Хвилина мовчання – це не лише ритуал тиші, а й глибокий акт колективної пам’яті. Саме він формує культуру вшанування воїнів та цивільних які загинули внаслідок російської агресії.
У Полтаві формується нова культура пам’яті – це хвилина мовчання, яка стає щоденним ритуалом, а поруч із нею з’явилися акції з плакатами й аудіосупроводом, символічні таблички на лавках у парках та простори пам’яті на фестивалях. У місті діють «Дзеркало пам’яті» в кав’ярнях, ініціатива «Доторкнись» у «Містохабі» та проєкт «Поміж нас», що інтегрує пам’ять у повсякденне життя. Такі практики роблять її живою, персоналізованою й близькою до людей, поступово змінюючи уявлення про те, як місто вшановує своїх героїв.
Згідно з указом Президента Володимира Зеленського з 16 березня 2022 року в Україні офіційно запровадили загальнонаціональну хвилину мовчання за загиблими внаслідок російської агресії. Відтоді її проводять щодня о 9:00 ранку для вшанування пам’яті військових та цивільних. Своєю чергою, починаючи з 2024 року громадська організація «Вшануй» влаштовує акції з вшанування пам’яті загиблих, окрім цього вони проводить громадські обговорення щодо церемоніалу хвилини мовчання, лекції з культури пам’ятання, а також пропонують способи вшанування для міст та бізнесів.
В інтервʼю ЗМІСТу координаторка акцій хвилини мовчання у Полтаві Руслана Холоша, співзасновниця громадської організації «Вшануй» Катерина Даценко та співзасновниця Платформи пам’яті «Меморіал» Гаяне Авакян розповіли про важливість хвилини мовчання та ситуацію з культурою пам’яті та вшанування військових у Полтаві.
З чого почалася практика вшанування пам’яті
Засновницею громадської організації «Вшануй» стала Ірина «Чека» Цибух – українська громадська діячка, журналістка та бойова медикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри». 29 травня 2024 року вона загинула під час ротації на Харківському напрямку.
Ірина працювала над розвитком культури пам’яті в Україні і створила проєкт «Вшануй», щоб переосмислити та зробити більш особистим ритуал хвилини мовчання. Після її загибелі зібрана нею команда продовжила справу. Вони зберегли ідею, де хвилина мовчання має бути не лише символом втрати, а способом єднання та пам’яті для майбутніх поколінь.
«Після загибелі Іри я усвідомила, що мій спосіб переживати складні моменти – діяти. Наступного дня я створила сторінку та назвала її «Вшануй» (англійською – Moment of honor, як було в Іриній презентації). Вже в липні ми зрозуміли, що час інституціоналізуватися. Символічно, що ГО нам відкрили 29 серпня – у День пам’яті загиблих захисників України та рівно через три місяці від дня загибелі Іри», – розповіла Катерина Даценко в інтерв’ю медіа «Жителі Києва».
В Україні акції хвилини мовчання координують близько 30 людей у різних містах, у Львові та низці інших міст практика вже стала звичною, тоді як у Дніпрі та Харкові влада не надто підтримала ініціативу, своєю чергою в Одесі дозвіл довго не надавали, але тепер акції проходять регулярно. У Києві хвилина мовчання звучить у транспорті та на Майдані, проте використати загальну систему оповіщення поки неможливо через законодавчі обмеження. У Полтаві проведення акцій координує зокрема Руслана Холоша:
«Так як у різних містах України є свої координатори ми маємо спільний чат, у якому домовляємося про “Хвилини мовчання” персоналізовані чи до певних дат. Також у нас щосереди та щосуботи триває хвилина мовчання о дев'ятій в різних локаціях, в різних містах. Там ми тримаємо контакт, постійно ділимося тим, що вдалося, що не вдалося та що можна покращити».
Яка головна мета проведення акцій вшанування пам’яті?
