра
Симон Петлюра – один із найбільш неоднозначних діячів української революції. Формуватися як особистість він почав ще в юному віці. Історикиня Людмила Бабенко говорить, що будучи семінаристом Полтавської духовної семінарії Петлюра був відомий як бунтар з лідерськими якостями. Він обрав шлях соціалістичної ідеології й за це його критикують, адже говорять, що саме соціалізм став головною причиною того, що українська революція не досягла своїх цілей.
Інколи навіть відкрито говорять про те, що пошановувати Петлюру – це моветон, оскільки він, як лівий політик, привів до поразки українську революцію. Але не слід забувати, що серед українців було багато прихильників соціалізму – Леся Українка, Михайло Драгоманов, Іван Франко. Усі вони симпатизували ідеології соціалізму, оскільки вона була економічно-привабливою. Соціалізм пропонував соціальну справедливість та рівність.
Симон Петлюра позбавився ілюзії соціалізму у 1919 році, коли він очолив Директорію. У Директорії напередодні проголошення Акту Злуки розпочалися серйозні дебати між Винниченком і Петлюрою. Петлюра був готовий відмовитися від участі соціалістів в уряді Директорії, аби отримати військову допомогу Антанти:
«Тоді Директорія опинилася у “вогняному” кільці противників: біла армія Денікіна, червона армія більшовиків, польська армія, війська Антанти. Але Симон Петлюра обрав для себе шлях боротьби за самостійність України».
Симон Петлюра – найтрагічніша постать української революції. Він не обирав для себе шлях компромісу й розумів, що, емігрувавши, більше не зможе повернутися в Україну. Увесь проведений в еміграції час політик присвятив осмисленню причин поразки української революції.
Саме навколо нього в екзилі гуртувалися політичні емігранти з України, які розпорошилися по світу в цей період. Найбільше українців перебували на території тодішньої Чехословаччини, Німеччини, Франції. Частина діячів після приходу Гітлера до влади емігрувала до США та Канади, де утворилася потужна українська діаспора.
Більшовицька росія весь час намагалася применшити роль Симона Петлюри, а радянська історія закріпила за ним стереотип радикала й ксенофоба. За допомогою детального вивчення постаті Петлюри історики дійшли висновку, що це були штучні нашарування:
«Росіяни намагалися показати його як дрібного невдаху-політика, оскаженілого антисеміта. Він став жупелом в радянській ідеології, адже його справді боялися», – каже науковиця.
Так само вишукувалися провокативні факти в біографії, які могли б негативно охарактеризувати всіх його поплічників та однодумців.
Андрій Макаренко – недооцінений та найменш досліджений член Директорії
Нині майже не збереглися документи, які могли б охарактеризувати діяльність Андрія Макаренка у Директорії. Відомо, що він народився та жив у Гадячі на Полтавщині. Він представляв профспілку залізничників, очолював департамент Міністерства шляхів сполучення Української Держави й завжди позиціював себе як самостійник. Влітку 1917 року політик сформував полк залізничників, що згодом увійшов до складу Армії УНР.
Людмила Бабенко говорить, що він не був до кінця у складі Директорії. Через складнощі з її пересуванням Макаренко не міг повноцінно брати участь у справах уряду:
«Можна сказати, що ця постать ще потребує свого дослідника. І можливо, коли ми повернемося до мирного життя й запрацюють державні архіви у Києві, ми відновимо дослідження цього діяча».
***
Роль полтавців у подіях столітньої давнини стала однією з головних. Симон Петлюра відмовився від ідеології соціалізму, змінив свої погляди заради основної мети – української незалежності. Нині досвід української революції переймає сучасна Україна. Ми знову боремося з ворогом, який заперечує право на майбутнє для українського народу та говоримо про це на весь світ.
Багато років події української революції приховували, а здобутки борців за свободу знецінювали. Нині російська пропаганда намагається зробити те ж саме. Пропагандисти не врахували одного – українці ніколи не віддадуть незалежності. Ми вивчаємо історію для того, аби не повторювати помилок минулого, тому сьогодні Україна єдина і непохитна у боротьбі з ворогом.
Обкладинка Юлії Сухопарової