Світлої памʼяті жертвам голодоморів та репресій в Україні
У розпал Голодомору 1933 року до СРСР приїхав колишній прем’єр-міністр Франції й тодішній мер Ліона Едуард Ерріо. Він висловлював занепокоєння Заходу щодо голоду в Україні. Радянська влада запевнила його, що «ніякого голоду немає», а повідомлення преси назвала «буржуазними вигадками».
Державному архіві Полтавської області зберігається чимало листів написаних очевидцями Голодомору 30-х років і вони не мають нічого спільного з тодішньою позицією влади. Вони надходили до газети «Зоря Полтавщини» у 1990-х роках й, ймовірно, були спричинені позицією тодішнього кореспондента видання Олександра Кулика. Низка листів починалися зі звернень та згадок журналіста в негативному світлі.
ЗМІСТ публікує історії з листів очевидців тих подій. З них відомо як на Полтавщині відбувалася колективізація та розкуркулення й історію відвідин Полтави Едуардом Ерріо.
«Цветущая жизнь» у пресі й тисячі тіл у ямах: контраст радянської пропаганди в Полтаві
Щоб переконати Едуарда Ерріо, що голоду нібито немає, у 1933 році йому дозволили відвідувати вокзали великих міст. Під час такої поїздки він побував і в Полтаві.
За свідченням очевидців Поліни Голікової, якій на той момент було 12 років, тоді ГПУ ретельно готувало станції та села. Людей, виснажених від голоду, відводили в окремі зали, а для іноземних гостей створювали показову атмосферу достатку. Її батько працював пекарем на цукрозаводі в Полтаві на станції Скороходове і завжди навідувався додому. Розповідав, як його затримали на вокзалі.
Він бачив, як із сусіднього залу виганяли опухлих від голоду жінок і дітей. Натомість у «показовій» залі було чисто, сиділи добре вдягнені люди, працював буфет із делікатесами за цінами «ще до 1913 року». Саме там з’явилася французька делегація на чолі з Ерріо.
«Якось приїхав він у Полтаву і зайшов на вокзал, звідти його вже не випустили. Двоє в цивільному сказали, що додому він піде десь через пів години, а поки нехай посидить у залі праворуч. Там був буфет, батько підійшов і побачив там делікатеси про які ми давно забули. А ціни такі, які були ще до 1913 року. Цієї миті до зали зайшла французька делегація у супроводі наших людей. Ерріо підійшов до буфету і став розглядати вітрину, батько не розгубився і купив дещо», – пише жінка.
Того дня чоловік приніс додому бутерброди з маслом, ковбасою, французькі булки та цукерки. За словами батька, із зали очікування прогнали опухлих від голоду людей, а в залі куди його повели було чисто і сиділи кілька чоловіків, які нібито чекали на потяг. Усі були пристойно одягнуті і не схожі на голодуючих.
Після поїздки Ерріо заявив журналістам, що «не бачив голодних» в Україні. Радянська газета «Известия» писала про «цветущую жизнь» і звинувачувала іноземну пресу у брехні. Насправді ж мільйони українців загинули від голоду. Цей випадок свідчить: влада свідомо приховувала трагедію, створюючи штучні декорації замість порятунку людей.
Про це читаємо і в одному з листів, де Павло Люлька розповів, як наприкінці 1933-1934 років радянська влада наказала зібрати дані про кількість померлих від голоду по всій Україні. Зібрану статистику передавали з сіл і міст до районів, областей, а далі – до Києва. Звідти Микита Хрущов доповів Сталіну. У документах зафіксували 11 мільйонів 663 тисячі загиблих. Ці дані засекретили, заборонивши будь-яке розголошення.
Через десятиліття свідок тих подій розповів, що дізнався про цю статистику від інженера-будівельника Михайла Гука, який був членом компартії з 1922 року. Він працював на будівництві цукрового заводу в Чугуєві, а навесні 1933-го його відправили на Дніпропетровщину та Миколаївщину для організації поховань жертв голоду. У спогадах Павло Люлька писав, що інженер розповів йому:
«Підбирав людей, які валялися по дорогах, хатах і цвинтарях померлі від голоду. Деякі були поховані взимку, коли земля замерзла і не було кому копати глибокі ями, тому в багатьох випадках руки, ноги і інші частини тіла стирчали з ями, а це усе розкладалося і поширились хвороби, як тиф, що також викошував людей. Також він казав, що він лише роз’їжджав по районах і областях віддаючи накази, щоб підбирали такі трупи».
