Майбутніх світових спортсменів професійно виховує відділення пауерліфтингу у Полтаві. Ще три роки тому Єлизавета Андрєєва займалася народними танцями, а сьогодні має титул чемпіонки світу з жиму лежачи. Спортсмен Іван Оверченко здобув бронзу міжнародних змагань. Обох тренує Назар Нерянов, для якого триборство та відновлення спортсменів стали справою життя. Як їм вдається підкорювати світ? Розповідаємо в історії полтавського пауерліфтингу.
Перемоги атлетів на міжнародних аренах – це результат десятиліть кропіткої праці. Полтавська школа пауерліфтингу вже давно закріпила за собою статус однієї з найсильніших в Україні. Місто регулярно виховує атлетів світового рівня, а тренування проходять як на базі місцевих ДЮСШ, так і в фітнес-клубах.
Цей вид спорту почав розвиватися у Полтаві ще у 90-х роках. Саме тоді на базі місцевих закладів вищої освіти почали формуватися перші секції. Головний історичний прорив, який змусив усю країну говорити про полтавських пауерліфтерів, стався у лютому 2010 року. Тоді чоловіча збірна Полтавщини вперше в історії перемогла у командному заліку на чемпіонаті України. Спортсменам вдалося обігнати багаторічного лідера, а саме представників Донеччини.
Саме ця історична перемога довела, що в Полтаві вміють перемагати. І сьогодні нове покоління пауерліфтерів гідно тримає цю високу планку. Полтавські спортсмени регулярно привозять нагороди зі світових змагань.
Про те, як у Полтаві розвивається триборство і підготовка чемпіонів світу, ЗМІСТу розповіли пауерліфтери Єлизавета Андрєєва, Іван Оверченко та їхній тренер Майстер спорту України міжнародного класу Назар Нерянов.
Запорізька школа, травма та вибір на все життя
Назар Нерянов прийшов у професійний пауерліфтинг у 2016 році. До цього він у рідному Запоріжжі займався важкою атлетикою. Подальшу кар’єру перекреслила травма, проте спорт пан Назар не залишив, а обрав пауерліфтинг, а саме дисципліну жиму штанги лежачи.
У 2021 році він переміг на чемпіонаті світу з класичного жиму лежачи, а вже за рік на дорослому чемпіонаті Європи в Будапешті виконав норматив майстра спорту України міжнародного класу.
За першою вищою освітою Назар Нерянов – лікар-патологоанатом. Він пропрацював за фахом рік, паралельно поєднуючи медичну практику зі спортом, але врешті-решт обрав тренерську діяльність:
«Мені дуже подобається тренерська робота. Я відчуваю, що займаюсь чимось важливим. Мені хочеться передавати свої знання, досвід і щоб мої підопічні досягали вершин у пауерліфтингу та прославляли нашу державу. Моє завдання як тренера розвивати дітей, бо спорт загартовує характер, дає дисципліну. Потім дітям, які вже пройшли через оцю школу, легше жити у подальшому», – ділиться тренер.
Медична освіта та глибоке розуміння анатомії допомагають спортсмену будувати індивідуальні тренувальні плани без копіювання загальних вправ, а також грамотно підходити до відновлення атлетів. Побічним і дуже корисним напрямом діяльності Назара Нерянова стало відкриття власної студії апаратного масажу. Там він застосовує перкусійну, компресійну та електроміостимуляторну терапію, допомагаючи своїм вихованцям, військовим та полтавцям відновлюватися після навантажень.
Як професійний спорт поєднувати з особистим життям
Існує стереотип, що великі спортивні досягнення вимагають щоденного виснаження у залі та повної відмови від навчання чи особистого життя. Назар Нерянов цей міф спростовує. У пауерліфтингу, особливо у жимі лежачи, для високого результату достатньо 3-4 якісних тренувань на тиждень тривалістю до двох годин.
Його вихованці поєднують спорт зі звичайним життям. Наприклад, одна зі спортсменок навчається на стоматолога в Полтавському державному медичному університеті і при цьому регулярно їздить на змагання. Головне в пауерліфтингу, за словами тренера, – його адаптивність. На відміну від важкої атлетики, де є лише дві класичні вправи, триборство пропонує варіативність:
«Пауерліфтинг прекрасний тим, що є вибір, де виступати. На відміну від важкої атлетики, де є тільки такі вправи як ривок класичний і поштовх. І якщо ти одну з цих вправ не можеш робити, то успіху у цьому виді спорту не досягнеш. У пауерліфтингу, якщо ти десь травмувався чи є перенесене оперативне втручання і небажано давати навантаження на тазостегновий суглоб чи коліно, можна займатися жимом штанги лежачи», – пояснює тренер.
