Полтавська вишивка давно стала брендом української культури, відомим далеко за межами країни. Коли ми говоримо про полтавську сорочку, в уяві виникає класичне, шитво білим по білому. Проте за кожним автентичним стібком та геометричним орнаментом стоять долі людей, які зберігали це мистецтво в часи заборон, дефіциту та ідеологічного тиску.
Історія Ольги Кривоносової з Полтавщини саме така. Їй вдалося зберегти традицію вишивки попри дефіцит радянських часів. Усе життя вона працювала бухгалтеркою, хоч серцем завжди належала вишивці.
ЗМІСТ розповідає, як традиція вишивати виживала й змінювалася на Полтавщині протягом останнього півстоліття.
Дефіцит, нитки з макрових шкарпеток та перші «троянди»
Ольга Кривоносова почала вишивати у віці 8-9 років, переймаючи це мистецтво від матері. Тоді, у повоєнні радянські роки, її мама прикрашала вишивкою побутові простирадла, наволочки та картини. Релігійна тематика ж в ті часи була під суворою негласною забороною, тому шили здебільшого рослинні та побутові сюжети.
Свою першу масштабну роботу майстриня створила у 1972–1973 роках. Це була велика вишита картина за мотивами балади про Віщого Олега, на честь якої жінка згодом назвала свого сина. За її словами, вишивати в радянські часи означало постійно шукати ресурси. Офіційних заборон на саму вишивку не було, але існував колосальний дефіцит матеріалів:
«Була проблема велика з нитками, особливо в червоно-чорних кольорах. Довелося різними нитками шити. Витягувала нитки з хусток, із носочків махрових витягувала, і "шотландка" була така матерія, ото з неї та й шила», – згадує вишивальниця.
Попри відсутність готових схем, які доводилося просити у знайомих і вручну копіювати, їздячи в інші села, майстриня створювала унікальні речі. Перша сорочка Ольги Кривоносової була вишита класичними на той час брокарівськими червоно-чорними трояндами на рукавах. Цей стиль у ХХ столітті сильно потіснив давню полтавську геометричну традицію, став рідним для кількох поколінь.
Код полтавського шитва
Етнографи та дослідники українського костюма виділяють кілька ключових особливостей, які роблять полтавську вишивку унікальною. Одна з них – техніка «білим по білому», що є візитівкою регіону і поєднує в собі лиштву, вирізування, мережку та солов'їні вічку. Завдяки цьому створюється рельєфний, оптичний ефект, де орнамент грає відтінками залежно від освітлення. Окрім цього, давня полтавська сорочка не знала реалістичних квітів, тому в її основі є ромби, трикутники, хрести та квадрати. Рослинні мотиви теж були глибоко символічними. Наприклад, дуб вишивали на чоловічих сорочках як знак сили, а лілію на жіночих, як символ дівочої чистоти та оберіг.
«Особливості полтавської вишивки – білим по-білому. І візерунки там ромби, а не квіти. Якби я молодшою була, я б, може, шила, але тоді книжок таких не було. А зараз я вже білим по білому не вишию, бо не бачу», – ділиться майстриня.
Зі здобуттям незалежності України зникли ідеологічні табу, тож вишивальниця звернулася до сакральних мотивів. Отримавши благословення священника, Ольга Кривоносова останні 15 років присвятила релігійній тематиці. Зокрема, іконам та традиційним рушникам типу «Дерево життя». У полтавській традиції цей орнамент символізує всесвіт, де нижня частина у вигляді горщика – це земне життя, стовбур символізує земне існування, а квітуча верхівка – духовний світ та майбутні покоління.
Енергія голки: духовні правила вишивання
Полтавські рушники та ікони Ольги Кривоносової зберігаються не лише в її родині, хоч вона вишила благословенні ікони та рушники для всіх своїх онучок. Її витвори прикрашають храми Полтавщини. Зокрема, її роботи є на вхідній зоні церкви в Опішні та місцевому полтавському храмі.
Процес створення сакральної вишивки підпорядкований суворим духовним правилам, які майстриня вивела для себе через інтуїцію та вивчення традицій. Ольга Кривоносова завжди береться за нову роботу виключно в четвер, бо цей день традиційно вважається сприятливим для початку великих, чистих справ. Перед кожною іконою майстриня бере благословення у священника, навіть якщо доводиться телефонувати йому через нездужання. Також майстриня вважає, що голка є провідником людської енергії, тому сідати за роботу з поганим настроєм чи після сварки для неї стало табу:
«Я передаю свою енергію. Хіба ж я могла б в отой рушник передати свій негатив? Його ж тільки надо шити з любов'ю, з хорошими помислами. Як із дідусем погриземось – я не сідаю за вишивку».
«Я передаю свою енергію. Хіба ж я могла б в отой рушник передати свій негатив? Його ж тільки надо шити з любов'ю, з хорошими помислами. Як із дідусем погриземось – я не сідаю за вишивку».
Рушник, який не продається за жодні гроші
У колекції майстрині є особлива річ – рушник, вишитий на автентичному домотканому полотні 45 років тому, саме тоді, коли в неї народився син. Це родинна реліквія, яку свого часу заможні люди пропонували за нього шалені на ті часи 200 доларів США. Проте відповідь майстрині була категоричною, і вона залишається незмінною дотепер:
«Я свої роботи не продавала, ні одної. І поки я жива, продавати теж їх не буду. Просто дарувала. Люди заходять у церкву і моляться перед ними – це Божа благодать. Мене, мабуть, воно і тримає на цьому світі».
Історія полтавської вишивки – це не музейний експонат. Вона живе в таких приватних будинках Полтави, де на стінах висять вишиті образи Божої Матері, де зберігаються стоси виписаних газет із рідкісними орнаментами та абетками символів. А Ольга Кривоносова тим часом планує нові й нові роботи, бо саме в цих стібках закодоване її життя.
Фото Аліни Гончарової
Обкладинка Юлії Сухопарової