Українці десятиліттями отримували лише приблизні дані про кількість жертв Голодомору – від 3,5 до 10 мільйонів загиблих. Однак свідчення про засекречену статистику підтверджують, що трагедія була масштабною і штучно прихованою.
Як збирали свідчення очевидців
З розбіжностей думок журналістів газети «Зоря Полтавщини» В.Зінченка у матеріалі «Свідок» та О. Кулика у «А це вже агітація…» почалися обговорення від читачів та розповіді особистих історій в період голодомору. У листі за 23 травня 1991 року М. Чаплянський пише:
«Прочитавши у Вашій газеті публікацію В.Зінченка “Свідок” я хотів Вам подякувати і шановному авторові В.Зінченку за надруковану хоч і гірку, а правду… нарешті і в нашій обласній газеті став друкуватися такий матеріал. Він же і не сподобався Кулику і йому подібним, бо він не одинокий їх мало, ну вони є. Мені цікаво, якщо партія насправді дума оновитися чому вона не очищається від Кулків, адже вони її компроментують»
Або в листі за 26 травня 1991 року М. Конон-Рижія пише про те, що «прочитавши у “Зорі Полтавщини” від 23 травня цього року “А це вже агітація” О. Кулика задумався. Ще є люди, які живуть короткою пам'яттю і дивитися правді в очі не хочуть визнавати нашу історію і як водночас сам автор “чітка і трагічна доля випала нашому народові у 1932-1933 роках”. Ви, Кулик визнаєте все те лихо і водночас заперечуєте? Поспішаючи вилити бруд на інших за відверту правду, де ж здоровий глузд?»
Свідчення про реквізицію у селі Шепелівка Глобинського району в Голодомор
М. Чаплянський з села Шепелівка Глобинського району у свої 68 років згадував про голодні 30-ті роки й те, як він десятирічний хлопчик вижив у той час. 62-річна дружина Чаплянського, також пам’ятає як її маленька сестра померла від голоду. При згадці жінка починає плакати:
«Я чудом вижив, а в нашій родині від наглої голодної смерті померли батько, дідусь, бабуся, материна сестра. Яке це було страхіття для українського народу. В нашому селі були випадки людоїдства і це все зробив кат Сталін зі своїми прихвоснями», – пише М. Чаплянський.
У спогадах очевидця описані випадки, коли місцеві буксирні бригади, що часто складалися з ледацюг і п’яниць, нишпорили по хатах і відбирали харчі та речі в голодуючих сімей. Автор писав, що, коли «актив» прийшов до хати його бабусі, там уже нічого не було. Бабуся сиділа в холоді, а з оселі забрали навіть невеликий кружечок воску, відчепили відро від криниці й розвалили камін печі.
Також згадується масове виселення так званих «куркулів» – тих, хто не вступив у колгосп. Людей, серед яких були малі діти та старики викидали на 30° мороз. Навесні ті, хто ще дихав, зхудалі виходили з хат і починали пастися на полях, але від голоду вмирали. Померлих та ледь живих відвозили й скидали у загальні ями.
М. Чаплянський також писав, що в сусідній Білорусі голоду начебто не було, тож люди намагалися міняти одяг на хліб і картоплю, але згодом такі обміни заборонили. Автор також критично відгукується про публіциста М. Кулика, звинувачуючи його в нестачі совісті і в готовності шукати «ворогів народу».
Життя у Полтавському дитбудинку в 1933 році
Поліна Колісник розповіла про життя дітей у Полтавському дитячому будинку, що знаходився на колишній площі Леніна у Полтаві. Свого листа вона надіслала до редакції після прочитання статті у «Зорі Полтавщини» про голодомор 1933 року на Полтавщині. Жінка потрапила до дитячого будинку у ранньому віці: її знайшли на Південному вокзалі з вузликом, заметеною снігом у сугробі. За спогадами, її тоді підняв чоловік у фуражці з червоною зіркою:
«Більше я не пам’ятаю, тільки знаю, що мене розтирали снігом і мені було дуже боляче, я кричала. А няня сказала, що “я примерзла”. Тобто ноги до черевиків і мені їх віддерли зі шкірою», – пише Поліна Колісник.
Пізніше до дитбудинку привозили більше дітей, поки їх не зібралося більше 500. У багатьох з них батьків розстріляли, тож привозили з невідомим прізвищами, а надалі ці діти могли обрати собі будь-яке інше прізвище.