Крім того, пауерліфтингом займаються люди різного віку. Зокрема, минулого року на чемпіонаті світу в Норвегії виступила одна з найдосвідченіших підопічних Назара Нерянова – 72-річна Валентина Кокоурова, яка стала чемпіонкою світу серед ветеранів четвертої вікової групи.
За сумою триборства хлопець набрав 462,5 кг і посів 7-ме місце. Цей результат дозволив йому виконати норматив кандидата в майстри спорту України.
Проблеми з фінансуванням
Попри швидкі темпи розвитку пауерліфтингу в Україні та приплив молоді, інфраструктура та фінансові можливості Полтави залишаються недостатніми для розвитку цього виду спорту. Сьогодні майже всі національні старти приймає переважно Коломия, оскільки там зосереджено професійне обладнання та через безпекову ситуацію.
Крім того, за словами Назара Нерянова, Полтавщина залишається одним із небагатьох регіонів, де включення до наказу на відрядження і оплата поїздки відбуваються не за фактичним результатом змагань, а за попередньою фінальною номінацією.
Це призводить до несправедливих ситуацій. Спортсмен може йти в номінації 7-м чи 13-м, приїхати на чемпіонат України, вибороти срібло чи бронзу, виконати норматив майстра спорту, але область йому цю поїздку не оплатить, бо в номінації він не входив до трійки лідерів. Саме так за власний кошт на чемпіонат України їздив Іван Оверченко перед тим, як потрапити до збірної та взяти бронзу на чемпіонаті світу.
Окреме питання – це виплата премій за медалі від обласної влади. За словами Назара Нерянова, затримки можуть бути роками:
«Що стосується премій, від області там взагалі біда. Наприклад, ми з Єлизаветою два місяці тому отримали премію за її перший чемпіонат Європи, який був 2024 році. Тобто пройшло два роки і нам область тільки зараз виплатила цю премію. За минулий чемпіонат світу премії нема. Минулий чемпіонат Європи премії нема. Пройшов рік», – розповідає тренер.
Міські ж премії виплачуються швидше, але їхній розмір після вирахування податків не покриває навіть витрат на дорогу до місця змагань. На Полтавщині наразі двоє спортсменів отримують іменні стипендії, а саме Анатолій Новописьменний та вихованка Назара Нерянова Єлизавета Андрєєва.
Від народних танців до світового помосту за два роки
Яскравим прикладом того, як у полтавському пауерліфтингу руйнуються стереотипи, є історія 17-річної Єлизавети Андрєєвої. Дівчина є дворазовою чемпіонкою світу, хоча ще кілька років тому її життя було пов’язане з геть іншим видом діяльності.
Впродовж десяти років Єлизавета Андрєєва займалася народними танцями. У пауерліфтинг дівчина потрапила абсолютно випадково у 14-річному віці, коли через дистанційне навчання в школі їй знадобилося записати відео для вчителя фізкультури, щоб скласти норматив. Знайомий тренер запросив її до зали, щоб зробити запис, а після зйомки запропонував спробувати повноцінне тренування.
«Мені дуже сподобалось, і десь два місяці я просто тренувалась для себе. Далі ми поспілкувалися й зрозуміли, що на той момент у мене є маленький потенціал. Спробували, мене записали на перший чемпіонат області, потім ще і ще... І так “дозаписували”, що я потрапила на чемпіонат світу», – з посмішкою згадує спортсменка.
Певний час доводилося поєднувати народні танці та пауерліфтинг, встигаючи з одного тренування на інше з перервою в годину на дорогу. Проте врешті-решт дівчина обрала триборство розгледівши у спорті серйозніші перспективи:
«Танці – це більше для душі, а пауерліфтинг дає інший рівень. Коли ти виходиш на п’єдестал, тебе знає весь світ, знає вся країна».
Уже за два роки після першого відвідування залу дівчина здобула свій перший титул чемпіонки світу. Сама спортсменка не приховує, що велику роль у її становленні відіграє наставник, чий підхід є суворим, але дієвим:
«Мене мотивує моя сім’я і тренер. Буває, я можу сказати, що нікуди не хочу їхати, але він не сюсюкається зі мною, у нас усе чітко і під контролем. Він усе одно бере і пише заявку, підштовхує мене».
Здобутки полтавської спортсменки
Попри серйозну конкуренцію, дівчина не один раз підкорила найвищі п’єдестали. Єлизавета Андрєєва у квітні 2025 року тріумфувала на чемпіонаті України. Там вона взяла золото та встановила рекорди Полтавщини, присівши зі 107,5 кг і виконавши тягу з вагою 112,5 кг.