Хвилина мовчання в Україні поступово перетворилася на універсальний спосіб збереження пам’яті, водночас це стає інструментом передачі пам’яті далі – не лише для теперішніх, а й для майбутніх поколінь, які на основі пережитого зможуть усвідомлювати ціну свободи та досвіду. За словами співзасновниці ГО «Вшануй» Катерини Даценко цей ритуал набув різних форм, для когось він є хвилиною тиші, для когось – хвилиною гордості чи честі, для інших – моментом єдності або роздумів про власний внесок у країну:
«Наша співзасновниця Ірина “Чека” Цибух говорила, що пам’ять формує суспільство, і ця хвилина не для нас теперішніх, а для нас майбутніх. І мені здається, що це ще достатньо універсальний метод аби пам’ятати. Хтось згадує імена своїх загиблих, а хтось думає про своїх живих людей, хтось думає, куди він задонатить, а хтось просто заземляється і думає, а що він для цієї країни?»
Організація акцій хвилини мовчання по всій країні завжди проходять як спільна справа. Це не робота однієї людини, а процес, що базується на бажанні багатьох пам’ятати, бути корисними й прагнути змін. Йдеться не лише про фізичні дії, а й про глибший рівень – про те, як суспільство усвідомлює себе спільнотою.
Катерина Даценко пояснила, що важливу роль в організації хвилини мовчання відіграють координатори, які працюють у містах, адвокують хвилину мовчання, ведуть діалог із бізнесами та місцевою владою. Взаємодія відбувається також із державними структурами, адже громадський сектор не може й не має перебирати на себе функції держави, а лише виступає одним із учасників змін. Саме завдяки такій співпраці між громадськими ініціативами, бізнесом і владою стає можливим проведення масштабних акцій, що справді впливають на суспільство.
«Для мене мета проведення хвилини мовчання є цілісною, тому що, по-перше, щоранку, коли вся країна зупиняється на хвилини мовчання, це момент єдності. Зупиняєшся ти, зупиняється твій друг, зупиняються твої знайомі в іншому місті. І ми всі в спільному контексті, і це є такою маленькою основоположною частиною того, як ми формуємо культуру пам'яті в Україні загалом», – розповіла Руслана Холоша.
Як змінилася реакція полтавців на хвилину мовчання
Як вже згадували, активне впровадження акцій хвилини мовчання почали у 2024 році, якщо згадати період від початку повномасштабного вторгнення, то щоденної практики в більшості міст тоді ще не було. Сьогодні ця традиція стала більш поширеною: її підсвітили, показали суспільству й виявили, що саме така форма пам’яті є запитом для багатьох людей. Хвилина мовчання поступово перетворюється на важливий елемент культури пам’яті та єдності, який знаходить відгук у різних громадах країни.
«І якщо на початку наших акцій багато хто не розумів, що робити, чи йти, чи не йти, стояти, зупинятися, сидіти, ставати на коліно, притуляти руку до серця, зупиняти автівку, не зупиняти, виходити з авто, не виходити. Тобто не було якогось одного механізму, як тобі діяти, а зараз ми бачимо, що майже в усіх людей є розуміння, що робити під час хвилини мовчання. І не тільки робити, я думаю, що і кожен сам собі думає щось своє. І це, направду, є найважливішим, бо цей зовнішній прояв – це більше про механічну таку участь, показу того, що людина проводить хвилину мовчання. Але ось це внутрішнє наповнення, мені здається, воно є найважливішим», – поділилася Катерина Даценко.
У Полтаві проводити акції «Хвилини мовчання» почали у січні 2025 року, за словами Руслани Холоші на перших акція місцеві ніяк не реагували на них, вони не розуміли чому зупиняються активісти та поліція припиняє рух транспорту:
«Усі просто проходили повз, особливо коли звучав гімн він був для людей, як старт і всі бігли одразу. Це надзвичайно засмучувало, тому що гімн – це також особисто для мене важлива частина ритуалу хвилини мовчання. Зараз же люди більше зупиняються. Коли бачать нас, ми завжди маємо плакати та аудіосупровід. Також у різних частинах міста хвилини мовчання оголошують незалежно від нас».
