25 квітня, 13:04
25 квітня, 13:04

Маріуполь. Місто Марії, що страждає від щоденних обстрілів. Його знищив «русский мир». Але усе значно страшніше – окупанти зруйнували тисячі людських доль, вбили тисячі цивільних та захисників Маріуполя, тероризують усіх, хто залишається в «Азовсталі».

Ця історія про родину Віталія та Вікторії Грицаєнків, які сподівалися почати нове життя й переїхали у січні 2022 року на Донеччину. Віталій був заступником командира полку «Азов» з бойової та спеціальної підготовки. Під час виконання завдання поліг у бою. Йому присвоїли звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» посмертно. Його позивний – «Гоголь», адже він родом з Полтави, а його родина працює у полтавському театрі імені Гоголя, який воїн дуже любив.

Дружині Героя Вікторії вдалося вибратися з Маріуполя через 21 день після початку повномасштабної війни. Сьогодні вона намагається зробити усе можливе, щоб забрати тіло полеглого чоловіка й поховати у Полтаві, аби потім мати можливість його навідувати й розповісти їхньому сину, яким був «Гоголь» та його побратими.

Ким був загиблий воїн та як його родині вдалося покинути Маріуполь, ЗМІСТ розповідає зі слів Вікторії Грицаєнко.

«Хочеться, щоб всі знали про мого чоловіка»

«Гоголь» загинув 19 березня у Маріуполі, де нині перебуває його тіло. Куди б не зверталася його дружина, ніхто не може допомогти їй вивезти його та хлопців, які залишаються у блокадному місті. Командири та побратими Віталія живі. Вікторія до кінця не змирилася з тим, що її чоловіка уже немає, тому місцями вірить, що сталася помилка і її коханий теж серед живих, бо жодних документів про загибель вона не отримувала. Усе, що є, – це Указ Президента України про присвоєння звання Героя посмертно, дзвінок його командира й повідомлення азовців. Тому надія живе.

«Хочеться, щоб всі знали про мого чоловіка. У Полтаві мені кажуть, що нема тіла – немає діла. З моменту загибелі минув понад місяць, дуже важко, але у нас є маленька дитина, Святослав. Копія тата. Я заради нього стараюся», – каже Вікторія Грицаєнко.

Її чоловік став добровольцем у 2014 році й дослужився від солдата до заступника командира полку «Азов», мав звання старшого лейтенанта.  Він називав себе «Гоголем», бо часто бував у театрі в Полтаві, виріс там. Раніше мав позивний «Козак», але в «Азові» загинув хлопець з таким же, тому Віталій вирішив не випробовувати долю.

До війни родина жила у Харкові. Сім’я завжди була на відстані, але Вікторія розуміла, що вийшла заміж за військового:

«Я знала, що коли уже стала його дружиною, то маю бути поруч. Раніше працювала у Харківському національному університеті внутрішніх справ. Потім завагітніла, пішла в декрет. Народився синок і 7 місяців ми жили одні, бо Віталій був на війні.  Я зрозуміла, що треба до нього їхати. Їхні бази були в Донецькій області, тому ми переїхали до Юріївки. 2 роки прожили разом там. Потім я хотіла працювати й просила повернутися в Харків. Я вийшла, пропрацювала пів року, але все ж вирішили, що сім’я має бути поруч».

З Харкова переїхали в Маріуполь, перевезли речі й почали нове життя. Вікторія Грицаєнко по конкурсу пройшла в райвідділ поліції, влаштувалася на роботу, навчалася у Донецькому університеті внутрішніх справ. Сина влаштували у садок, а чоловік за 30 км їздив на службу. Усе було добре, поки 24 лютого не почалися обстріли.

Уже того дня вони почули гучні вибухи. На той момент Віталій Грицаєнко уже за 4 дні до цього був не вдома – «Азов» готувався до війни.

«Він просив їхати звідси, бо буде важка війна, але я не вірила. Пояснила, що у 2014 році не була поруч з ним і не підтримувала, але тепер буду поруч. У ніч з 23 на 24 лютого брат Віталія забрав сина в Полтаву. Я залишилася нести службу, бо я при званні також».

