Дмитро Луценко – поет-пісняр, чия творчість зворушує через десятиліття. Митець зумів передати у своїх віршах і піснях щире кохання до рідної землі, ніжність до матері, біль та радість життя.
Особливе місце в його доробку посідає пісня «Києве мій», що стала офіційним гімном столиці України. У рядках поезії він вилив щиру любов до міста, що колись причарувало його своєю красою.
Про життя й творчий шлях Дмитра Луценка ЗМІСТ поговорив із сином поета-пісняра Сергієм Луценком.
Рідна Березова Рудка та любов до пісні
Дмитро Луценко народився 15 жовтня в селі Березова Рудка колишнього Пирятинського району на Полтавщині. Там промайнуло дитинство митця. Його батьки – Євдокія Оникіївна і Омелян Васильович – були простими селянами.
Навчався Дмитро Луценко в неповній середній школі-семирічці. Був дуже допитливим, мав надзвичайну пам’ять. Любов до пісні прищепили батьки, які співали, пораючись по господарству:
«Він страшенно любив пісні, та не тільки він, але й його рідний брат – дядько Микола. Вони зустрічалися дуже часто в суботу-неділю, коли були вільні. Співали так, що всі сусіди слухали.
Взагалі любив пісні слухати ще, коли мама Євдокія Онекіївна співала або батько. Тож він виріс на українських народних піснях», – каже, згадуючи про батька, Сергій Луценко.
Після Голодомору 1932-1933 років він поїхав на Донеччину, де працював у шахті. Там хлопець носив шахтарям гасові лампи, а паралельно навчався в гірничо-промисловому технікумі.
За кілька років, у 1936-му, Дмитро Луценко вирушає до Києва, де згодом вступає до Київського гідромеліоративного інституту, однак не полишає мрій про кар’єру митця-артиста.
«Він взагалі дуже любив малювати. З його особистих розповідей, він приїхав і хотів вступити в училище, яке пов’язане з артистами. Училище було хореографічне. Він так собі подумав, що “графічне” – це, значить, щось повʼязане з малюванням: “Теж непогано. Буду вчитися, значить, тоді на художника”, – подумав тоді батько.
Вступив туди, але це було при театрі опери та балету. Він спробував, але це йому не дуже сподобалося. Тож батько покинув цю справу й пішов до технікуму».
У 40-х роках Дмитра Луценка забрали в армію. Перші місяці він був на кордоні з Афганістаном, а з початком Другої світової війни чоловіка направили на фронт. Дмитро Луценко служив автоматником розвідувальної роти. Під час служби писав вірші та друкувався в дивізійній газеті «За победу».
За день до оголошення перемоги, 8 травня, Дмитро Луценко отримав важке поранення й контузію в боях за Кенігсберг (нині місто Калінінград в РФ). Військового ушпиталили, йому призначили інвалідність ІІ групи.
Після госпіталю Дмитро Луценко повернувся до Києва. Працював у редакціях «Сільських вістей», «Молоді України» та на українському радіо.
У столиці Дмитро Луценко зустрічає свою майбутню дружину – Тамару Луценко. Уперше їхні долі перетнулися 7 листопада, а вже 13-го – вони були в РАЦСі. Подружжя мешкало в Києві на квартирі на вул. Круглоуніверситетській, 3. Наразі цього будинку вже немає. Сергій Луценко пригадує, що жили бідно, у прохідній кімнаті, через яку ходили сусіди.
«У них не було навіть можливості розмістити дитяче ліжечко, то я виростав в чемодані. Отакі були часи».
Так тривало з 1943 по 1963 рік. Уже потім родина переїхала до квартири, де жила 13 років, згодом перебралася до іншої оселі, у якій Сергій Луценко й розповів нам історію свого батька.
Син Дмитра Луценка каже, що батько був закоханий у Київ. Про це говорив на одній з передач і сам митець:
«Я іноді чую у свою адресу поет-пісняр, поет-лірик. І вважаю, що то найвище моє визнання, бо в ліричній пісні душа народу. Неспокійне серце поета. Мене, молодого, весною з села дорога крута до Дніпра привела, я вперше побачив і постать Богдана, і древню Софію, і місто в каштанах. І серцем юнацьким збагнув ще тоді я, що ти – моя доля, що ти – моя мрія».
Творчість та створення гімну Києва
Першу збірку під назвою «Дарую людям пісню» Дмитро Луценко видав у 1962 році. Саме її, за словами його сина, «благословив» Володимир Сосюра, написавши передмову до неї. Згодом поет-пісняр став членом Спілки письменників України та продовжував свою творчу кар’єру.
«Починаючи з того року у світ вийшли 15 книг Дмитра Омеляновича. Вірші в більшості ліричні. Загалом він і славився, як лірик та піснетворець.