У травні того ж року, на чемпіонаті світу Єлизавета Андрєєва за попередніми номінаціями йшла третьою і їхала на змагання з думкою про бронзу, адже суперниці були сильними. Проте під час турніру полтавська команда показала тактичні здібності. Після другого підходу, коли опоненткам не зарахували їхні спроби, тренер Назар Нерянов та спортсменка швидко зорієнтувалися. Вони проаналізували ситуацію, вирахували коефіцієнти й ризикнули заявити вагу, яку дівчина до цього навіть не тримала в руках – 67,5 кг. Розрахунок виявився точним, підхід став переможним і приніс полтавці золото світових змагань.
Чемпіонат, що проходив у травні 2026 року у Варшаві, де Єлизавета підтвердила статус найсильнішої у світі в категорії до 52 кг з результатом 70 кг, вимагав колосального морального напруження. Конкуренція з боку представниць Польщі та Грузії була дуже щільною:
«Морально було дуже важко, коли суперниці дихають прямо в спину. Ти виходиш на третій підхід і розумієш: якщо зарахують – ти чемпіонка світу, представила Україну та своє місто. Якщо ні – все, це програш. У пауерліфтингу все майже завжди залежить від того, що в тебе в голові. Якщо ти не розумієш, що це вкрай важливо, то навряд чи посядеш якісь місця», – ділиться спортсменка.
Єлизавета Андрєєва готувалася до чемпіонату світу майже чотири місяці, тренуючись тричі на тиждень по дві години. За правилами спортсмен має лише хвилину, щоб вийти на поміст, а під час виконання жиму за командами суддів потрібно витримати секундну паузу штанги на грудях. Будь-яка технічна помилка або подвійний рух і вагу не зарахують.
Спортсменка розповідає, що на міжнародних змаганнях силу полтавських спортсменів вже добре знають. Зокрема, під час чемпіонату вона неодноразово чула, як тренери інших країн обговорювали її між собою, відверто визнаючи: «Ми її не обійдемо».
«Коли ти стоїш на п’єдесталі, оголошують твоє прізвище, кажуть “Україна” і грає гімн твоєї країни – це неймовірно круто», – емоційно розповідає Єлизавета Андрєєва.
Через поразки та жорсткий графік до звання майстра спорту
Шлях до великих перемог ніколи не буває гладким. Єлизавета Андрєєва розповідає про свій найважчий момент у кар’єрі, коли після невдалого виступу хотіла назавжди кинути спорт. Тоді за один тиждень вона виступала на двох чемпіонатах України. У класичному жимі посіла друге місце, а в екіпірувальному через технічні нюанси не змогла підкорити вагу в жодному з трьох підходів:
«Я хотіла все кинути. Казала, що більше нікуди не хочу їхати, навіщо мені ці змагання? Дорога дуже довга і важка. Я була страшенно втомлена, без настрою, заявила: “Все, ніякого спорту, я зав’язую, це був останній раз”. І в той самий день мені сказали писати заяву на чемпіонат світу. Я відмовлялася, але все одно написала. Якби я тоді не поїхала, то дуже сильно пошкодувала б», – зізнається спортсменка.
Окремим викликом для дівчини цьогоріч стало поєднання великого спорту із навчанням, адже вона готувалася до складання НМТ для вступу в омріяний університет. Увесь її вільний час між триразовими тренуваннями забирала підготовка до іспитів.
Зараз дівчина тренується з амбітною метою. Досі вона виступала переважно в жимі лежачи, хоча у 2025 році вже була абсолютною чемпіонкою України з триборства (присідання, жим та тяга), неочікувано для самої себе обійшовши досвідчених суперниць зі Львова та інших регіонів. Зараз вона має звання кандидатки у майстри спорту, але її головна мрія з дитинства – отримати посвідчення Майстра спорту України. Для цього восени на чемпіонаті України вона знову збиратиме суму у триборстві.
У майбутньому дівчина планує здобувати перемоги у наступній віковій категорії – юніорки від 18 до 23 років, і так само, як її тренер Назар Нерянов, пов’язує свої плани із тренерською діяльністю. Вона не шукає кумирів і прагне самостійно прокладати свій шлях:
«Я ніколи ні на кого не рівняюсь, бо хочу бути прикладом для інших. Ти повинен бути собою, робити свою роботу так, щоб дивились за тобою, а не ти за кимось».
