Роман Романчук у свої 30 встиг стати наймолодшим Заслуженим вчителем України, увійти до топ-50 найкращих педагогів країни та виграти гранти, які дозволяють його урокам не гаснути навіть під час блекаутів.
Його робочий день – це 36 годин на тиждень, вісім уроків щодня і принципова позиція: жодних камер і Zoom-конференцій. Поки система освіти звикає до дистанційних форматів, він у коридорах полтавського ліцею №32 виховує покоління, яке вчиться ідентифікувати власні емоції через образи «впевненого грізлі» та аналізувати світові ціни на нафту через геополітичні кризи. Він не боїться штучного інтелекту, бо сам навчився бути трохи «нейромережею» для своїх учнів.
Як розтопити лід у незнайомому класі за п’ять хвилин, чому смартфони на перервах – це зло, і навіщо географія дітям, які живуть у світі 2026 року, Роман Романчук розповів в інтерв’ю ЗМІСТу.
Як вчитель без навичок програмування створює веб-ігри
Шлях Романа Романчука у професії розпочався ще за шкільною партою. Його надихнула власна вчителька географії, яка залучала здібних учнів до перевірки знань однокласників. Цей нестандартний для тих часів підхід, цікаві уроки і залучення до освітнього процесу прищепив майбутньому вчителю любов до предмета.
«Коли вчителька здійснювала перевірку учнів, які добре навчалися, використовувала своїх помічників і довіряла їм перевіряти в однокласників засвоєний матеріал. Це було дуже нестандартно на ті часи. Саме тоді мені прищепили любов до географії».
Зараз він сам – той учитель, якого запам’ятовують. Восьмий рік у школі, понад 340 авторських методичних розробок і особливий підхід до учнів, про які охоче розповідає колегам на всеукраїнських вебінарах.
Пан Роман сам шукає ключики до учнів. Ідея його проєкту «Емоційний компас» з’явилася під час конкурсу «Учитель року-2024». Кожен педагог мав провести відкритий урок. Перед вчителем був незнайомий шостий клас, камери та журі. Щоб розтопити лід і порозумітися з дітьми, він створив інтерактивну вправу із десяти комірками, де діти могли відкрити приховане речення та продовжити його, поділившись настроєм чи побажанням: «Сьогодні на уроці я бажаю однокласникам…», «Сьогодні мій настрій…». Учні виходили, відкривали комірку й продовжували думку вголос.
Після конкурсу вправа перекочувала до його власних уроків і тепер особливу увагу вчитель приділяє розвитку м’яких навичок, зокрема емоційному інтелекту. Навіть із дорослими дев’ятикласниками він проводить п’ятихвилинні вправи, що допомагають підліткам краще зрозуміти себе. Не будучи програмістом, він опанував ШІ-інструменти Claude та Lovable, щоб створювати власні веб-ігри.
«Це добре спрацювало, урок пройшов продуктивно, а я зрештою здобув перемогу. Потім почав використовувати це у своїй школі, отримав багато позитивного фідбеку від колег і вирішив створити Telegram-канал з напрацюваннями. Я не вмію писати код, але штучний інтелект пише його за запитом. Головне – прописати якісний промт. Кожна кнопка, піктограма чи режим “день-ніч” у моїх іграх – це детально прописані інструкції для штучного інтелекту», – розповідає пан Роман.
Зараз проєкт масштабувався до всеукраїнського рівня. Разом із ученицею пан Роман проводив наукове дослідження для МАН. З’ясувалося, що цими вправами користуються вчителі з кожної області України.
За даними опитування серед учнів сьомих, дев’ятих і одинадцятих класів, які місяць активно використовували вправи, 92,6% висловили бажання продовжувати. Жоден учень не захотів відмовитися від участі.
