Євгеній та Оксана Цуканови мали спільну мрію: створити універсальний творчий простір, який би поєднав у собі фотостудію, тату-майстерню та затишне кафе. Цим планам, на жаль, не судилося здійснитися. За сім місяців після весілля воїн загинув на Запоріжжі.
Він не встиг втілити всі свої мрії у життя, тож його справу продовжує дружина. Побратими пам’ятають Євгена як зразкового воїна, який знищував ворожі БТРи та завдяки вмілим діям якого були взяті в полон російські військові та командир.
Це історія про велике кохання, нездійснені мрії та бойові заслуги захисника, який прагнув, аби в його дім ніколи не прийшла війна.
У День Збройних сил України ЗМІСТ публікує інтервʼю дружини загиблого старшого солдата про його бойовий шлях, пояснила, чому шанобливе ставлення до Алеї Героїв є обов’язком кожного.
Контракт у 2019-му та переїзд до Полтави: як війна змінила життя родини Цуканових
Познайомилися Євген та Оксана в Сіверськодонецьку, куди жінка перебралась після того, як університет, де вона навчалась, переїхав з Луганська. Оксана працювала лаборантом, а Євген навчався там спочатку на еколога, а магістратуру закінчував за іншою спеціальністю. Вони жили в одному гуртожитку. Спілкування в спільній компанії переросло в стосунки.
Євген підписав контракт у листопаді 2019 року. Оксана розповіла, це рішення Євгена вона сприйняла з розумінням. Після навчання на Десні його розподілили до Полтави, куди переїхав з дружиною.
Оксана розповіла, що вони з Євгеном одружилися 15 вересня 2021 року. Особливо романтичним було освідчення.
«Пропозицію зробив на самій альтанці», – з посмішкою згадує вона.
Спочатку Євген служив у військовій частині в Полтаві. Служба вимагала постійних роз’їздів та відряджень, зокрема, до Житомира. Шестимісячні ротації на Донецькому напрямку. Уже після повномасштабного вторгнення, Євгена Цуканова з Полтави відправили спочатку на Харків, а потім він став на захист Сум.
Боєць служив у 5-й батальйонно-тактичній групі. Саме у її складі захисник здійснив перехід з-під Сум до Полтави на початку повномасштабного вторгнення, а пізніше був направлений на Запорізький напрямок.
Оборона Сум на початку вторгнення
Побратими захисника Євгена Цуканова діляться спогадами про свого полеглого товариша, згадуючи його насамперед як людину, на яку можна було повністю покластися.
Ці свідчення – результат зусиль Оксани Цуканової. Вона збирала інформацію про бойовий шлях чоловіка, адже сам Євген, не розповідав про все, що відбувалося на фронті. Побратим захисника розповів деталі перших днів повномасштабного вторгнення, коли Євген Цуканов брав участь в обороні Сум:
«22.02.2022. … Першу нашу позицію на техніці ми зайняли на краю міста. Потім наша рота зайняла повну оборону Артучилища, і протягом двох годин поки ми очікували окупантів вони зʼявилися на колісній техніці. Ми помітили що на них була червона стрічка та відкрили вогонь з усієї техніки. Протягом 20 хвилин окупантів було ліквідовано».
Побратим згадує, як після оточення міста Суми їм довелося прориватися з технікою вночі. Рух тривав, доки вони не натрапили на блокпост окупантів. Силами підрозділу ворожий блокпост знищили. На світанку захисники дісталися населеного пункту Лебедин, де пробули дві-три доби.
Далі, 5-та батальйонно-тактична група вирушила до Полтави. Вже 3 березня підрозділ направили на Запорізьку область, де вони були приряджені до 128-ї бригади і виконували завдання з прикриття її тилу. Один з побратимів розповідає, що Євген був не тільки добре обізнаним в техніці, а й чудовою людиною. Завдяки йому побратими трималися в складних обставинах:
«Можу сказати, що саме у Євгена навчився на все дивитися з позитивом, після розмов з ним завжди підіймався настрій. Моя машина вирвалася вперед і досі не можу зрозуміти звідки з’явився ворожий БТР... і тут Женіна машина виїжджає ззаду ворожого БТРа і підбиває його. Далі ми вже працювали разом. Це був справжній побратим, на якого можна було покластися і довіритись в бою», – розповідає побратим з позивним «Карась».
Колишній командир 1 десантно-штурмової роти, під командуванням якого служив Євген, розповів про роботу екіпажу воїна під час штурмових дій на Запорізькому напрямку:
«Завдяки умілим діям екіпажу БМП-1, механіком якого був Євген, вдалося знищити близько десятка військовослужбовців противника та взяти в полон командира роти мотострілецького полку ЗС РФ. Євген – приклад мужності, стійкості для всіх військовослужбовців. Як справжній захисник своєї країни».
Євген служив у десантно-штурмовій роті, де виконував завдання для проведення наступальних дій. Уже у Запорізькій області, під час першого штурму Малинівки, екіпаж Євгена працював попереду. На прохання командира іншого взводу, вони поїхали у вказаний двір, де під їхнім прикриттям і щільним вогнем товариші змогли забрати тіла загиблих.
Рухаючись далі, вони успішно застосували свою тактику: завдяки їхньому прикриттю у наступних будинках росіяни почали здаватися в полон без бою. В результаті полонили російських солдатів, а також офіцерів: командир, заступник командира та замполіт роти противника. Після завершення штурму через потужний артобстріл екіпаж отримав наказ швидко покинути населений пункт.