Нещодавно Інститут розвитку міста почав оголошувати хвилину мовчання зі свого балкона. Організатори вважають, що це додає підтримки акціям, адже люди реагують, хоча не так активно, як хотілося б. Коли присутні координатори з аудіо та плакатами, перехожі зупиняються й долучаються, але якщо нагадування немає, більшість просто проходить повз, навіть бачачи позначку «Дев’ята».
Чому люди ігнорують хвилину мовчання
Тема хвилини мовчання поступово стала для багатьох українців звичною практикою, тому вони прагнуть, щоб більше людей долучалися, зупинялися й відчували спільність у цей момент. Попри це часто у мережі піднімають питання, щодо того, що чимало людей ігнорують акції та загальнонаціональні хвилини мовчання, які проходять щодня о 9:00. На думку Руслани Холоші, це пов’язано з особистісним фактором людини:
«Часто люди не зупиняються під час хвилини мовчання, бо хтось поспішає, просто не дивиться на час і не надає цьому значення. Але насправді хвилина мовчання – це лише одна хвилина, яку можна поставити в пріоритет. За цей час не встигнеш зробити нічого важливого: кілька кроків, короткий дзвінок, перегляд стрічки чи випиття кількох ковтків кави. Натомість якщо віддати цю хвилину пам’яті, вона перетворюється на ритуал. Хвилина мовчання стане не просто паузою, а часом для усвідомлення й пам’яті».
Також однією з причин ігнорування ранкових хвилин вшанування є асоціювання з трауром та слізьми, але вони не про це. Організатори хвилин вшанування вважають, що цей ритуал присвячений сміливим людям, нашій шані та повазі до них. Його сенс не в сумі чи сльозах, а у вдячності тим, хто віддав своє життя й сили.
Доцільність штрафів за порушення руху під час хвилини мовчання
У лютому минулого року підіймали питання накладення штрафів на автомобілістів за порушення руху у хвилину мовчання. Зважаючи на те, що правила дорожнього руху не забороняють рух автівок у цей час, поліція може тимчасово зупиняти транспорт. Наразі штрафи під час хвилини мовчання можна отримати за умови:
- недотримання вказівок регулювальника;
- проїзду на заборонений сигнал світлофора;
- відмову зупинитися на вимогу правоохоронців.
«Я, в принципі, проти всіх радикальних методів, для мене, дії які змушують людей до чогось ніколи не є дієвими. Тільки пояснення, комунікація, розмова та залучення працюють. З приводу штрафів, я знаю, що було декілька штрафів по містах, коли штрафували людей, але це було пов’язано з невиконанням сигналів регулювальника. Все ж таки, по-перше, ми живемо в демократичному суспільстві, ми боремося за наші цінності, за нашу свободу, як не як. Тому тут дуже важливо не перегнути цю палку. Коли зміни відбуваються поступово – через адвокацію та зміну звичок у суспільстві – вони стають значно глибшими й тривалішими», – поділилася Катерина Даценко.
Організатори хвилини мовчання кажуть, що не засуджують тих, хто не зупиняється, адже у кожного може бути своя реакція, і це нормально, бо вони не «поліція пам’яті» й не ставлять за мету карати людей. Для них важливо, щоб участь у ритуалі вшанування пам’яті була свідомою та добровільною, водночас, за словами Руслани Холоші у Полтаві траплялися інциденти, коли водії ігнорували зупинку руху під час акцій вшанування, деякі навіть виїжджали на людей, які вийшли на дорогу. Саме такі випадки називають неприпустимими і відносять до тих, що мають каратися штрафами. Загалом же акції залишаються добровільним жестом пам’яті та поваги, який кожен може переживати по-своєму.
