Вона тренується по шість годин на день, перемагає чуючих спортсменів на міжнародних змаганнях і мріє про «золото» на наступній Олімпіаді. 19-річна каратистка з Полтави Інеса Причина впевнено крокує до своїх цілей й нещодавно здобула дві бронзові медалі на Дефлімпійських іграх у Токіо.
Інеса Причина вже 12 років тренується в Дитячо-юнацькій спортивній школі для людей з інвалідністю і в клубі «Водо-Кай» під керівництвом головного тренера Миколи Богодистого та тренера по ката Миколи Буряка.
Спортивний шлях полтавки розпочався у ранньому дитинстві. У 2015 році в Чорноморську відбувся відбірковий дефчемпіонат України з карате серед спортсменів із порушеннями слуху. За підсумками змагань юна вона виборола срібну медаль у наймолодшій віковій категорії – до 9 років, що стало її першою нагородою на всеукраїнському рівні.
Інеса Причина розповіла ЗМІСТу про виснажливу підготовку до Дефлімпіади в Токіо, тренування по шість годин та перемоги над чуючими спортсменами й тими, хто виступає під білим прапором на міжнародних турнірах.
Спортивна родина та перша медаль
Інеса народилася в сім'ї, де спорт – це спосіб життя. Її мама – дефлімпійська чемпіонка, чемпіонка Європи та світу з боулінгу. Батько – тричі дефлімпійський чемпіон з футболу, володар золотої медалі Дефлімпіади-2009 у Тайвані, чемпіон Європи та світу з великого футболу та мініфутболу.
Сім років Інеса Причина займалась плаванням. Вона розповідає, що бачила, як мама невпинно працювала над собою та зростала у спорті, однак дівчина довгий час не уявляла себе професійною спортсменкою. Рішення прийти в спорт прийшло несподівано – після зустрічі з дефлімпійськими переможцями з карате, які завітали до спеціальної школи, де навчалася Інеса. Саме тоді вона вперше відчула внутрішній поклик.
«Я рік серйозно займалася плаванням, але карате мені сподобалося більше. І тренер сказав, що я маю здібності та майбутнє у цьому виді спорту. І я почала дуже активно займатися і плаванням, і карате. Я слухала своє серце і зрозуміла, що мені цього хочеться», – розповідає спортсменка.
Спочатку дівчина поєднувала плавання та карате, але у дев’ять років довелося зробити вибір. Тренер з карате попередив, що не можна займатися двома видами спорту серйозно, тому Інеса обрала карате. Цей момент став переломним і визначив подальший шлях у спорті, який згодом привів до перемог і медалей на міжнародному рівні. Батьки спочатку не підтримували її рішення.
«Мама казала: “Ні, це ж для хлопчиків”, але попри це підтримувала мене. Тато мовчав, але після того, як я вперто наполягла на своєму, він сказав мамі: “Вона зараз піде, отримає пару синяків, і все”. Але тренер мене хвалив, він був моєю підтримкою. І мама вже не могла виступати ні проти мого бажання, ні проти підтримки тата. Тому я вже залишилася в карате».
Перший раз спортсменка поїхала на змагання за кордон в 15 років. Турнір проходив в Хорватії. Там Інеса програла, але не перестала займатись карате.
Перша велика перемога, якою найбільше пишається каратистка прийшла у 16 років на Дефлімпіаді, де спортсменка здобула «золото» у командному ката серед дівчат. Каратистка потрапила у збірну й через кілька місяців поїхала на Дефлімпіаду. Спочатку спортсменку не відібрали на турнір в Бразилії. Але тренерський склад помітив, що вона краще займається ніж спортсменка, яка мала представляти Україну, тому Інесу поставили в команду.
Після Дефлімпіади-2021 у Бразилії, де Інеса виграла командну категорію, але програла в особистій, дівчина поставила собі чітку мету – здобути особисту медаль на наступних іграх.
У 2023 році Інеса підтвердила свій високий рівень на національній арені. Тоді вона стала чемпіонкою України з карате в дисципліні ката серед жінок. Восени того ж року вона взяла участь у Кубку України з карате серед дорослих. Тоді спортсменка виборола перше місце в командному ката серед жінок. В особистих змаганнях Інеса посіла друге місце.
У 2024 році Інеса Причина вийшла на міжнародний рівень світових змагань та виборола бронзову медаль у дисципліні ката на чемпіонаті світу з карате у Малайзії. Після цих змагань спортсменка почала їздити на турніри в різні країни.
Підготовка до змагань в Токіо: три з половиною роки до мрії
Підготовка до Дефлімпіади в Токіо, що відбулась в листопаді 2025 року, за словами спортсменки була виснажливою. Займатись двічі на день – це обов’язково, ранкове та вечірнє тренування. Перед змаганнями інтенсивність зростає. Під час тренувального процесу Інеса спілкується зі своїм тренером переважно жестовою мовою, що дозволяє вибудовувати ефективну взаємодію під час занять.
«Наш тренер володіє жестовою мовою, але просто не на тому рівні, який потрібен. Для серйозних питань і нової важливої інформації запрошують перекладача», – пояснює Інеса.