Наступний штурм відбувся у Новозлатополі. Щойно екіпаж під’їхав, вони помітили ворожий БТР, що відступав, відкрили вогонь і знищили його. Зайнявши позицію, військові тримали її до моменту, коли Євген побачив побратима, який залишився один у посадці. Не вагаючись, воїн прийняв рішення прикривати товариша, щоб той безпечно дістався свого взводу, після чого екіпаж повернувся на свою точку.
Наступний бойовий виїзд знову був у Малинівку. Їхня БМП, разом із БТРом та ще однією БМП, рухалася першою. Однак БТР, який мав прикривати, відстав. Коли машина Євгена повернула на вулицю, вона потрапила у засідку росіян. 6 травня 2022 року у цьому бою загинули Євген Цуканов та ще чотири побратими.
«Ми мріяли про спільну майстерню»
Дружина військового, Оксана Цуканова, розповідає, що у них з чоловіком було багато планів, але їх не судилося втілити:
«Женя мав демобілізуватися в листопаді 2022-го. Ще б трішки. У нас було взагалі дуже багато планів. Він хотів стати фотографом. Його теж тягнуло більше в творчий напрямок. Ми планували відкрити три в одному: тату майстерню, фотостудію та кафе. Дуже багато було планів».
Пані Оксана розповіла, що чоловік захоплювався фотографією та часто фотографував її. Мріяв бути професійним фотографом:
«Йому подобалось показувати красу людського тіла. Хоча він не займався професійною фотографією і знімав мене переважно на телефон, ми мріяли про спільну майстерню три в одному: кафе, майстерня для тату і фотостудія».
Євген хотів, щоб Оксана зробила йому татуювання трилисника. На жаль, він не встиг його отримати, тому дружина зробила йому елемент у цьому стилі на пам’ятнику. Пані Оксана розповідає: їй дуже боляче через те, що Євгену було лише 25 років.
«Він не встиг ні залишити після себе дитину, ні попрацювати тим, ким він хотів, ні зробити те, що він хотів. Не встиг прожити своє життя. І от це страшно, що скільки людей можуть знову забути. Не хочеться, щоб це була просто статистика».
У пам’ять про свого чоловіка пані Оксана відкрила фотостудію, але згодом її довелось закрити. Зараз вона продовжує займатися фотографією, але тепер на виїзді або в орендованих студіях. Свою ж майстерню, яку вона орендувала, довелося закрити, бо підняли ціну за оренду. Вона розповідає, що на це повпливав психологічний стан, адже бізнес вимагає постійної роботи. Фотографія для пані Оксани стала способом вшанування пам’яті про Євгена, який сам мріяв стати фотографом.
«Фотографія – це соціалізація і пам’ять про Женю, бо він хотів стати фотографом. Це захоплення витягнуло мене з прірви, адже вимагає постійного спілкування з людьми».
Оксана також професійно займається татуюванням, хоча спочатку не хотіла цього робити, бо боялася завдавати людям болю. Саме Євген підштовхнув її до цієї справи.
Улюблений парк захисника: місце, що мало стати пам’яттю
Оксана згадує, що після загибелі чоловіка друзі та побратими хотіли, аби на його честь назвали Прирічковий парк. Вона намагалася подати документи на перейменування. Оксана Цуканова писала запит, який згодом перенаправили до Департаменту культури:
«Це перше місце куди Женя мене повів у Полтаві. Ми тут любили гуляти, та й жили недалеко від парку. Тому дуже хотілось аби парк назвали на його честь. Мені прийшла відповідь, що цей парк не має власника, тому його не можуть перейменувати».
«Каштанова алея – це не кладовище»
Коментуючи скарги деяких містян, яким дискомфортно гуляти з дітьми поруч зі стелами Героїв, Оксана Цуканова заперечує таку позицію:
«Це дуже дивна заява, бо це не кладовище, як багато хто говорить. Це саме Алея пам’яті. Це інформаційна алея. Тут обличчя захисників, написано звідки, де загинув, в якій бригаді служив. Тобто, це не кладовище. В цьому немає нічого поганого, що алея розташована в центрі міста. Таким чином ти розумієш, хто віддав за тебе життя».
Оксана Цуканова також пояснює, що поведінка дітей є відображенням поведінки дорослих:
«Діти реагують так, як реагують дорослі. Покажіть дітям, як треба. Покажіть як шанобливо ставитись до героїв, до стели героїв, до пам’яті про героїв. Діти будуть робити так само».
У продовження розмови про життя після втрати, Оксана Цуканова розповіла, що саме мотивує її «не опустити лапки».
«Євген напевно, мені б не пробачив, якби я опустила лапки. Він любив мене гарною. Він любив мене красивою. Тобто треба тримати планку, щоб йому не було за мене соромно, аби він завжди мною пишався».
Зараз Оксана займається татуюванням. Вона любить тату з історією, де людина вкладає якийсь сенс, але приймає і тих клієнтів, хто робить малюнок для естетичного задоволення. Наприкінці пані Оксана емоційно підсумувала те, що її болить найбільше. Вона сказала, що головне, чого вона прагне:
«Хочеться, щоб навіть після того, коли нас не стане, то люди пам’ятали про тих, хто склав голову у бою, аби інші жили».
Обкладинка Ксенії Гарбовської