16 травня, 16:05
16 травня, 16:05

У темні часи добре видно світлих людей. Хіба бувають часи, що темніші за війну у твоїй країні? Для Олексія Кузнецова з Полтави немає, тому з перших годин повномасштабного вторгнення він стоїть на своєму фронті – волонтерському.

24 лютого він вирішив, що має допомагати своїй державі вистояти у цій війні й подумав:

«Так не хочеться, щоб нас окупували, щоб було тут, як у цих "ДНР і ЛНР". Аж трусить, як не хочеться. Воювати не вмію, але я люблю свою країну, дружину, роботу. Хочу жити в Україні. Я 5 років у школі навчався в Ростові-на-Дону. І там жесть. Знаю, що там погана країна. Мені колись там дошкуляли, що я хохол, а самі – кацапня з забурбелівки без роду й племені. Я сильно засмутився через війну. Воювати не вмію, але можу бути волонтером».

На його рахунку десятки поїздок до Харкова, що потерпає від обстрілів, та Охтирки в той час, коли до неї «прилітало» з окупованого Тростянця. Також волонтер побував на Донеччині, Черкащині, Полтавщині тощо. Як і всім, Олексію страшно за життя, але ще страшніше жити, як росіяни. Тому коли в Полтавського волонтерського об’єднання виникає потреба відвезти кудись гуманітарну допомогу чи обладнання, Олексій Кузнецов сідає за кермо і їде.

Цього разу ЗМІСТ вирушає разом з ним.

Місто війни

Їхати до Харкова потрібно зі спеціальним плейлистом. Його волонтери називають «воєнним». Від «Жадана і Собак» й до «Океану Ельзи» півтори години через блокпости минають непомітно. Волонтер Кузнецов прибув і готовий до виконання завдань у фронтовому Харкові. У планах розвантажити «гуманітарку» для Чугуєва, передати рятувальникам німецькі шланги, зібрати необхідні документи для звітності й випити кави на набережній. Особливо останнє звучить дещо дивно, якщо почитати останні новини про Харків.

Але незламний Харків уже кілька днів без обстрілів – окупанти зменшили інтенсивність обстрілів завдяки Збройним силам України. 16 травня знову стане відомо про чотирьох поранених серед мирних жителів, постраждалих в області.

Але в суботу 14 травня тут спокійно й сонячно. Про війну нагадують розбиті будинки на околицях і в центрі, понівечена будівля Харківської обласної держадміністрації й ракета, яку знешкодили й залишили як пам’ятник руському міру, бо у ворога має бути обличчя. Або хоча б локальне уособлення. Харків’ян можна зрозуміти – російські снаряди нищать їхні домівки й життя, таке не можна пробачити.

Під час поїздок містом на транспорті звук довкола схожий на гул літака, але насправді це наслідок тертя коліс об асфальт, де їздили танки. У Харкові майже нічого не працює, окрім кількох кав’ярень і крамниць. У парках малолюдно, а біля метро розвісили випрану білизну людей, які живуть просто на станціях уже майже 3 місяці.

Харків – місто, у якому не виникає сумнівів, чи потрібно йти до укриття, коли розпочинається повітряна тривога. Здебільшого усі просто ховаються.

«Привозиш ліки й потім думаєш – завалить тебе артилерія чи ні»

Олексій Кузнецов став волонтером із початком пандемії коронавірусу. Одразу у складі Полтавської волонтерської групи розвозив продуктові набори людям, які самостійно не могли вийти в магазин. З початком повномасштабної війни вирішив, що має допомогти, як може:

«Я прокинувся, довкола війна, літак прямо над хатою був. За кілька хвилин зібрав дітей, вивіз їх, а повернувшись до міста почав думати, що мені робити. Ситуація була незрозуміла. Я години 2-3 не розумів, що робити. Набрав свого кума Євгена Ракіту, який власне й привів мене у волонтерство. Він сказав їхати на собор, де все в той момент почали організовувати».

Перш ніж їхати до собору, Олексій дізнався про головні потреби для військових на той момент, поїхав до крамниці з медичними приладами й придбав необхідне. У звичайному житті він працює з логістикою, тому вдалося ще знайти павербанків. Потім познайомився з іншими полтавськими волонтерами й долучився до них.

У перші дні повномасштабної війни також була поїздка до Умані з 8 ранку до 7 вечора з ретельними перевірками на блокпостах, заторами, нервовістю. Це була перша далека поїздка і вона видалася складною.

Щойно з’являлася потреба відвезти обладнання для військових чи їжу для цивільних, або евакуювати з Харкова котів і собак, волонтер її закривав.

Коли поїхав з «гуманітаркою» до Харкова на початку березня, разом з кумом винесли з будинків 40 котів і 3 собаки. З усіх боків стріляла артилерія:

«Ми приїхали тоді, у машині в нас були броніки для військових. З усіх боків як почало гепати, це не описати словами. Євген каже, що дивно мати броніки в машині у Харкові й не надягнути. Ми в цих жилетах витягали тварин, щоб вивезти. Кума мого дуже попросили це зробити, хіба ми могли відмовити. Звісно не хотілося померти, витягуючи котиків, але все нормально закінчилося».

14 травня Олексій Кузнецов знову в Харкові, заїжджає, щоб розвантажити німецькі продукти, які потім поїдуть до Чугуєва, а потім – до рятувальників, щоб передати пожежні рукава, які знайшли у Франкфурті полтавські волонтери.