Які інструменти використовує педагог
Пан Роман розповідає, що сьогодні інструментів дуже багато. Головне – обирати найбільш дієві. Його особистий must-have список включає:
- Canva – для презентацій та робочих аркушів;
- Quizizz (Wayground) – для вікторин;
- NotebookLM – для створення навчальних відео, презентацій, подкастів, інфографіки, ментальних мап та таблиць на основі текстів;
- Gemini (Nano Banana) – для генерації якісних зображень.
- Claude – ШІ-інструментів для генерації веб-ігор.
Одним із найулюбленіших інструментів учнів став цифровий «Кубик Блума». В оригіналі це паперовий або дерев’яний куб, на гранях якого написано слова: назви, чому, поясни, запропонуй, придумай, поділися. Учень кидає куб, випадає грань і вчитель ставить запитання відповідного рівня складності.
«Я вирішив зробити цифрову версію. Учень натискає “кинути”, випадає грань, я зачитую питання. Це розвиває критичне й системне мислення та водночас є ігровим моментом. Навіть під час відключень світла я підносив ноутбук до учня/учениці, він/вона натискав/натискала, і ми працювали далі».
Підготовка питань до кубика теж автоматизована: вчитель копіює опис вправи, прикріплює презентацію уроку та просить ChatGPT згенерувати по три запитання до кожної грані на відповідну тему.
«Це займає дві хвилини. Переглянув, що не підходить – відкинув. Ефективно і швидко».
Крім того, відключення світла не стають на заваді цікавим урокам. Учитель приносить заряджений ноутбук до парти, де учні кидають віртуальний кубик. Використовуючи можливості штучного інтелекту, педагог створює інтерактивні вправи, стилізовані під інтерфейс соцмереж.
«Я розробив вправу у вигляді Instagram-сторінок. Учні лайкають еко-звички, які вже мають, або додають у закладки те, що готові втілити. Ми підбиваємо підсумки: хто найбільш екосвідомий. Це була тема природокористування у восьмому класі, яку ми символічно підв’язали до Дня Землі та весняного рівнодення», – розповідає пан Роман.
Просте споглядання відеоролика чи графіки на уроці не гарантує засвоєння матеріалу. Для справжньої ефективності кожен візуальний елемент потребує проговорення разом із учнями. Як приклад педагог наводить тему електроенергетики. Він демонструє дев’ятикласникам реалістичну 3D-модель гідроелектростанції. Короткий перегляд такої моделі дає дітям базове розуміння механізмів.
Щоб максимально залучити клас, вчитель використовує метод мікрогруп. Учні діляться на команди, кожна з яких опрацьовує принцип дії певного типу електростанції. Після самостійного дослідження групи презентують свої висновки, пояснюючи процеси, які вони щойно побачили на екрані.
Списані домашні завдання та навіщо географія у 2026 році
Технології мають і зворотний бік – учні часто використовують ШІ, щоб генерувати відповіді, а не користуватись цим інструментом додатково. Учитель каже, що розпізнати таку роботу нескладно за специфічною термінологією, яку дитина не може пояснити.
«Якщо я бачу таку роботу, я просто завантажую її в той же штучний інтелект і питаю: “Це ти зробив чи учень?”. Він видає свій вердикт. Але головне – це обговорення на уроці. Якщо дитина не може пояснити написане, цінність такої роботи нульова», – розповідає вчитель.
Пан Роман розповідає, що географія сьогодні – це не про зазубрювання столиць, а про розуміння світу. Це тренажер для побудови причинно-наслідкових зв’язків. Існує стереотип, ніби вивчення географії зводиться лише до механічного запам’ятовування назв об’єктів. На уроках вчитель наводить конкретні приклади та розповідає. Восьмий клас, тема «Українські Карпати», замість сухого переказу параграфа учні отримують запитання: чому в Карпатах не можна ставити намет біля річки? Чому при підйомі на Говерлу треба брати теплий одяг? Чому там слід дивитися під ноги? Знання, отримані на уроці, учні намагаються застосувати в реальних ситуаціях.
