У 2021 році розпочали реставрацію будівлі Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
Важливою частиною робіт стало відновлення розпису стін будівлі, що вимагає максимальної точності з первозданними орнаментами 1908 року. За справу взялися художники-реставратори з Києва Сергій та Павло Баяндіни. Перш ніж почати роботу, вони вивчили купу архівів, фотографій та документів.
Майстри розповіли ЗМІСТу про мистецтво реставрації, особливості роботи в інтер’єрах краєзнавчого музею у Полтаві та цікаві знахідки.
Реставрація 2021 року: етапи роботи та особливості
«Основне завдання реставрації живопису – це зберегти його у первозданному вигляді. Коли реставруєш, варто працювати з матеріалами, які потім при наступній реставрації можна легко прибрати. У жодному разі не можна користуватися полімерними матеріалами. Це стосується розчинів клею тощо. Досвід кінця 20 століття показує, що нічого хорошого від цього чекати не варто», – говорить Сергій Баяндін.
Перед початком роботи митці вивчали архівні матеріали, відвідували бібліотеки та архіви, досліджували ескіз художника, який розписував зал урочистостей. Окрім цього, знайшли інформації про реставрацію 1960-х та 1990-х років і вже з цими напрацюваннями змогли проаналізувати якість живопису та всі події, які відбувалися з цим приміщенням.
«Ми постійно збираємо матеріали. Основним джерелом стали архівні фото Хмелевського 1908 року. Ми змогли витягнути деякі елементи за допомогою фотошопу. Після цього отримали можливість накладати орнаменти в прямій проєкції на орнаменти реставрації 1995 року й звіряти та аналізувати, дивитися на відповідності», – каже Павло.
У планах митців перш за все відновити початковий живопис 1905 року. Вивчаючи історію пам’ятки, реставратори виявили, що під час реставрації 1992-1995 років припустилися серйозних помилок у композиції й тональності:
«Ми відтворюємо первозданний вигляд живопису. У нас все аргументовано, кожен завиток та пляму враховуємо. Стилю модерн характерна “обводка”, витончені плавні лекальні лінії, яких не дотрималися попередні реставратори».
Розписи у залі урочистостей аналізували співставивши живопис Самокиша 1908 року та живопис Тоцького 1995 року. Серед порушень є пластика форми, невідповідність тону тла орнаменту та його елементів одне одному та інтер’єру в цілому. Також серед проблемних елементів – кольорова гама, деякі елементи орнаменту або відсутні або змінені.
Розділити етапи роботи над об’єктом складно, все відбувається одночасно. Павло та Сергій працюють над ескізами, видаляють стару штукатурку та наносять нову. Завершальним етапом цієї клопіткої праці буде реставрація та відтворення розписів.
Сергій Баяндін розповів про технологію перенесення малюнку орнаменту. У межах неї спочатку відмальовують картон (малюнок в натуральний розмір). Далі його проколюють по контуру орнаменту (це називається припарох). Картон кріплять до стіни малярною стрічкою й переводять малюнок за допомогою перетертого вугілля. Це дає можливість не наводити олівцем контур, а вугілля можна легко стерти ганчіркою. Завдяки цьому воно не змішується з фарбами.
Окрім складних реставраційних етапів, під час роботи виявляють чимало недоліків, які ускладнюють роботу:
«Ми не очікували, що тут така аварійна ситуація. Загалом живопис цілий, хоча, звичайно, були тріщини. Наприклад, тріщина на стіні, де зараз знаходиться картина “Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря” була ще з 1992 року. Тоді Тоцький вирішив не клеїти картину на пошкоджену стіну. Картину було написано на полотні та змонтовано на стіну на підрамнику. Картину було вирішено не знімати через небезпеку пошкодження підрамника який може не витримати демонтаж».
Цікаві деталі реставраційного процесу
Працюючи над об’єктами, художники знаходять чимало цікавих деталей, які можуть розповісти про історію пам’ятки. Будинок Полтавського земства не виняток.
Сергій та Павло Баяндіни виявили, що тинькування в залі урочистостей досить товсте та розшаровується. Як з’ясували пізніше, нижній шар цього тиньку зробили ще 1905 року, при будівництві. Окрім цього, розшиваючи тріщини, реставратори знайшли шматки черепиці:
«Ми дуже дивувалися тому, що внутрішній шар тинькування закопчений, а потім всередині його нашарувань знайшли обвуглений дерев'яний чопик. Це говорить про те, що це штукатурка яка збереглася ще з часів будівництва. І цей чопик зберігся під час пожежі у тинькуванні. Ми не розуміли, чому тут два шари, але коли знайшли обвуглені фрагменти, то прийшли до того, що під час реставрації не “розшивали” стіни і не реставрували будівлю повністю», – каже Павло Баяндін.
