Історія Сергія Вовченка схожа на сценарій фільму: він ніколи не мріяв про військову службу, але йому судилося стати воїном, пройти бої за Бахмут та побувати у полоні ворога.
У день, коли воїна повернули до України – 16 квітня 2023 року – російський телеграм-канал опублікував відео з Сергієм. Вагнерівці дозволили його записати за кілька днів до обміну. Але під час оприлюднення відео «Паркер» уже був в Україні. Першими його словами вдома був заклик звільнити усіх побратимів й повернути тіла усіх полеглих.
Полтавець довго не погоджувався на це інтерв’ю, але зрештою знайшов сили, щоб розповісти про життя у полоні, повернення до України та власну волонтерську ініціативу для підтримки побратимів.
Історія про «Паркера»: ким Сергій Вовченко був до повномасштабної війни
Нині полтавець Сергій Вовченко продовжує службу у лавах ЗСУ й з побратимом Петром Варченком «Жабою» створив волонтерську організацію. За допомогою неї хочуть допомагати побратимам повертатися до мирного життя.
До повномасштабної війни воїн працював торговим агентом і планував лишатися цивільним. Прихід росіян змусив його змінити погляди на життя:
«Ніколи не замислювався, що стану військовим, але після повномасштабного вторгнення російської федерації ухвалив рішення стати до лав ЗСУ. Після мобілізації та відбору потрапив до 77-ої окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ. Моя посада – старший стрілець. У навчальному центрі, я познайомився з багатьма хлопцями, які не тільки стали моїми військовими побратимами, але й близькими друзями, з якими я зараз підтримую зв’язок».
Побратими дали Сергію позивний «Паркер», бо спершу на службі він був писарем у штабі. Згодом його бригада поїхала захищати Бахмут. Бойовий шлях воїна був недовгим, адже за три тижні перебування у боях йому судилося потрапити до полону, де пробув майже 2 місяці:
«Мені пощастило, що мене обміняли, бо хлопці зі мною сиділи і по 150, і по 200 днів. Ми просто кожного дня молилися, кожного дня думали про близьких, про родину. Десь за 5 днів до обміну мене викликали до їхнього слідчого. Він посадив мене перед собою, поставив камеру і сказав, що мене розшукують мої рідні, поставив аудіозапис мами. Я його прослухав і він запитав, чи хочу дати відповідь. Я сказав, що хочу й він записав це відео, а через 3-5 днів нас вивезли на обмін. У той день, коли я потрапив на підконтрольну Україні територію, це відео надійшло мамі».
Полон та повернення: що переживають українські воїни
Узимку 2023 року батальйон Сергія Вовченка відправили у Бахмут на Донеччину. Отримавши бойове завдання, їхній екіпаж вирушив на позиції, щоб обладнати спостережні пункти. «Паркер» каже, що все одразу пішло не за планом. Воїнів мали завести на позиції ще вночі, але це сталося зранку.
«Ми приїхали до провідника вночі, зв’язку не було, бо системи радіоелектронної боротьби противника глушили зв’язок з ним. Ми просиділи під однією з будівель Бахмуту та чекали поки провідник вийде на зв’язок. Спершу він не виходив, а потім прорвало зв’язок і ми з ним зустрілися. Він на карті показав позиції та як до них дістатися, але з нами не пішов», – згадує десантник.
В їхньому екіпажі було десятеро військовослужбовців, тому вони мали розділитися на три групи. У групі «Паркера» їх було четверо. Бійці встигли зайняти позицію, поки інші дві групи пішли далі на свої позиції, але розділитися так і не встигли: почався масований мінометний обстріл. Двом групам довелося відступити, а ось Сергію Вовченку з трьома побратимами не вистачило на відступ часу:
«Зв’язку не було, але коли він відновився, то я почув наказ, що треба відступати. Коли почав використовувати можливість на відступ, то зрозумів, що ми в оточенні. Довелося маскуватися та чекати, коли відновиться зв’язок із командуванням і з побратимами в надії, що надійде підмога, але її не було, зв’язок не відновився. Нас "здали". Так ми і потрапили до полону. Кількість сил була нерівномірною, ми не мали снаги дати їм відсіч і можливості відступити вже не було».
Групу Вовченка у полон брали вагнерівці. Полтавець класифікував їх на три групи:
- перша – ті, хто брали у полон;
- друга – ті, хто евакуював з лінії зіткнення;
- третя – адміністрація ворожого штабу. «Паркер» каже, що його передали до адміністрації та утримували на Луганщині.