За словами жінки на все життя в її пам’яті залишився Новий рік, коли ставили ялинку, прикрашали свічками, цукерками, горіхами, а дівчат одягали в марлеві сукні мов снігурок. Того нового року до дитбудинку прийшли шефи з металевого заводу, які опікувалися дітьми разом з фотографом:
«Такий спалах, щось сипали і запалювали, а потім сильний хлопок, я тримала вирізану зірочку, а в середині був намальований Сталін. Коли взірвалася хлопушка, я тримала її над свічкою і в цей момент пластмасова зірочка загорілася. На ялинці почала горіти вата, на мені – марлева сукня. Я злякалася і почала тушити її ногами. На мене накинулися вихователі, а діти почали бити», – пригадує Поліна Колісник.
Під час побиття цій маленькій дівчинці кричали: «Ти нашего отца топчеш, вождя! Ти знаєш, шо це Родіна мать, а Сталін – отец?». Після цього її вкинули у комору на дві доби – роздягнуту й голодну. Заспокоював дівчинку двірник дядя Ваня. Саме він підказав, що у коморі, де закрили Поліну, лежать сухофрукти та кусковий цукор. Жінці ще довго пригадували той новорічний випадок і били. У ті голодні роки покаранням за погану оцінку було стояння в їдальні, поки інші діти їли.
Котельва, Верхоли, Білоцерківка: три осередки трагедії однієї родини
Євгенія Деримарко починає свого листа з того, що трагедія Голодомору 1933 року торкнулася його великої родини. Сам він лише чув родинні історії про ці трагічні роки, адже сам народився у 1937 році.
Родина її батька жила в селі Верхоли Полтавського району та мала 10 десятин землі. Попри це її дідусь Аврам та бабуся Химка Омелаї створили кріпке господарство. Вони мали найкращу на всі Верхоли хату, обкладену цеглою і криту оцинкованим залізом. Через те, що дід з бабою відмовилися вступати до колгоспу, їх розкуркулили. Зиму 1933 року попри сильний голод і опухлість родина пережила, але навесні троє їхніх синів трагічно загинули. Трохима та Тимофія засипало піском в лазі до ями, де таємно були закопані буряки, а Федір помер від завороту кишок від очерету.
Ще четверо дітей – Євгенія, Іван, Прокіп та Василь – залишилися живими, бо були дорослими і жили у містах:
«Мій батько дідусь і бабуся дуже сумували за померлими, особливо за Тимофієм. Багато років по тому батько намалював його портрет по пам’яті, чому були дуже раді бабуся з дідусем. Від померлих не залишилося навіть фото», – згадує Євгенія Деримарко.
Родина матері Євгенії жила на хуторі біля Білоцерківки Великобагачанського району. Її дідусь мав сім десятин землі, але при цьому господарство мали середнє. Дідусь Лука Колінько в 1917 році служив в Москві в царській гвардії і підтримував ідеї більшовиків, хоча в партію не вступав. Коли почали організовувати колгоспи, вступив одним із перших, але бабуся Марія була категорично проти і як могла захищала своє майно.
«Але що могла зробити слабка жінка проти тої гідри, що сунула на всю Україну? Вона поглинула й дідуся і чотирьох їхніх синів – Михайла, Миколу, Володимира і Юрка, навіть не помітивши», – пише жінка.
З маминої родини залишилося троє: мама, дядько Андрій та тітка Ольга, бо були дорослі й жили в Полтаві та Москві. За словами Євгенії, за іронією долі дядько, як і дідусь Лука служив в кремлівській гвардії, охороняв вбивцю своїх рідних, а про смерть рідних дізнався після демобілізації. У ті голодні роки в листах він запитував чому вони мовчать, а причина була простою – листів з України з правдою нікуди не надсилали.
Родина чоловіка Євгенії жила в Котельві та мала бідне господарство, адже мали лише дві десятини землі на пісках. Батьків, попри опір, загнали у колгоспи, а в 1933 році коли з хати забрали останню зрощену квасолю родина голодувала і ходила опухла:
«Так в цих найближчих мені трьох сім’ях, з 24 чоловік у 1933 році померло 10, а війна забрала тільки одного мого дядька Андрія Колінько», – пише жінка.