Спортсмени займаються кросфітом, на біговій доріжці та в тренажерній залі. Перед самими змаганнями вже зменшується навантаження. За два місяці до змагань в Токіо виникла криза: команду не могли відправити повним складом. Але завдяки можливості сформувати команду з тих, хто виступав на Дефлімпіаді, Інеса таки виступила на змаганнях:
«За два місяці посилених тренувань траплялось різне. Це була і підтримка, і скандали. Але ми поїхали командою і завдяки підтримці одна одної здобули другу медаль для України. Тобто ці успіхи не тільки мої. У нас було три з половиною роки до підготовки. Я хотіла взяти особисту медаль і командну в ката».
На Дефлімпіаді в Токіо спорстменка здобула дві бронзові медалі – в особистому та командному ката. У карате є дві основні дисципліни – ката та куміте:
«Куміте – це більше про бійку, це побої, а ката – це мистецтво, це бій з тінню. З грудня 2024 до листопада 2025 року я дуже багато тренувалася. В Токіо я взяла бронзу. У мене була одна думка – я хотіла медаль. Я свою мету досягла, але ґатунок медалі інший, тому я маю ще цілі».
Інеса розповідає, що чемпіонат світу та Дефлімпіада – це різний рівень конкуренції. За її словами, на чемпіонаті світу працювати було легше, адже кількість суперників і рівень боротьби там нижчі. Водночас Дефлімпіада стала значно складнішим випробуванням – учасників більше, а конкуренція набагато жорсткіша. Попри це, спортсменка каже, що виходила на змагання з вірою у власні сили. Інеса розповідає, що на турнірі також були спортсмени, що виступали без прапора:
«Вперше після початку війни були спортсмени без прапора, але ми розуміли, хто це. Вони на нас дивилися, видно було, що вони незадоволені. В особистому ката я перемогла росіянку. Тобто там кожен сам за себе виходить і виступає. Конкуренти – лише за балами. Я її перемогла».
У складі української збірної вона брала участь у міжнародних змаганнях у Швейцарії, Парижі та інших країнах, де отримувала важливий досвід, що допомагає готуватися до виступів на найпрестижніших турнірах. Також Інеса розповідає про регулярні тренування та спарингування з чуючими спортсменами, що вимагають від неї подвійних зусиль. За її словами, саме така практика дозволяє підвищувати рівень підготовки, адже чуючі спортсмени часто сильніші й створюють серйозну конкуренцію.
Різниця між глухими та чуючими людьми в координації рухів. Центр вестибулярного апарату знаходиться у внутрішньому вусі, у спеціальних структурах, що відповідають за відчуття рівноваги та положення тіла у просторі. У глухих він зміщений або взагалі відсутній. Для того щоб стояти рівно, треба докладати зусиль, а чуючій людині нічого не треба робити.
«Єдина наша проблема – комунікація»
Спортсменка розповідає, що головною проблемою є нестача знань жестової мови серед чуючих. Розвиток цієї мови в Україні мав би відбуватися так само активно, як у країнах, де жестову мову вивчають у школах і використовують у повсякденному житті.
Інеса каже, що люди з повною або частковою втратою слуху та чуючі здатні бути на одному рівні у всіх сферах життя. Єдиною реальною перешкодою, за її словами, залишається комунікація, тоді як в іншому вони не поступаються чуючим.
Окремо Інеса звертає увагу на недостатній рівень доступності міського середовища в Полтаві. На її думку, місту бракує інформаційної інфраструктури:
«Глухим складно. Треба, щоб було більше інформаційної доступності. Треба, щоб були підписані всі зупинки, щоб люди пам’ятали, що поруч живуть глухі люди. Перекладачі, щоб були на всіх заходах, а не тільки на тих, які для нас проводять».
Плани на майбутнє: шлях до золота
Зараз Інеса навчається на першому курсі Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» за спеціальністю «Фізична культура та спорт». Окрім спорту, вона захоплюється малюванням та соціальними мережами.
«Я дуже цікавлюся соцмережами, вивчаю, як можна робити красиві відео. Але основне – це у мене спорт, карате з ранку до ночі».
Найближчим часом на неї чекає чемпіонат Європи в Азербайджані у вересні:
«Ми зараз працюємо, але після Нового року це вже будуть серйозні тренування і починається новий олімпійський період. Поки не планую ставати тренеркою. Я хочу виконати поставлену мету, досягти своєї цілі. Ця ціль – золота медаль на наступній Дефлімпіаді».
Спортсменці Інесі Причині призначили президентську стипендію та виплати від Полтавської міськради за спортивні досягнення. Попереду в спортсменки новий олімпійський цикл і шанс реалізувати головну мрію – здобути золоту медаль для України на наступній Дефлімпіаді. Від першої срібної медалі у дев’ятирічному віці до двох бронз на Дефлімпійських іграх у Токіо – кожен етап кар’єри Інеси супроводжувався як перемогами, так і поразками, сумнівами та необхідністю докладати значно більше зусиль, ніж її чуючим суперникам.
Фото Аліни Гончарової та з особистого архіву спортсменки