Багато пісенників вийшло з ініціативи полтавця Олексія Чухрая. Він дуже захоплювався поезіями Дмитра Омеляновича. Тому особисто я та родина вдячні йому за його внесок».
У тандемі з композитором Ігорем Шамо, Дмитру Луценку запропонували написати пісню про Київ. Часу було обмаль, адже її мали виконати на урядовому концерті. Тож, отримавши вказівку від ексміністра культури в радянській Україні Ростислава Бабійчука, вони взялися за роботу:
«Луценко та Шамо дуже багато пісень написали спільно. Це була дружба, заснована в 1950-ті роки.
Тато мені казав, що йому дуже швидко вдалося написати слова, але ця легендарна фраза: “Як тебе не любити, Києве мій” у нього не виходило придумати. Прогулюючись містом, він почув, як хлопець сказав дівчині: “Ну, як же тебе таку гарну не любити?”. І вона йому лягла на вірш. Ось так з’явилися ці слова в пісні».
Першими виконавцями були Костянтин Огнєвий та Юрій Гуляєв. Пісня мала шалений успіх, довгі роки її вважали неофіційним гімном Києва. У листопаді 2014 році це затвердили на офіційному рівні.
За пісні в 1976 році Дмитра Луценка та Ігоря Шамо удостоїли Шевченківської премії. Грошову частину премії вони відправили в дитячий будинок. А у 1978 році поет отримав звання «Заслужений діяч мистецтв України». У жовтні 2015 року Дмитру Луценку присвоїли звання Почесного громадянина міста Києва.
Останні роки життя та вшанування пам’яті митця на рідній Полтавщині
Попри постійну зайнятість, Дмитро Луценко не забував про рідне село, де народився та виріс:
«Ми часто разом їздили в Березову Рудку, ще коли дядько Прокіп був живий. Він брав мене з собою, а коли я став дорослішим, то вже я тата возив машиною».
Останні роки життя Дмитро Луценко прожив у Києві. У поета було слабке серце. Сергій Луценко розповідає, що після трагедії на Чорнобильській АЕС, він разом із членами Спілки письменників вирушив до Прип’яті, аби зустрітися з ліквідаторами.
«Напевно, він там потрапив під радіацію, почав прогресувати рак. Тато помер 16 січня 1989 року, йому було 67. Я його запам’ятав люблячим, дуже щирим. Якщо говорити про найбільш виражену рису характеру – це доброта».
Заслужений діяч мистецтв, лауреат Шевченківської премії Дмитро Луценко похований на Байковому кладовищі.
На Полтавщині шанують постать митця, у 1991 році на честь 70-річчя від дня народження поета при Березоворудському народному історико-краєзнавчому музеї відкрили кімнату Дмитра Луценка.
Окрім цього, того ж року під супроводом директора радгоспу технікуму Олександра Котенка почали проводити фестиваль «Осіннє золото». Потім цей почин підхопила дружина Дмитра, Тамара Луценко й почала його організовувати в Києві.
«У село приїздили дуже багато артистів, а першими лауреатами премії були Раїса Кириченко та Анатолій Пашкевич. Премія діяла до повномасштабного вторгнення. Зараз у Києві ми продовжуємо реалізовувати цей проєкт, але в дуже обмеженому колі людей через війну», – каже Сергій Луценко.
При Березоворудській школі відкрили кімнату-музей у 2000 році за ініціативи Надії Сови. В основному фонді налічується 76 експонатів: фотодокументи, книги, особисті речі поета. Увесь матеріал помістили у 6 експозицій.
«Ми завжди радо проводимо екскурсії всім охочим. Згадую, як Дмитро Луценко говорив про дитинство: “Лежимо покотом на дощаному полу, накрившись ліжником, і чуємо чарівний спів: співають батьки дуетом, кожний за своєю роботою: мама пряде, а батько лагодить взуття малечі”.
У нас є експозиція, яка присвячена трагічній долі доньки митця – Ларисі. Ще в школі якийсь хлопчик зіштовхнув дівчинку зі сходів. Будучи студенткою музичного училища ім. Глієра, Лариса тяжко захворіла. Вона пішла з життя зовсім юною. Дмитро Луценко тяжко переживав цей період, переніс 8 інфарктів. А потім він написав “Незакінчену поему”», – говорить Надія Сова.
У 2021 році в Пирятинському краєзнавчому музеї відкрили кімнату поета-пісняра Дмитра Луценка. Серед експонатів є особисті нагороди поета, фотографії, меблі, вишита сорочка. Відвідати експозицію можуть всі охочі.
У столиці та різних містах Полтавщини названі вулиці на честь митця, а памʼять про нього живе вічно й закарбована в кожному рядку віршів та гімну Києва.
Обкладинка – Юлія Сухопарова
Фото з особистого архіву Сергія Луценка