Дитинство на хуторі Іщенківка Зіньківського району
Митрофан Гриценко народився у Дейкалівцях на хуторі Іщенківка, що на Зіньківщині. Йому було лише шість, коли прийшов страшний 1933-й. Пам’ять зберегла кожну деталь – від голоду, що косив людей, до бригад зі шпичками, які нишпорили по хатах і городах, шукаючи приховане зерно. Їх завжди супроводжувала хутірська тітка Софія, відома своєю жорстокістю.
Мати ховала вузлики з борошном чи квасолею під дітлахами, садила їх на підлогу й наказувала не вставати. Але бригади знаходили все: жито, квасолю, навіть крихти їжі. Аби врятувати своїх дітей, матір падала на коліна й благала Софію зжалитися, хоч це було марно. Невдовзі померли двоє найменших дітей – Боря і Поля. Їх поховали в одній могилі без домовини.
Щоб вижити, мати Митрофана несла останні дукати й дівоче вбрання до торгсину, щоб обміняти на макуху й буряки. Аби вижити варили кінський щавель, липове листя, лободу й спориш, які молотили ступою. З того «борошна» виходила їжа, що більше шкодила, аніж рятувала. «М’ясні» дні для родини були рідкістю, коли вдавалося зловити горобця чи їжака. Виживати допомагала материнська сестра Федоська: давала лушпиння картоплі, шматки макухи, іноді кухлик молока. Саме це врятувало хлопчика від опухання:
«Весною як тільки лід в лузі осів на дно, лазив по кущах шукав качині гнізда. Від крижаної води в ноги заходили зашпори, на ногах з’являлися «курчата» ночами вони щеміли не давали заснути. Дикою кішкою залазив я на дерева, де були пташині гнізда, забирав яйця, обмазував в болоті і пік на вогні», – пише Митрофан Гриценко.
Батько сімейства Гриценків довго не хотів вступати до колгоспу, але після смерті дітей і власного опухання погодився. Мати з синами працювала на бурякових полях, отримувала баланду – хоч якусь їжу. Батька поставили сторожувати просо. Його возили на візку, а він відганяв горобців тріщіткою.
Батьків брат Опанас, який залишився одноосібником, був засуджений і відправлений на Північ. Там вижив завдяки майстерності теслі, але все життя провів у Комі. Лише раз після реабілітації приїздив на Донбас до синів. Серед важких дитячих спогадів про голодний 1933 рік є історія друга Василька:
«Прийшов до хати кликав-кликав, ніхто і не озвався, і не вийшов. А незабаром на хуторі усі дізналися, що тітка Марина і дядько Роман з’їли свого Василька».
«200 грамів зерна на трудодень»: як виживала родина Гречановських
До 1929 року родина Петра Гречновського мала сім гектарів землі, пару коней, корову, поросят та курей. Жили самостійно, обробляли землю власними силами. Та саме тоді почалася масова агітація за вступ у колгоспи – із залякуванням і обіцянками, що «з колгоспу можна буде вийти».
Тоді у 1930 році батьки Петра Гречановського працювали в колгоспі «Ленінський шлях». Запаси харчів швидко зникли. Восени 1932-го на трудодні видали лише по 200 г зерна.
За спогадами чоловіка, ранньою весною 1933 року по хатах ходили комсомольці-активісти. До родини Гречановських завжди заходив Аркадій Холін. Про ті перевірки Петро згадує такий епізод: у хаті залишилося 8-10 кг пшениці. Батько, побачивши активіста, сховав мішок під голову та накрився ковдрою. Комсомолець Аркадій Холін витягнув зерно силою: «Віддай, підкуркульнику, зерно інакше посаджу в тюрму». Після цього їсти стало нічого. Батько продав дерев’яний сарай на дрова, щоб купити трохи продуктів, але й вони швидко закінчилися.
Петро з батьком і двома братами жили у 500 м від вокзалу станції Гребінка, тоді ходив швидкісний поїзд №33 «Шепетівка – Баку», він зупинявся на 20-25 хв для набору води в тендер. Тоді Петрові брати Іван та Анатолій забігали у вагони й просили шматочок хліба, після набігів на поїзд вони приносили один або півтора кілограма хліба і батько ділив його чотирьох.
Матір тоді жила у старшої дочки Шури. Жінка прийшла на базар біля вокзалу 27 червня 1933 року, щоб продати рядно й стару спідницю. За два карбованці батько купив для неї два деруни з картопляних лушпайок. Мати встигла відкусити лише раз і хтось вирвав деруни з її рук. Ввечері, йдучи додому, вона впала за кілька метрів від хати, вона померла від виснаження.