Ще 21 день війни жінка перебувала у Маріуполі, могла бачитися з чоловіком, бо той попри заборону приїжджав до неї. Вікторія могла його обійняти, погодувати й підтримати словом:

«Я не шкодую про жоден день, коли могла бути поруч з ним. Він кричав про те, чому я залишилася, говорив, що наш син може залишитися без мами й тата. Я не могла зрозуміти, чому він так каже, я не думала, що така війна буде. Щодня прилітали ракети, бомби, нічого не зупинялося. Багато поранених людей, яким не можеш допомогти. Він сказав, що уже точно не вибереться».

Віталій Грицаєнко вмовляв дружину поїхати до сина в Полтаву. Він говорив, що вона повинна вибратися, бо росіяни шукали дружин азовців, щоб змушувати їх скласти зброю. Подружжя тримало зв’язок через маму Вікторії, щоб ніхто не міг їх знайти, адже місце проживання жінці також довелося змінити. «Гоголь» дав зрозуміти, що вона має їхати сама, бо без перемоги з Маріуполя він не поїде, а змінювати паспорт й складати зброю він не буде.

Шлях із Маріуполя

Сьогодні жінка найбільше боїться ночі. Цей страх зберігся ще з Маріуполя, адже вночі починалися найтяжчі обстріли й ракетні удари. Чоловік просив Вікторію перебратися до «Азовсталі», бо там було безпечно, але вона відмовилася: допомагала літнім людям, які залишалися в їхньому будинку. Коли був сніг, вони збирали його й перетворювали на воду. Дощову воду використовували для гігієни. Стояли під обстрілами у черзі за хлібом. (Кілька днів тому, наприкінці квітня, будинок Вікторії стерли з лиця землі – на нього впала бомба)

«Ми на вогнищі готували їжу, якось виживали. Я почала писати в зошит, описувати дні. Сьогодні не можу його відкривати, немає сил. Дуже боюся ночі й темряви. Це було найстрашніше. У нас там акумулятори всі сіли, свічки закінчилися, а вони ставили мітки на будинках і вночі бомбили їх. Ніч і звук літаків – це найстрашніше, не знаю, коли це мине».

16 березня Вікторія Грицаєнко вирішила, що час їхати. Вона знайшла зв'язок, подзвонила матері й запитала чи є «зелений коридор» з міста. Дива не сталося, адже росіяни не погоджували й не погоджують жодних коридорів для порятунку людей.

Вона все ж вирішила їхати з Маріуполя й зібрала з собою родину подруги, де мешкала. Вони взяли 2 машини, зібрали речі та поїхали у Ялту в Маріупольському районі. 30 км їхали 4 години. Російських блокпостів не було, тільки тіла й ракети довкола:

«Усе поряд було розбите. У родичів подруги ми переночували й почали збирати людей на виїзд. Там російський прапор, непідконтрольна територія. Ми зібрали 10 машин невідомих людей із Маріуполя й поїхали, знайшли чоловіка. У мене стажу водіння тільки рік, але я мала мету побачити сина, тому була за кермом».

До Запоріжжя вони їхали добу, хоча в мирний час ця дорога займала 3 години. Цього разу їхати було дуже важко. Жінка вважає, що їх зберіг Бог і вони дивом вижили:

«Коли ми їхали, позаду нас розстріляли колону. Там були жертви, нам про це пізніше розповіли. У Запоріжжі мене прихистили сестри Єгови, вони мене забрали до себе. Наступного дня я доїхала до Дніпра. Там мене зустрів брат чоловіка, я віддала йому кермо й просто мовчала».

Про кожен етап своєї поїздки Вікторія говорила з мамою, а та своєю чергою переповідала Віталію Грицаєнку, де нині заходиться його дружина і чи все добре з нею. У своєму останньому повідомленні він написав: «Мама об’єдналася з сином».

За словами жінки, «Гоголь» просто не вірив, що їй вдалося виїхати, він дуже радів цьому, адже насправді це той випадок, коли здійснилося неможливе. Жінка проїхала 15 блокпостів, але серед них не було жодного мобільного, де могли встановити, що вона жінка Грицаєнка з «Азову». Такі блокпости росіяни встановили уже наступного дня після її виїзду, тому якби вона поїхала на день пізніше – виїхати уже б не змогла.