Яка ситуація з культурою пам’яті у Полтаві
Враховуючи те, що хвилина мовчання поступово стає частиною щоденної культури пам’яті в Україні, у кожному регіоні вона втілюються по-різному, що стосується Полтави, то співзасновниця ГО «Вшануй» вважає, що:
«Полтава, як і насправді багато міст і містечок нашої країни, нащупує цю форму пам'яті, десь вона вдала, а десь ні. Насправді це таке складне питання, бо не можна однозначно сказати, що щось добре зроблено чи погано. Це може бути погано зроблено, на мою особисту думку, але дуже добре, на думку сімей загиблих. І тут я точно не маю права їм вказувати, як пам'ятати. Тобто, коли родини загиблих та спільнота сприймають цю форму пам'яті, яку реалізовують, це, як на мене, можна назвати доброю формою пам'яті».
На думку Катерини Даценко, у Полтаві культура пам’яті розвивається, але поки що їй бракує системності. Є багато окремих ініціатив, проте вони не складаються в єдиний візуальний код чи спільну форму. Часто говорять про «нову культуру пам’яті» – світлу, таку, з якою хочеться взаємодіяти та яка надихає й більше розповідає про життя людини, ніж про її смерть. Саме таку пам’ять прагнуть поширювати організатори ГО «Вшануй».
Наразі у парках, скверах та бульварах міста вже встановлюють пам’ятні знаки військовим, які перебувають у полоні, зникли безвісти або віддали своє життя за незалежність України. Ініціатором долучення Полтави до проєкту стало Управління з питань ветеранської політики Полтавської міської ради. Всеукраїнський проєкт «Поміж нас» реалізується ГО «Вшануй». Такі таблички розміщують на лавках із написами «Тут міг сидіти той, хто віддав життя за незалежність» чи «Тут могла сидіти та, хто вважається зниклою безвісти» і тому подібні. Це нова мова пам’яті, яка природно нагадує про втрату в повсякденному просторі; водночас залишаються й більш традиційні форми – алеї пам’яті, перейменування вулиць та гранітні таблички на будівлях. Вони є майже в кожному місті, але часто не викликають емоційного відгуку й потребують переосмислення.
У Полтаві є багато окремих ініціатив, проте вони не складаються в єдиний підхід чи спільний візуальний код. Окрім цього, можна побачити значний запит на вшанування пам’яті, зокрема, на публічне вшанування від рідних загиблих. За словами співзасновниці платформи «Меморіал» Гаяне Авакян, суспільство бачить пам'ять як сферу безпеки країни, через що, власне, Росія намагається позбавити нас як історичної тяглості, так і колективної пам'яті.
«Нині пам’ять часто асоціюється зі смутком і болем, адже йдеться про втрату найдорожчих людей, лише з часом можливе переосмислення й зміна наративів. До цього додається ще й історична пам’ять про Другу світову війну чи Полтавську битву, яка накладається на сучасний досвід війни. Це створює складну дискусію: як правильно зберігати й переозначувати меморіали, що залишати, а що змінювати», – поділилася співорганізаторка «Вшануй».
Як Полтава переосмислює ритуали вшанування пам’яті героїв
У місті з’являються нові меморіальні практики, які допомагають формувати культуру пам’яті. Координаторка хвилини мовчання Руслана Холоша розповідає, що під час «Спаського фесту» команда створила простір пам’яті, де кожен міг роздрукувати фото загиблих друзів чи побратимів і залишити їх на стіні. Згодом ці світлини перенесли на «дзеркало пам’яті», яке нині знаходиться у «Благокаві».
«Мені здається, що для всіх українських міст дуже актуальне те, що кожен з нас зараз шукає цю нову мову пам'яті, і це дуже видно й по Полтаві також. Попри наявність Алеї героїв, певних меморіалів із загиблими, те спільне, що є у всіх нас, люди не хочуть бачити цю пам'ять деперсоналізованою. Ми хочемо бачити імена, обличчя, хочемо знати своїх героїв, їхні історії, що вони любили, якими вони були. І це те, що відрізняє нашу мову пам’яті від радянської», – каже співзасновниця платформи пам’яті «Меморіал» Гаяне Авакян.
