Олександр «Вікінг» Бунецький – головний сержант 1-го стрілецького взводу 116-ї бригади ТрО. Дитинство воїна пройшло в селі. Він, як і більшість сільських дітей, грав у футбол та ходив на ставок рибалити.
Після навчання чоловік працював в Україні та Польщі. Про відбиття штурмів у Новомихайлівці, поранення та свій оберіг Олександр «Вікінг» Бунецький розповів в інтерв’ю ЗМІСТу.
Яким було 24 лютого для «Вікінга»
«Відкрив телеграм-канали – почалася війна. Ну що робити? Я зібрав речі, одягнувся та поїхав до військкомату. Близько сьомої ранку я вже був у військкоматі, а десь о першій годині дня мене вже забрали до лав ТрО», – каже Олександр.
За словами «Вікінга», його військовий шлях розпочався 25 лютого о другій годині ночі. Спочатку воїн був звичайним солдатом, а після служби в Соледарі його зробили командиром відділення.
«Хлопці мені довіряли, ну і мене зробили головним сержантом».
Олександр Бунецький каже, що близькі поставилися не надто позитивно до його рішення піти у військо. Попри це, родина підтримує та допомагає «Вікінгу».
Чому «Вікінг»?
«Значить будеш “Вікінгом”», – сказав Олександру командир взводу, коли дізнався, що у воїна немає позивного. Захисник носив тоді довгу бороду, чим дійсно був схожий на вікінга.
На службі бувають різні ситуації: страшні, сумні, а також – веселі:
«Узяв тепловізор, сиджу, спостерігаю – немає ніде нікого. Присів, чую, позаду мене хтось хекає. У мене серце тоді стало. Повертаю голову, а там собака», – розповідає «Вікінг».
Бій у Новомихайлівці
Одного разу Олександр зі своїми побратимами воював у Новомихайлівці. За цей час їм вдалося відбити три наступи росіян.
«У будинок, де був саме я прилетів снаряд. У мене було обпалене обличчя, таке як турбінним двигуном. На мене впав дах. Хлопці кричали мені, але я цього не чув, тоді вони відійшли далі».
Олександр Бунецький розповів, що після того, як на нього впав дах – йому не було чим дихати. Уже коли воїн відкопався з-під завалів, дихати стало легше.
«Подивився на руку, а там фонтан крові. Сам собі наклав турнікет і почав вибиратися. Спочатку не міг пролізти, прийшлося зрізати броню. Каску так і не знайшов, мені, мабуть, уламком перебило лямку й вона загубилася».
У той день «Вікінг» був у зруйнованому будинку до вечора. Чекав, поки на вулиці стемніє, щоб вибратися. Самостійно він дійшов до спостережного пункту:
«Мене там спочатку не впізнали. Потім командир роти мені сказав. що він по всіх зведеннях передав, що я зниклий безвісти. Я тоді одразу написав своєму командирові та дружині, що зі мною все гаразд».
Унаслідок обстрілу в Новомихайлівці Олександр отримав уламкові поранення руки, шиї, плеча, спини та обличчя. Зараз чоловік не бачить на одне око. Лікарям довелося збрити йому бороду, щоб дістати уламки, і тепер «Вікінг» віджартовується, що позивний йому більше не підходить.
Вишиванка – це оберіг
Дружина Олександра подарувала йому зелену вишиту сорочку як оберіг. Він воював у ній на околицях Мар’їнки та Авдіївки.
«Якщо ми йшли на “нуль”, то я завжди одягав цю вишиванку. І крайній раз, коли ми були у Новомихайлівці, я її не одягнув і отримав поранення. Можливо, я сам себе цим заспокоюю, але я думаю, що це оберіг».
ЗМІСТу Олександр Бунецький розповів, що після закінчення війни він одразу піде з війська. Планує займатися будівництвом, бо саме тоді це буде потрібно як ніколи.
Відео – Євген Чорний, Віталій Мохунь
Фото – Аліна Гончарова
Дизайн – Катерина Василенко