«От дев’ятий клас, харчова промисловість: де краще побудувати макаронну фабрику – у великому місті чи в селі? Шостий клас, вулканізм: чому люди селяться біля вулканів, хоча цілі поселення гинули від виверження? Ось це і є географія».
На уроках вчителя навіть актуальні геополітичні події стають навчальним матеріалом. Коли перекрили Ормузьку протоку, через яку постачається нафта, пан Роман із учнями аналізували причини й прогнозували наслідки для світових цін:
«Можливо, якби політики краще вчили географію в школі, вони б не допускали помилок, що призводять до світових криз. Географія вчить прогнозувати: наприклад, як конфлікти на Близькому Сході вплинуть на ціни на нафту. Це наука про всебічний розвиток особистості», – каже Роман Романчук.
Учитель виграв грант для власних розробок
У грудні 2025 року пан Роман став переможцем грантової програми Talents for Ukraine від KSE Foundation. Програма, що залучає кошти світових благодійників, спрямована на підтримку талановитих українців, які діють поза межами посадових інструкцій. На конкурс надійшло понад 3,5 тис. заявок, а відбір пройшли лише близько 4% учасників.)
«Коли почалися масові відключення світла, я не міг готуватися до уроків. Світло давали на дві години, а мій старенький комп’ютер пів години тільки думав. Мені була потрібна потужна техніка та зарядна станція, щоб працювати автономно. Перемога в гранті говорить мені, що те, що я роблю, дійсно потрібне. Я думаю, теж зіграло свою роль, що це унікальний проєкт, таке ще не пропонували».
Завдяки гранту педагог придбав обладнання та запланував поїздку на освітній фест у Львові для саморозвитку. На його думку, учитель має вчитися все життя, незалежно від стажу. За роки роботи пан Роман розробив матеріали до кожного уроку географії. Це готові емоційні налаштування, домашні завдання, презентації для уроків.
Зокрема, під час вивчення тваринного світу Північної Америки вчитель пропонує учням ідентифікувати себе з ними через емоційний стан. Школярі аналізують власні почуття: чи відчувають вони себе «впевненими грізлі», чи, можливо, «розгубленими лемінгами».
Такий підхід дозволяє розв’язати одразу кілька педагогічних задач. По-перше, діти вчаться рефлексувати та відкрито говорити про свій настрій на початку уроку. По-друге, поки триває процес вибору своєї тварини, учні мимоволі запам’ятовують ключових представників фауни континенту. Емоційне налаштування стає частиною уроку. Учні засвоюють матеріал через асоціації, що значно підвищує рівень запам’ятовування назв та особливостей тварин.
«Я не хочу, щоб вони напружені були на уроках, я навпаки хочу їх емоційно налаштувати, трішки розрядити».
Свої напрацювання педагог публікує на національній платформі «Всеосвіта». Попри те, що матеріали платні, ціна символічна – близько 30-40 грн за презентацію, над якою автор може працювати три дні.
«Для мене було принципово важливо сплачувати податки, тому я працюю офіційно за договором. Це праця, яка має оцінюватися. Мої розробки мають понад півмільйона переглядів та 20 тис. завантажень – це показник того, що вони потрібні колегам по всій країні».
Цьогоріч пан Роман змінив місце роботи, перейшовши з 20-ї школи до ліцею №32 «Європейський». Це рішення було зумовлене зручною логістикою та освітньою реформою. Через те, що більшість шкіл стануть гімназіями, вчителю-предметнику може залишитися мало годин улюбленого предмета. Для пана Романа було важливо працювати в ліцеї, щоб мати достатню кількість годин з географії та викладати не лише в середній школі, а й у старших класах. Зараз він працює 36 годин на тиждень (це по 7-8 уроків щодня):
«У нашому ліцеї немає дистанційки. У нас величезне укриття на 1 тис. 200 людей, окреме для початкових та старших класів. Це дозволяє дітям соціалізуватися. Я щасливий, що діти навчаються вживу, бо жодна камера не замінить енергетики класу».