У перервах між цими розвантаженнями час згадати інші поїздки до цього міста, коли ще лежав сніг, але від обстрілів було надто спекотно.

«Привозиш ліки й потім думаєш – завалить тебе артилерія чи ні. Увесь час було чути, що арта десь б’є. На ринок заїжджали після прильоту. У мене фото є на станції Барабашова. Там були калюжі крові, ясно, що люди загинули внаслідок прильоту. Страшно було на Салтівку їхати. Ми мали привезти ліки проти раку для літніх людей. Вони виїхати не могли, тому везли. Зараз немає блокпостів, але всюди були, навіть на перехрестях. На Салтівку за адресою пропускали й пояснювали, як їхати. Розбитий район, людей немає, розвалини».

Волонтер згадує, що коли вони привезли ліки, довелося чекати під будинком, але звідусіль чули артилерію. Довкола район із вибитими вікнами, перевернутими квітами на підвіконнях, пустими квартирами. Потім виявилося, що їхати треба до іншого будинку й вони дарма тут чекають. За кілька хвилин на Салтівці можна було посивіти, але віддати необхідне людям, які залишалися вдома, було справою честі.

У той момент родина Олексія навіть не підозрювала, де він перебуває:

«Мені дружина телефонує, запитує як справи, де я. Ну як я скажу, що я виношу котиків з будинку, а поряд ї**шить артилерія? Я довго думав, як розповісти і все таке, але вона знала, я відчував це. Одного разу в розмові я бовкнув щось на кшталт: "Учора в Харкові таке було". Вона мене зрозуміла і єдине про що попросила, то це говорити правду. Її лякають не мої поїздки, а невідомість. Тому тепер я можу вільно виносити котів і не приховувати це від дружини».

Добро повинне мати ім’я

Разів 10 волонтер Кузнецов їздив до Харкова, Тростянця, Боромлі, Охтирки, Сум, Костянтинівки, відвозив, що потрібно, бо його головна навичка – бути за кермом будь-якого транспорту.

«У Тростянець я з’явився через кілька днів після його визволення. О, ми бачили там згорілі дотла російські танки. Чесно бачили, у мене навіть ложка трофейна є. Оркам вона вже точно не знадобиться. Ще є гільза, дрібниці коротше. Знайшов там ще консерву, думав тушкованку. Хотіли з хлопцями під час вечері скуштувати, яким м'ясом їх годують. Виявилося, що там боби. Ну яка нормальна людина ризикуватиме життям заради бобів? Викинули трофей (сміється, – прим. авт)».

Якось довелося везти на Сумщину інсуліну на мільйони гривень. Через окупацію, довелося об’їжджати через Лохвицю. І коли волонтер був уже в Пирятині, стало відомо, що окупанти не дають зелений коридор із Сум. Та все ж всі сподівалися, що найближчим часом коридор буде й необхідні медикаменти доставлять:

«Я вже 200 км проїхав. Потім представник Сумської ОВА сказав мені розвантажитися в Лохвиці. І коли я вже передав усе, запропонували полями під кулями везти цей інсулін. Я був шокований складністю ситуації. Але я не наважився навіть у бронежилеті їхати лісами, де ці орки могли мене підстрелити. У мене двоє дітей. Загалом, ми вивантажилися і вже наступного дня дали коридор, а інсулін потрапив до Сум».

Також возили допомогу на Донеччину, щоб передати необхідне обладнання для захисників.

Після визволення Сумщини, побував у Боромлі Охтирського району. Там волонтери бачили цивільні розстріляні машини з калюжами крові, вщент вигорілі ворожі танки.

«У Боромлі ми поїхали в монастир, там є дуже старий тунель. Після дощу було важко, бо машина була завантажена. Автобус зносило в бомбосховище, ледь не злетів. Це було десь за тиждень після відвідин звільненого Тростянця. Так ось: там прилетіло в будівлю, а вибуховою хвилею рознесло стіни "Нової пошти"».

З усіх поїздок полтавець зазвичай постить сторізи в соціальних мережах. Одного разу друг, який теж активно займається волонтерством, дорікнув, що добрі справи не варто показувати назагал. Олексій теж раніше так думав і навіть дітям не розповідав про те, чим займається, поки його не переконали робити інакше:

«Одного разу я прибрав сніг під під’їздом. Повернувся з роботи і бачу, що нікого немає. На балконі взяв лопату і просто почистив сніг. У чаті будинку хтось поскаржився, що у них не почистили сніг. Моя сусідка сказала, що в нас почищено і подякувала мені. Я просив імені не називати, але вона сказала дуже влучно: "Добро повинне мати голос". Я тоді зрозумів, що коли ти покажеш, як щось робиш, інші теж почнуть, бо це не хтось абстрактний, а людина, яку вони знають».

Олексій каже, що запостивши сторіз про поїздку з «гуманітаркою», він не піариться, а показує життя:

«Я не хвалюся. Просто ми щось робимо, а не відсиджуємося у диванних військах. Ми відповідальні за свій дім, під’їзд, двір, своє місто і свою країну. Повірте, якби сказали, що відзавтра з квартири сміття виносить мерія, люди б нічого не робили. Ми маємо усвідомити, що ніхто за тебе нічого не зробить».

За майже 3 місяці війни чимало людей повернулися до більш-менше усталеного ритму життя й тримають фронт. Олексій не виняток, але намагається поєднувати роботу з волонтерськими поїздками. Щоразу сідає за кермо, вибудовує маршрут і знає, що кожна з них наближає перемогу. Бо життя переможе смерть, а світ – темряву.