27 вересня, 13:09
27 вересня, 13:09

Дощовий ліс, важке сіре небо, накрапає. Поміж сосен, сухостою й молодих дубків розкидані артефакти війни: здалеку ніби звичайне сміття, втоптане у хвойний килим із голок та трави. 

Понад пів року тому тут ступали взуті в чоботи ноги ворога, а його техніка залишала колії в ґрунтових дорогах. Сюди окупанти заводили сотні одиниць техніки, тут починали окопуватися й створювати укріплення.

Село Веприк – це мереживо ґрунтових доріг між полями, двори за завісою садів та широкі вулиці. Чужинцеві важко орієнтуватися на околицях: дороги й лісосмуги схожі одна на одну, мають безліч несподіваних поворотів, а вказівники напрямку замальовані. Не дивно, що росіянам тільки й вдалося, що ходити тут манівцями, втрачаючи власне життя та техніку. 

ЗМІСТ приїхав сюди на спецпогашення марки «Гадяцьке сафарі», діставши нагоду побачити, як живе єдина частина Полтавщини, куди заходили окупанти.

У Веприку тихо й спокійно. Заведений тут лад не вдалося порушити російській армії. Вулиці, окрім центральних, переважно порожні, ними привільно гуляють домашні птахи. Їхню невимушеність не можуть сколихнути навіть поодинокі авто. Ось посеред мосту стоїть білий індик. Просто на нього їде автівка, але птахові немає до цього діла: він вищупує в себе щось на черевці. 

Це північ Полтавщини, якою російська армія планувала пройти вглиб країни, однак не врахувала одного: чинити опір стало справою честі ледь не кожного місцевого.

Жителі Веприка звикли до уваги журналістів, залюбки розкажуть про свій вклад у вигнання окупантів з області, однак мають затаєне невдоволення, бо народний спротив – «Гадяцьке сафарі» – найменували за назвою колишнього району, а не іменем їхнього села, хоч події відбувалися безпосередньо тут. Схожі почуття і в мешканців Бобрика та Мартинівки, звідки також виганяли окупантів. Показуючи місця слави захисників Веприка, про це не раз згадує голова Великобудищанської громади й генерал-майор у запасі Микола Шаблій:

«Багато людей, яких треба відзначити за вчинки. Були ті, хто сховався. Зате ніхто нікому не допомагав. І прапор підняли в той же день, як його зняли. Гадяцьке сафарі – це спротив усієї громади. Кожен на своїй ділянці ходив, ніхто не боявся, не зустрічав. Усі робили щось на користь нашої держави. Москалі тут побули до тижня, зібралися й поїхали. Зрозуміли, що їх тут не зустрічають із квітами та хлібом-сіллю і що тут є спротив, і якщо вони залишаться, то ляжуть всі».

Микола Шаблій

У лютому до Веприка та сусідніх сіл заходила 4-та гвардійська танкова кантемирівська дивізія (нині – розгромлена українськими захисниками). Тоді ще – з кількома сотнями одиниць техніки. Мовчки спостерігати за цим дійством місцеві жителі не могли, тож в окупантів почали горіти танки й бензовози, зникати кулемети та боєприпаси. Поки росіяни відтягували один танк, тероборона підривала три. За це двох місцевих працівників сільськогосподарського підприємства подали на отримання ордена. 

Історія героїчного сафарі має й темні сторінки: через зіткнення з росіянами загинув Валерій Дібров 1988 року народження, а кілька учасників спротиву дістали поранення. 

На місцеву заправку у Веприкові росіяни приїздили, щоб пошукати палива, а знайшли, зрештою, хіба свою смерть. Тіла трьох знищених окупантів передали Червоному Хресту, аби повернути їх російській стороні.

Голова Великобудищанської громади Микола Шаблій стоїть на заправці у Веприку біля виловленого з річки на кордоні з Сумщиною російського танка й рукою показує напрям, звідки рухалися окупанти. Каже, їхня армія заходила з боку Охтирки: із Чупахівки йшла основна техніка, з Тростянця, а дійшла до Комишів та Мартинівки. За його словами, напрямок, ймовірно, обирали за старими радянськими картами. У Другу світову дорога на Бєлгород, що проходить через Веприк, була основним напрямком для наступу радянських військ на Київ. Цією дорогою рухалася колона окупантів і в лютому.

Блукати північчю Полтавщини росіянам вдалося недовго. Селяни почали передавати українським військовим їхні координати, а ті – накривати окупантів вогнем. У місцевому лісі досі видно сліди їхнього перебування: обпалені дерева, покинуті окопи, рештки сухпайків і блістери з-під пігулок. На підмочених дощем порожніх коробках різні терміни придатності. Комусь із росіян пощастило отримати раціон, що був придатний до вживання ще за часів, коли вони тільки мріяли в школі про кар’єру військового. 

Жителі Великобудищанської громади не уникнули й контактів з окупантами. Якось під селом ночувала група росіян: щойно ті відійшли від техніки, як місцеві вночі забрали зброю та все, що могли понести. Зранку окупанти повернулися й побачили, що їх обікрали. Голові громади Миколі Шаблію довелося їздити до них на розмову, попередньо узгодивши з це з правоохоронцями. Як виявилося, окупанти хотіли, аби їм повернули зброю.

Були й ті, хто добровільно ходив до росіян із закликом здаватись. Такий сміливець знайшовся у селі Плішивець, куди загарбники ввели понад сотню одиниць техніки. Місцевий житель, прихопивши з собою рушницю, вирушив на власні переговори про капітуляцію окупантів.

Зрештою, росіяни таки поїхали з Полтавщини, отримавши вітання від тероборони та ЗСУ. Покинувши техніку, вони тікали лісами, де на них уже чекали мисливці. Комусь з окупантів пощастило потрапити до полону, інші – загинули.

Микола Шаблій каже, що росіяни примудрилися, не воюючи, залишити на Полтавщині 10% своєї техніки. Великобудищанська громада передала українським військовим близько 20 одиниць ворожої техніки: серед них 6 одиниць, які були на заправці у Веприку, а також нова самохідна артилерійська установа та тактичний зенітний ракетний комплекс. 

Виявляти залишки озброєння окупантів на землі Полтавщини продовжують донині. Нещодавно поблизу заправки у Веприку викопали російський кулемет Калашнікова з повним боєкомплектом.

Місцеві жителі Анатолій та Микола

Десятки місцевих жителів прийшли на спецпогашення марки «Гадяцьке сафарі» подивитися, як увічнюють їхній вклад у захист Полтавщини. Анатолій та Микола, які свого часу рахували російську техніку та передавали координати, прискіпливо слухають, що розповідає про народний спротив голова громади. Почуте їх цілком задовольнило, тож вони вирішили не додавати деталей на наше прохання. Анатолій сказав просто: «Я небайдужий до Веприка».

Саме цією небайдужістю Полтавщина та вся Україна встояла під навалою окупантів.