Оцінювання учнів
Окрема авторська знахідка – система оцінювання за допомогою паперових карток із цифрами. Коли пан Роман прийшов у новий ліцей і ще не знав учнів, він придумав простий спосіб фіксувати їхні усні відповіді протягом уроку. За кожну активність учень отримує картку з балом.
«Учень дає коротку відповідь, я даю йому бал. Наприкінці уроку діти підходять, здають бали, я записую. Хтось набрав один, хтось чотири».
Це і накопичувальна система, і спосіб познайомитися з новим класом, і мотивація для учнів, адже кожна відповідь має значення. Показово, що навіть одинадцятикласники збирають ці бали з таким же азартом, як і семикласники.
«Учень може дати коротку відповідь. Поставити за неї 12 балів у журнал неможливо, але й не оцінити буде неправильно. Тож діти збирають ці бали протягом теми. Потім ми домовляємося: “Андрію, в тебе 9 балів, переносимо в журнал чи допрацюєш на вищий?”», – розповідає педагог.
Вчитель згадує власний досвід, коли за невивчений параграф отримав одиницю і плакав від страху перед батьками. Сьогодні він будує оцінювання інакше. Пан Роман розповідає, що його підхід – м’який. Він не прихильник того, щоб учні сиділи як миші. Навпаки, він заохочує право на помилку.
«Одиниця – це теж оцінка, її треба заробити. Учень може прочитати параграф, але не осмислити. Кожну тему потрібно проговорювати. Якщо дитина нічого не зробила – це нуль. Я не ставлю одиницю як покарання. Краще напишу батькам у журналі: “Давайте разом допоможемо дитині звернути увагу на цю тему”. Оцінка має мотивувати, а не залякувати».
До учнів, які не виявляють інтересу до високих балів, потрібен особливий підхід. Він називає таких дітей прагматичними, адже їхнє головне питання до будь-якої теми: «навіщо мені це вивчати?».
Для таких учнів пан Роман використовує стратегію гейміфікації. Навіть ті, хто систематично ігнорує домашні завдання, часто стають найактивнішими учасниками дискусій, інтерактивних вікторин та веб-ігор. За словами вчителя, ігровий момент дозволяє їм продемонструвати свої знання на рівні з відмінниками, але у форматі, який не викликає нудьги. Особливе значення в цій системі має програма дев’ятого класу, присвячена галузям економіки.
«Я завжди кажу учням: ви стовідсотково будете працювати в одній із цих галузей. Щоб жити в комфорті, вам доведеться обрати свій шлях, і одна з тем у дев’ятому класі може вплинути на все подальше життя».
Він наводить конкретні приклади: вивчаючи легку промисловість, вони говорять про професію модельєра та центри виробництва одягу в Україні. Розглядаючи харчову індустрію, аналізують роботу потужних транснаціональних корпорацій, що працюють безпосередньо на Полтавщині, як-от підприємства у Кременчуці. Такий зв’язок із реальністю та конкретними робочими місцями в Україні є найкращою мотивацією для підлітків, які шукають відповідь на питання про доцільність навчання.
Учні-переселенці – призери олімпіад
Попри зміну школи та відключення світла, його учні вибороли два перших місця на міському та призові місця на обласному рівнях. Але найсильніше враження на вчителя справили історії самих дітей. Один із його учнів, став справжньою зіркою ліцею, здобувши призові місця у шести олімпіадах з різних предметів.
«У мене є два учні, обидва – переселенці. Один у ліцеї перший рік, як і я, інший – уже декілька років. І ці хлопці здобули призові місця на олімпіаді з географії, показали себе на найвищому рівні. Це говорить про те, які гарні вчителі були в них там, на сході. Вони заклали цей фундамент».
Учитель розповідає, що участь в олімпіадах – це насамперед досвід виходу із зони комфорту, який потім допомагає й на НМТ, і в житті загалом. Але жодного тиску – лише пропозиція та підтримка.