«Він мав бути героєм за життя»

18 березня Вікторія приїхала в Полтаву, а вже 19-го їй зателефонував командир «Азову» Денис Прокопенко. Він сказав, що Віталія більше немає.

«Я не повірила. Він сказав мені, що Віталіка немає, що він загинув у бою не склавши зброю, що він герой. Я б і не повірила, якби не знала командира особисто. На другий день з’являвся зв'язок і побратими писали мені. Підтвердили, що він загинув у бою, йому уламок потрапив в обличчя. Була швидка смерть».

Віталій мав нагородну зброю. Він хотів віддати її дружині, коли та виїжджала з Маріуполя, але вона не взяла. Тепер вона зберігається у командира. За понад місяць після загибелі чоловіка Вікторія не може до кінця повірити, що його більше немає, живе тим, що ніби він просто там, а вона тут.

Змиритися з його загибеллю їй складно, бо вони познайомилися у 2013 році, у парку імені Шевченка. Вікторія не вірила у кохання, поки не зустріла свого Героя. Разом вони прожили майже 10 років і вона була найщасливішою:

«Він був розумним, начитаним, справедливим і добрим. Він стояв на своєму до останнього, якщо знав, що він правий. Ніхто не вірить, що Гоголя більше немає. Я кажу, що він для нас є. Командир знає, що він мав отримати звання Героя за життя. У нього й так були всі нагороди, але він казав, що грамоти його не цікавлять. Він з солдата виріс до заступника командира, хотів продовжувати службу. Я завжди  йому казала, що він – майбутній генерал і ось ще один малий росте. А тепер я вдова у 29 років».

Віталій Грицаєнко був юристом за освітою, але робота у поліції його мало цікавила, тому став військовим. «Азов» перетворився на їхню родину:

«У нас завжди повна хата друзів. Святік був для азовців, як своя дитина. Він усіх знає і чекає, але майже всі загинули, хто з 2014 року з нами. Я дуже хочу, щоб якомога більше його побратимів вижили й розповідали про нього, бо він мав бути героєм за життя.  Як побратими, його не знає ніхто. Кажуть, ідеальних немає, але виявилося, що є. Я йому завжди казала: "Ти такий вередливий, але я тебе так люблю"».

«Гоголь» любив книги, родину, зброю та настільні ігри. Був сім’янином і намагався присвятити якомога більше родині. Кожні вихідні зустрічалися з друзями.

«Тепер він герой. Я хотіла ще після 2014 року його в цивільне життя забрати, але змирилася. Військо – це був його вибір. Я йому допомагала. Він просив, щоб я виховала справжнього козака. Він знав, що так усе буде й щоразу прощався. Тому я ніколи не любила Маріуполь, я казала, що не бачу тут нашого життя. Ми україномовні, а нас називали бандерівцями. Я не відчувала там дому, але в тому місті була його кар’єра, а я була просто поруч».

Під час останніх зустрічей подружжя дивилося одне одному в очі. У пам’яті Вікторії назавжди лишилися його очі, які майже не спали. Таким вона бачила Віталія в останній день. Тепер же жінка хоче зберегти пам’ять про свого Героя, хоче, аби про нього знав увесь світ.

Єдине, на що сподівається Вікторія Грицаєнко, – це деблокада Маріуполя й те, що воїни «Азову» та цивільні виживуть.

«Вони ніколи своїх не залишать й роблять усе, щоб вивезти тіла загиблих. Поки що вони там усі. Поранених багато. Є загроза, що вони будуть змушені поховати своїх у братській могилі, але Віталік просив вдома його поховати. Я хочу знати, де його душа, щоб показати потім синові могилу батька, його побратимів».

Нині ж вона підтримує зв’язок з дружинами азовців, які ще залишаються в Маріуполі, та просить Україну лише про одне – не забувати про місто Марії й тих, хто в ньому. Бо Маріуполь – це назавжди Україна.

Обкладинка Юлії Сухопарової