Ще одним прикладом стала ініціатива «Табличка пам’яті» у «Місто Хабі» – це металева долоня, до якої можна доторкнутися, згадати й вшанувати тих, кого забрала війна.
«Такі практики створюють нову мову пам’яті – більш живу й доступну. Втім, головною проблемою залишається нестача людей на акціях, раніше приходило більше учасників, зараз буває лише 3–4 людини. Це складно, бо чим більше нас, тим сильніше реагують інші, всі акції проводимо у вільний час, власними силами, зокрема, малюємо плакати, узгоджуємо із поліцією моменти проведення заходів та робимо анонси. Було б добре, якби кожна організація чи заклад створював свій маленький простір пам’яті або зупинялися о дев’ятій. Нам бракує саме ініціативи», – каже Руслана Холоша.
Під час нещодавньої акції хвилини мовчання, яка пройшла у Подільському районі міста, прийшло небагато учасників, але після завершення до організаторів підійшла жінка, яка зупинилася, обійняла активістів, заплакала й подякувала. Такі моменти трапляються час від часу, бо перехожі долучаються спонтанно через те, що для них це важливо.
«Я сподіваюся, що Полтава стане активнішою і колись все місто буде зупинятися. Більше мене зворушують маленькі громади, там, де кожного дня якісь сім'ї виходять на хвилину мовчання з плакатами чи портретами, як вони говорять про це, що вони говорять, як вони переосмислюють цю пам'ять для себе. У них є чому повчитися», – каже Катерина Даценко.
Як Полтава шукає нові форми пам’яті
У Полтаві координатори хвилини мовчання прагнуть розширити акції та залучити до них більше бізнесів і громадських просторів. Для цього закликають кав’ярні, організації та заклади запроваджувати власні ритуали – хвилину мовчання чи невеликі простори пам’яті, які нагадували б про загиблих.
«Нам бракує саме ініціативи, бо нас небагато. Важливим напрямком роботи є співпраця з міською владою щодо централізованого оповіщення. Нині у Полтаві немає системи гучномовців, яка могла б щодня о дев’ятій оголошувати хвилину мовчання. Це питання фінансове, але ми віримо, що з часом це вдасться вирішити», – пояснюють організатори.
«Хвилина мовчання – це не лише щоденний ритуал, а й спосіб зробити пам’ять живою та присутньою у повсякденному житті. Саме такі маленькі елементи допомагають містянам зупинитися, згадати й відчути єдність», – каже Руслана Холоша .
Поширення практики хвилини мовчання за межі країни
Загалом хвилина мовчання має давню історію, бо виникла після Першої світової війни й вперше прозвучала 11 листопада 1919 року об 11:00 у Великій Британії – у річницю Комп’єнського перемир’я. За однією з версій, у південноафриканському Кейптауні стояла табличка «Присвятіть одну хвилину загиблим, а іншу тим, хто повернувся з війни». Це побачив один із британських журналістів, поширивши цю практику на батьківщині. Згідно з другою, вперше вшановувати пам'ять про загиблих запропонував австралійський журналіст Едвард Джордж Гоні у День перемир'я у Першу світову війну 11 листопада 1919 року. Він виклав ідею п'ятихвилинного поминального мовчання в листі до газети The Times:
«Лише п’ять маленьких хвилин. П’ять мовчазних хвилин національної пам’яті. Дуже священне заступництво. Причастя зі славетними мертвими, які здобули нам мир, а від причастя – нова сила, надія і віра в завтрашній день. Церковні служби також, якщо хочете, але на вулиці, вдома, в театрі, де б то не було, де б не опинилися англійці та їхні жінки, безсумнівно, цих п’ять хвилин гірко-солодкої тиші буде достатньо».
Тоді вся країна завмерла на дві хвилини тиші, і ця практика швидко поширилася світом. Сьогодні хвилина мовчання є частиною пам’ятних днів у багатьох країнах. Своєю чергою, для України, яка живе в умовах війни, вона є одним зі способів сказати «я пам’ятаю» й відчути присутність тих, кого вже немає поруч.