«У пауерліфтингу треба йти вперед, навіть якщо попереду металеві стіни»
22-річний кандидат у майстри спорту Іван Оверченко доводить, що навіть в одній окремій дисципліні в пауерліфтингу можна досягти вершин. Нещодавно спортсмен повернувся з чемпіонату світу з жиму лежачи, що проходив у Варшаві, де здобув для Полтави бронзу.
До залу Іван Оверченко прийшов у 18 років. До цього хлопець активно займався воркаутом, розвивав статичну й динамічну силу на турніках, але зрозумів, що вичерпав свій потенціал у цьому напрямку:
«Воркаут не мав системи розрядів чи офіційних звань. Якось мій друг опублікував відео зі своїх тренувань із пауерліфтингу. Це виглядало неймовірно. Я зацікавився, почав вивчати тему, а потім сконтактував з тренером та почав ходити на заняття», – згадує Іван Оверченко.
Перший крок у новий спорт дався нелегко. Хлопець із посмішкою згадує своє друге тренування, на яке їхав через силу:
«Їду і думаю: “Боже, як я не хочу!”. У воркауті ти сам контролюєш процес: хочеш – тренуєшся щодня, хочеш – відпочиваєш. А тут усе дуже серйозно. Це професійний спорт, де потрібна дисципліна. Але я собі сказав: який сенс повертати назад, якщо вже почав? Треба йти до кінця. І ось я в цьому спорті вже практично чотири роки».
Сьогодні спортсмен зізнається, що повністю занурений в улюблену справу, намагаючись досконало вивчити техніку. Жим лежачи, у якому спортсмен здобув світове визнання, з боку здається найпростішим із трьох рухів пауерліфтингу, проте спортсмен розвіює цей міф:
«Складність у тому, що тобі потрібно вижати гриф за ідеальною траєкторією, з мінімальною амплітудою, щоб полегшити собі завдання. Потрібно правильно ховати плечі, міцно опиратися ногами й ні в якому разі не відривати таз. Не виконаєш хоч один фактор – штангу просто не пожмеш».
На тренуваннях, які тривають по 3 години чотири рази на тиждень, поруч завжди наставник, який страхує, коли не вистачає сил чи підводить техніка виконання вправ.
Світові змагання стали для спортсмена шоком і водночас логічним результатом колосальної праці. До цього він три з половиною роки намагався прогресувати в триборстві, але не міг виконати норматив. А коли перейшов у спеціальне екіпірування, результат був миттєвим. Після тренувань спортсмен взяв срібло на чемпіонаті України і підкорив там вагу у 205 кг. На світових змаганнях Іван Оверченко отримав зовсім інші емоції:
«Насправді я проробив дуже багато роботи. Мені трохи пощастило. Сильний суперник-українець Андрій Семешкін у третьому підході не пожав заявлені 222,5 кг. Якби він упорався, я був би четвертим. А так я з результатом 220 кг у нього виграв. Перше та друге місця посіли американський та австрійський атлети з вагою 270 кг. Вони давно виступають, тож до них мені ще працювати й працювати», – ділиться емоціями призер.
Сьогодні підготовку пауерліфтерів у Полтаві Іван Оверченко оцінює високо: каже, що ДЮСШ чудово облаштована для підготовки до змагань. Спортсмен ділиться, що хотілося б мати більше місця та хоча б ще один професійний поміст. Попереду в Івана Оверченка чемпіонат Європи в Литві, який відбудеться в серпні. Там полтавець планує пожати 232,5 кг і виконати норматив майстра спорту.
За найближчі п’ять років спортсмен має на меті отримати звання майстра спорту міжнародного класу. Для цього треба підкорити 260 кг, а найзаповітніша мрія – золото чемпіонату світу. Окрім власних виступів, Іван Оверченко уже пробує себе в тренерстві та мріє у майбутньому працювати з людьми на постійній основі, розвиваючи цей вид спорту.
Сила, що тримається на характері
Історії Назара Нерянова, Єлизавети Андрєєвої та Івана Оверченка показують, що пауерліфтинг не про підняття важкої ваги. Це спорт, де талант важить багато, але залізна дисципліна, кропітка щоденна праця та правильне наставництво допоможуть досягти вершин.
Попри вигорання, недостатньо облаштовану інфраструктуру для підготовки чемпіонів, фінансові труднощі, полтавські атлети продовжують тримати свій внутрішній фокус на перемогах. Вони доводять усьому світу, що українська сила гартується в тренажерних залах, а мрії, підкріплені самодисципліною, здатні здолати будь-які вершини.
Обкладинка Юлії Сухопарової
Фото Аліни Гончарової та з особистого архіву спортсменів