«Я був у шоці, коли дізнався, що Артем, який посів третє місце на області, переселенець із Луганщини. А Ваня, мій “золотий” призер, – з Донеччини. Ці діти втратили домівки, але не втратили жаги до знань. Вони ідеально розмовляють українською, вони стійкі, позитивні й не хочуть, щоб їх жаліли. Вони просто хочуть бути кращими у тому, що роблять», – розповідає пан Роман.
Що потрібно змінити в системі освіти?
Досвід пана Романа як класного керівника восьмого класу підштовхнув його до роздумів про реформування цієї посади. Вчитель-предметник, коли стає класним керівником, навантажується виховною роботою та паперовою тяганиною.
«Я б запровадив окрему посаду ментора.Це людина, яка не викладає предмет, а фокусується виключно на класі: працює з батьками, відстежує прогрес учнів, проводить інструктажі та виховні заходи. Це розвантажило б вчителів і дозволило б нам більше займатися творчим аспектом уроку».
Вчитель переконаний, що діти втрачають концентрацію через проведені перерви в смартфонах та їхнє недоцільне використання на уроках. Його позиція: повна заборона телефонів у школах на законодавчому рівні.
«На перерві треба відпочити, а вони на перерві що? Телефон. На уроці голова працює і на перерві не відпочиває. А я вже не кажу про те, що як під час уроку хто відволікається. Я думаю, що рівень знань в Україні і на Полтавщині підняли б, якби заборонили смартфони».
Школа на постійному зв’язку через класного керівника та медсестру. Відсутність телефону на перерві, на думку педагога, це можливість для дитячої психіки відпочити від цифрового навантаження, якого і так вдосталь під час навчання. Дуже багато цифрових технологій: проєктори, телевізори, учні під час уроків дивляться, навантажуються, працюють та втомлюються.
«Навіщо дитині в школі телефон? У нас є досвід Британії, Франції, Італії. Коли гаджет стає відволікаючим маневром, ми втрачаємо час уроку. Навіть якщо є комірки для телефонів, завжди знайдеться розумник, який здасть один, а другий залишить під партою. Я готовий друкувати робочі аркуші, робити самоперевірку в парах, аби лише забрати цей фактор відволікання», – каже вчитель.
Проблема освітньої міграції
Окрему увагу Роман Романчук приділяє вибору майбутнього закладу вищої освіти для талановитих випускників. За його словами, учні, які складають іспити на 195–200 балів, мають відкриті двері до найпрестижніших університетів України, як-от Києво-Могилянська академія чи провідні виші Львова та Івано-Франківська. Українські заклади надзвичайно зацікавлені в таких студентах і готові пропонувати їм високий рівень підготовки.
«Коли дитина з балом 190 плюс, вступає в якийсь посередній вуз у Словаччині чи в Польщі, для мене це не зрозуміло. Куди батьки дивляться? Ну, як так? Усі престижні вузи України готові цю дитину взяти і навчати. А вона вступає в посередній заклад за кордоном, де навіть бали НМТ не не враховують».
Навчання у топових українських університетах дає не менше можливостей, зокрема через налагоджену систему міжнародного стажування та спеціальні грантові програми для студентів. На думку вчителя, батькам варто об’єктивніше оцінювати перспективи, які відкриваються перед обдарованою молоддю саме всередині країни, де викладачі можуть підказати, як здобути додаткове фінансування чи гранти для розвитку.
Професія як усвідомлений вибір
Закінчує пан Роман на оптимістичній ноті. Він обрав професію через любов до географії, яку йому прищепили ще у школі, і тепер його головна мета, щоб учні розуміли «навіщо це мені», бачили зв’язок між параграфом та реальним життям у 2026 році. Для нього викладання – це про підготовку людини, здатної аналізувати світ, критично мислити та будувати своє майбутнє в Україні.
Фото Аліни Гончарової та з особистого архіву Романа Романчука