У майбутньому, після завершення війни, хвилина мовчання може закріпитися в одному з національних пам’ятних днів, наприклад, 24 лютого у день початку повномасштабного вторгнення або 29 серпня у День пам’яті захисників і захисниць України. Важливо, щоб цей день став спільним для всієї країни й водночас був зрозумілим для міжнародної спільноти, яка також може долучатися до вшанування.
Команда «Вшануй» розробила план розвитку своїх акцій і прагне, щоб хвилина мовчання стала щоденною практикою в кожному місті, для них важливим є те, щоб громади зупинялися разом, створюючи спільний ритуал пам’яті.
Під час поїздки до Кривого Рогу Катерина Даценко звернула увагу на місцеву ініціативу – ритуал прощання з прапорами, який варто поширювати й у інших громадах. Наразі вони співпрацюють із однією з бригад, щоб доповнити церемоніал і передати його державі як офіційний ритуал. Адже український прапор не має опинятися на смітнику, як це трапляється на кладовищах, коли він втрачає свій вигляд.
«Ще одним напрямком роботи є взаємодія з місцевою владою, ми не можемо замінити державу, але можемо допомогти їй налагодити систему пам’яті. Ми бачимо свою роль у тому, щоб бути голосом суспільства, який доносить до влади практики, які відгукуються людям», – каже співорганізаторка ГО «Вшануй».
Окрім хвилини мовчання, в Україні пам’ять про захисників вшановують на онлайн-платформі «Меморіал», яка наразі зберігає історії та імена понад 11 тисяч людей – вбитих Росією цивільних та військових. Це лише частина відомих втрат, тому у найближчі роки команда продовжить документувати нові імена. Головна мета платформи – говорити про пам’ять як про дію, адже фізичні місця пам’яті часто викликають суперечки, тоді як суспільству потрібні універсальні практики, які допоможуть пережити втрату без прив’язки до монументів чи каменю.
Саме тому «Меморіал» працює не лише онлайн, а й у партнерстві з іншими ініціативами. Один із прикладів – «Стіл пам’яті», створений разом із дружиною полеглого воїна Марією Грабар, його метою є резервування столиків у закладах для найсміливіших, тих, хто віддав життя за Україну. Такі символічні жести зворушують і підтримують родини загиблих, стаючи частиною живої культури пам’яті:
«Ми щороку експериментуємо, якщо можна так сказати, намагаємося знайти нових партнерів, нові формати. Цього року, наприклад, наше партнерство відзначили за вшанування в публічних просторах, коли ми транслюємо короткі історії про загиблих на екранах торгівельних центрів, їх можна побачити в інтерсіті або перед початком кіно в деяких кіномережах. І так, дійсно, ми так само, як і всі українці, у пошуку цих форматів. Деякі з них персоналізовані, деякі допомагають нам вшанувати всіх героїв, і це те, що ми зараз робимо», – каже Гаяне Авакян.
За кордоном є запит на українські історії втрат, але найбільший інтерес викликають саме розповіді про цивільних, а особливо про дітей. Одним із таких проєктів стала виставка «Втрачене дитинство», де від імені 30 дітей звучать їхні історії. Виставку переклали більш ніж п’ятьма мовами й представили у 20 країнах світу, зокрема в Європарламенті у Брюсселі та у парламенті Лондона. Це не лише спосіб донести правду, а й форма адвокації допомоги Україні на міжнародному рівні.
У Полтаві, як і в багатьох містах України, постає виклик зробити культуру пам’яті системною. Йдеться про створення єдиної концепції меморіалізації, яка була б окремим напрямом, а не лише частиною ветеранської політики, але наразі говорити про це складно, адже війна триває і досі невідомо, як і коли вона завершиться. Проте держава вже надає громадам певні рекомендації, натомість остаточне рішення завжди залишається за місцевою владою. Саме громади визначають, як виглядатиме пам’ять у їхньому просторі та чи стане вона системною практикою, що об’єднує суспільство.
Фото Аліни Гончарової для ЗМІСТу