Спортсменка Вікторія Архіпова – з Вовчанська. Кілька років тому вона ризикнула змінити життя й переїхала до Харкова. Тоді жінка не знала, що наступні роки проведе у Диканьці на Полтавщині, уже як переселенка.
Диканька після Харкова, м’яко кажучи, видається дуже неквапливою
Після кількох стадій прийняття нової реальності довелося адаптуватися. Вікторія Архіпова каже, що вірить у 2 життєвих принципи: або підкоритися хвилям у шторм, або серфити й очолити їх. Вона обрала друге.
Невелике селище за кількадесят кілометрів від Полтави стало новим домом для неї та її сина. Про життєвий шлях за напрямком Харків-Диканька, відкриття фітнес-клубу там, де ніхто не чекав і віру в Україну читайте в інтерв’ю переселенки Вікторії Архіпової для ЗМІСТу.
Харків’янка з Полтавщини
Життя у Харкові не було простим, але хоча б здавалося зрозумілим. Доволі швидко вона опанувала швидкий та активний ритм великого міста, адже й сама не звикла сидіти на місці. Шукаючи можливості для розвитку, Вікторія Архіпова знайшла себе в спорті – танці на пілоні. Останні роки проводила час на конкурсах та виступах, додатково працювала в фітнес-центрі та виховувала сина. Проте 24 лютого усе обірвалося, адже війна прийшла і до Харкова.
Тиждень Вікторія зі сином та чоловіком протрималися у місті, проте постійні бомбардування змусили задуматися про переїзд у відносно безпечну область – на Полтавщину. Паралельно з цим батьки Вікторії залишалися у Вовчанську, який тимчасово окуповували росіяни, що додавало їй більше стресу та переживань.
На початку березня 2022 року велике місто Харків Вікторія вирішила тимчасово змінити на тиху та спокійну Диканьку, де мешкає менш як десять тисяч людей Тут, у будинку родичів, жінка з сином залишилися «перечекати» війну. Одразу відмовлялися миритися з життям у Диканьці – хотіли якнайшвидше поїхати додому.
З часом новин про покращення не було, а бажання починати працювати посилювалося. За кілька місяців Вікторія почала знайомитися з Диканькою, гуляти центром та спілкуватися з місцевими. Попри війну життя тут продовжувалося:
«Спочатку був внутрішній дисонанс. Коли після Харкова ти в центрі Диканьки бачиш спокійних людей, то не розумієш, чому вони такі. Та поспілкувавшись з ними ближче усвідомлюєш, що й дійсно тут ти можеш дозволити собі трохи видихнути. Усі були привітні та добрі. З перших днів одразу допомагали нам та іншим переселенцям речами, іграшками та просто словами, що також мало значення в той момент. З приємного та неочікуваного – це робили абсолютно незнайомі нам люди».
Після моментів повної апатії та страху Вікторія захотіла повернутися у спорт. Саме йому вона й присвятила більшу частину свого життя: після кількох років самбо тренерка перейшла у фітнес та танець на пілоні. Тоді вона зрозуміла, що заняття зможуть відволікати її та зробити щасливішою.
Проте займатися сама вона не звикла, до того ж хотіла поділитися своїми знаннями з іншими. Спілкування завжди наповнювало Вікторію. «Я тренерка з Харкова. Якщо є охочі займатися – дайте знати», - написала у місцевій фейсбук-групі. І це спрацювало.
Повернення до спорту
Охочих займатися виявилося багато. До повномасштабного вторгнення заняття з фітнесу в Диканьці проводили дві тренерки. Але в лютому 2022 року вони виїхали за кордон, тому зали в селищі пустували. Та згодом один з них свою роботу відновив – там Вікторія почала проводити свої тренування.
Через знайомих та нових друзів харків’янка знайшла зручне для себе приміщення й одразу ж відкрила перший запис на заняття з фітнесу. Для місцевих поява нової тренерки стала можливістю перезарядитися, адже з початком повномасштабного вторгнення занять з фітнесу в Диканьці не було взагалі.
Як заведено, в маленьких селищах про гарне дізнавалися всі й одразу. «Сарафанне радіо» спрацювало й з заняттями Вікторії, тому аудиторія більшала. Імена в списках поповнювалися, а графік занять ставав повнішим.
Згодом в Диканьці з’явилася нова студія, яку відкрив місцевий підприємець. Вікторія змогла перейти в сучасний зал з ремонтом, проте вона вирішила працювати вже над власним проєктом – pole dance студією. Так розпочалася нова сторінка в житті Вікторії:
«Я мала потребу розвиватися й планувала проводити заняття для душі. І натрапила на канадський проєкт “Крила”, що підтримував українських жінок у створенні власної справи. Там ми вчили правила ведення бізнесу, розраховували ризики та писали бізнес-плани. Тут я по справжньому мотивувалася ідеєю створити власний проєкт. До того ж для підтримки моєї справи я отримала деякий інвентар для студії, тому зупинятися я просто не могла».
Далі почалося найцікавіше – з гаража потрібно було зробити затишний та зручний зал. Вікторія одразу ж почала робити ремонт, оновлювати та утеплювати приміщення, купувала нові меблі. Так у Диканьці з’явилася «Діадема».
Та головною мрією для Вікторії було створити саме pole dance студію. У своєму залі Вікторія встановила пілони та необхідний спортивний інвентар. Так «Діадема» змінила формат і тепер тут є не лише фітнес, а й акробатика і танці на пілоні.
«Справа не в тому ж, який ремонт чи де розташована студія. Спорт – це люди».
Про людей, що мотивують не зупинятися
Жінка каже, для місцевих її студія стала не лише місцем для занять. Тут жінки можуть відчути себе в комфортному середовищі, поспілкуватися з іншими тощо.
Та головна ціль Вікторії – змінити ставлення жінок до свого тіла. В її програмі немає складних тренувань, після яких почуваються безсилими. Вона розробляє програму для пропрацювання усього тіла з помірними навантаженням для учасниць занять, щоб показати їм спорт у задоволення:
«На мої тренування приходять понад 50 дорослих жінок та понад 30 дівчаток, які вирішили спробувати себе в спорті. Я люблю працювати в дорослих групах, адже тут дуже помітні зміни після тренувань. І це не завжди про зовнішні покращення. Це зміна їхнього мислення..
Для Вікторії ж ця зала стала місцем комфорту, де вона проводить тепер більшу частину свого часу:
«Завдяки студії я знайшла нових людей, що стали дуже близькими. Вони мотивують виходити з вигорання, вставати та продовжувати йти далі, коли вже не хочеться нічого. Сьогодні у мене все окей. Розумію, що колись доведеться переїхати. Можливо, в Харків, може в іншу країну. Проте зараз рідко думаю про це».
Найближчим часом своє життя Вікторія бачить в Диканьці. Відкладати щось на потім чи думати над іншими проєктами в новому місці вона не планує. Усвідомила – минуле життя вже не повернути й треба знайти сили творити нове. Ці істини актуальні для людей, які втратили через війну дім та змушені починати усе заново.
Обкладинка Юлії Сухопарової