Справа, що стала покликанням
Реставрація – це робота, що вимагає максимальної концентрації, знань про об’єкт над яким працюєш, витримки і безперечно таланту. За плечима Сергія Баяндіна десятки відомих історичних об’єктів над якими він працював роками:
«У 1983 році я вступив на реставрацію монументального живопису, хоч і з дитинства мріяв стати художником. Фактично, я ним і став. Моя професія – це, в першу чергу, відповідальність, адже ти працюєш з пам’ятками культури. Як порядний реставратор ти маєш зберігати все, що з такими труднощами дійшло до нашого часу».
До своєї роботи Сергій долучив і сина Павла. Разом вони працюють останні 10 років.
Сергій Баяндін говорить, що йому дуже подобалося працювати в храмі Василя Блаженного на Красній площі, там він виконував роботи, ще коли був студентом. З 1989 року живе у Києві і працював майже на всіх значущих об’єктах, в тому числі Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві та Успенський собор у Каневі.
«Починав з того, що ми з товаришами розписали Свято-Данилівську церкву Леоніду Даниловичу Кучмі на його батьківщині у Чернігівській області. Також ми написали ікони для іконостасу в стилі українського бароко. Після цього я працював на багатьох пам’ятниках культурної спадщини. На численних об’єктах працював разом з моїми товаришами Юрієм Гузенко та Юрієм Рудько. Пішли замовлення, завдяки яким працював над Володимирським собором в Херсонесі, потім над Оперним театром в Одесі тощо».
Сергій та Павло говорять, що в їхній справі найважче відчути золоту середину і донести до людей об’єкт у первозданному вигляді:
«Треба мати багато любові, щоб любити витвір мистецтва так, наче ти це створював. Іноді художник не так обережно ставиться до своєї роботи, як реставратор. Це історія і якщо ми будемо оновлювати все у відповідності і прислухатися до вимог часу, то не втратимо нашу спадщину та історичну значущість».
Понад 100 років історії: реставрації різних років
Будинок Полтавського земства – перша будівля у стилі українського архітектурного модерну. Історія будівництва є досить цікавою, бо згідно з початковим проєктом будинку земства, який розробив архітектор Олександр Ширшов, будівлю хотіли спорудити у стилі французького ренесансу.
Згодом будівельна комісія міського земства вирішила, що споруда повинна відповідати сучасності з урахуванням нових течій в українській архітектурі. Окрім цього свій критичний відгук на проєкт дав художник Сергій Васильківський. Попри те, що у 1903 році звели перший поверх будівлі до підвіконь, роботи припинили та оголосили конкурс на рішення головного чола.
Більшістю голосів обрали проєкт Василя Кричевського. Керуючись ним, протягом 1903-1908 років зводили новий будинок Полтавського губернського земства.
Над внутрішнім оформленням та монументальним живописом працювали художники Сергій Васильківський та Микола Самокиш.
Васильківський, разом з Михайлом Беркосом та Миколою Уваровим, написав три величезних панно на тему історії України, а Самокиш виконав розпис у стилі українського модерну. Разом вони написали панно «Козак Голота». Для орнаментального оздоблення зали урочистостей взяли візерунки з церковного шитва.
Реставратори краєзнавчого музею кажуть, що в орнаментах, написаних Самокишем, прослідковується поєднання східного та західного стилів.
З часу побудови та до наших днів у музеї здійснили дві реставрації: післявоєнну, 1956-1962 років за кресленнями Костирко, учня Василя Кричевського, та реставрацію живопису у залі Урочистостей 1992-1996 років виконану художником-монументалістом Тоцьким Л.Г.
Під час Другої світової війни будівля музею сильно постраждала внаслідок пожежі у вересні 1943 року. Відновлювали музей за кресленнями архітекторів В. Крачмера, Н. Квітки та Є. Андрейко. Попри спроби наблизитися до первинного вигляду пам’ятки, між проєктами, початковим та реставрацією, були значні відмінності: замість зелено-блакитної черепиці музей вкрили звичайною червоною марселькою.
Наступна реставрація припала на 1992-1995 роки. Тоді за справу взявся архітектор Лев Вайнгорт. Завдяки його зусиллям вдалося виготовити панелі з кахлями, орнаментальне малювання на сферичній стелі та полотна. Також над проєктом працював художник-монументаліст Леонід Тоцький. Працюючи над відтворенням малюнків, Тоцький перемальовував їх вручну з фото Хмелевського 1908 року та користувався збільшувальним склом. Проте такий метод не дозволяє досягти високої точності.