Аби врятуватися від голодної смерті Петро вирішив втекти до Росії потягом «Одеса – Бахмач», хлопцю вдалося доїхати до станції Бахмач, коли його схопив чоловік і повів до товарного вагону.Там сиділо ще двоє хлопців його віку, так він про це згадує:
«Один без сорочки й у нього дуже яскраво було видно ребра я почав їх рахувати й спитав чи довго вони там сидять і чи дають їсти? Вони відповіли, що їсти не дають. Я почекав години 2-3, а коли почув кроки почав стукати і проситись до вбиральні.Чоловік, що вів мене був у черевиках, а я у капцях. Вирвавшись з його рук я побіг. Він за мною гнався, але я сховався в бур’янах і чекав того самого поїзда, що привіз мене в Бахмач і повернувся додому. Я не знав що тоді кордон між Україною і Росією перекритий».
У пам’яті Петра відбилося те, як хоронили голодних та напівживих людей. Хата родини знаходилася біля критого вагона, куди переносили живих, але знесилених людей, де вони й помирали. Працював тоді на станції візник на прізвище Тютюнник, який мав коня та віз, що був збитий із дощок. Він набирав до воза близько восьми тіл вилами, адже вони були худі і легкі та відвозив їх на кладовище:
«А кладовище знаходиться за 1,5 км від станції в селі Городище, в кінці вулиці Леніна біля колишнього цегляного заводу. Там була яма довжиною 10–12 м і туди скидав тіла цей чоловік. Бувало, що везли і скидали в яму іще живих той просив не кидати, але Тютюнник говорив, що я іще раз буду везти? Я був у гребінці в 1990 році, то та братська могила прогибла і заросла якимось хмизом і бур’яном, немає там навіть хреста», – пише очевидець Петро Гречановський.
За спогадами чоловіка були й інші місця поховань – навіть ями для нечистот біля станції Гребінки засипали тілами голодних. Нині на цьому місці побудоване локомотивне депо. За словами чоловіка на станції Гребінка смертей було менше, аніж у навколишніх селах. Адже багато людей працювали на залізниці й мали хлібні картки – 600 грамів на день. Це рятувало їх від повного голоду.
У 1990-х роках коли батько Петра звернувся до сільської ради за довідкою про смерть дружини у ній було вказано лише, що Гречановська Олександра Юхимівна померла 27 червня 1933 року і жодного слова про смерть від голоду.
Як пережила голод родина Асаулів з Решитилівки
Бувши 9-річною дівчинкою Марія Асаул пережила голод 1933 року, і згадує, що врожай був, але зерно забирали, створюючи штучний голод. Активістські бригади, часто створені з місцевих селян, ходили по хатах і відбирали навіть дрібні запаси – квасолю чи склянку пшона.
Мати Марії Олена Ковалевська померла того ж року, залишивши чотирьох дітей із батьком. Виснажений голодом чоловік сказав дітям, що скоро помре, тож 12-річна сестра автора Дуня намагалася врятувати сім’ю самостійно. Вона міняла вишивки на прикраси, а вже їх – на борошно з якого варили затірку, щоб вижити:
«І так ходила сестричка міняти вишивки до подруги, то за колечко, то за ложечку срібну. Коли піде сестричка до подруги виглядаємо та просимо бога поможи нам усім. А тоді сестричка Дуня поморозила обидві ноги, що були рани на ногах. А подруги мати огляділася, що не все золото і срібло на місці напала на дочку, а та зізналася, що моїй сестрі віддала, то мати її сказала як спіймає мою сестру уб’є», – пише у своєму листі Марія.
Коли можливість обмінювати речі зникла, сім’я харчувалася дикоросами – шовковицею, вишнями, очеретом та шулухою з проса. У своєму листі очевидиця тих подій згадала й інші родини яких торкнулася трагедія:
- Федора Джулая із дружиною та 13 дітьми, яких вигнали з хати і розвалили її. Дружина і семеро дітей померли голодною смертю, вижили лише шестеро;
- Параска Матвієнко втратила дітей від голоду;
- дев’ятирічну Катерину Назаренко з’їли в 1933 році, від неї лишився тільки одяг.
Ці свідчення нагадують про нелюдські випробування, які пережили українці під час Голодомору.
Обкладинка Вікторії Іванової для ЗМІСТу
Цей матеріал став можливим завдяки наданим матеріалам Державним архівом Полтавської області.