За словами воїна, перша група – це професійні військові. Поспілкувавшись з одним з їхніх командирів, Сергій Вовченко дізнався, що говорив з колишнім морським піхотинцем, який воював у Сирії. По завершенню контракту з російським міноборони, окупант пішов у приватну військову компанію «Вагнер», що вчинили безліч воєнних злочинів в Україні.
Як мислять окупанти і що говорять полоненим? Сергій Вовченко пам’ятає їхні «діалоги». З їхніх розмов він зрозумів, що вагнерівці повністю повторюють те, що їм каже пропаганда. Вони щиро вірять у те, що Україна – це їхня територія, яку українці продали американцям, а росіяни нібито вирішили її звільнити.
«Поки вони нас виводили з позицій, постійно казали, що всі зруйновані у Бахмуті будівлі – це справа рук ЗСУ. Казали, які ми погані, що це ми творимо. Доводилося мовчати, бо я зрозумів тоді, що правила гри вигадую вже не я. Мені казали, що вони переможуть. Їхнім ідеалом є їхній “дядя Женя” Пригожин, вони його просто боготворили і запевняли мене, що Пригожин після їхньої перемоги стане президентом України», – розповідає Сергій.
Друга група з класифікації вагнерівців, за баченням «Паркера» – це молоді російські засуджені до в’язниці люди віком до 35 років. З ними воїнові було найважче, бо вони застосовували тортури до полонених. Про третю групу Сергій говорить так:
«Мене вивезли до їхньої адміністрації. Коли заводили в камеру, а це був підвал без вікон, один із охоронців, сказав мені: “Сєрьога, найстрашніше вже позаду! Розслабся, сиди тихо, поводь себе добре та чекай свого часу”. Там уже ніхто тортур до нас не застосовував, але умови все одно були нелюдські, бо ми спали на картонних коробках від сухпаїв та на дерев’яних піддонах».
У полоні бійці з камери Сергія Вовченка харчувалися одним сухпаєм на трьох, це приблизно 200-300 грамів їжі на добу. На трьох отримували півтора літра питної води, а ліжком слугували картонні коробки та піддони.
У камері розміром 5х7 метрів утримували приблизно 40-45 полонених, у сусідній було так само. Сергій Вовченко каже, що спальних місць на всіх не вистачало, тому воїни створювали систему чергувань:
«Ми не знали, який час, яка на вулиці погода. Приблизно по черзі мінялися, чергували по 2-3 години. Одне місце було на трьох полонених: один спить, а два ходить, і так якось по колу, так відпочивали, проводили цей час. Ми підтримували один одного. Наша винахідливість була великою».
У камерах українські воїни вигадали власну систему орієнтації у часі. Приблизно в одній годині полоненим приносили військовим сухпаї та прибирали за ними. Завдяки цій «стабільності» вдавалося вирахувати, що почався новий день. А в очікування кожного нового дня постійно вели розмови й мріяли про часи, коли повернуться, ділилися планами.
Сергій Вовченко пригадує, що бійці розповідали, що їстимуть і питимуть, коли повернуться додому, куди поїдуть з родиною на вікенд, яку книгу відкриють, на яку виставу підуть:
«Це було нашою надією. Ми ділилися історіями про те, як хто потрапив до полону, тому що у кожного була своя. Одна смішна, з неї ми по-доброму сміялися. Її розповіли Олексій та Анатолій, їхніх позивних я не пам’ятаю. Дуже цікава історія про те, як вони пішли на завдання та заблукали».
Олексій та Анатолій, про яких каже «Паркер», – російськомовні. Якось бійці засіли в бойове положення і почали налагоджувати один з одним контакт. З іншого боку запитали:
– Ребята, а что вы здесь делаете? – питають з протилежного окопу.
– А мы идем на позиции, – кажуть українські військові Олексій та Анатолій.
– Херсон, – крикнули співрозмовники.
– Одеса, – відповів Олексій, думаючи, що до нього звернулися бійці з Херсону.
– Так ребята, чего вы там сидите, давайте к нам, – покликали з окопу.
Співрозмовниками були росіяни, які сприйняли українців «за своїх», бо ті випадково вгадали їхній пароль. Уже потім росіяни побачили зелені стрічки на руках військових і закричали: «О, укропы!». Росіяни поклали бійців на землю та почали бити. А потім запитували:
– Откуда вы знаете пароль? – не могли зрозуміти росіяни.
– Да мы не знаем! Какой пароль? – питали українці.
Виявилося, що слово «Херсон» слугувало в окупантів кодовим. На нього росіяни мали почути відповідь «Одеса», тому вони подумали, що до них наближаються військові з їхнього боку. На жаль, українські воїни через цю історію опинилися у російському полоні, а про їхню долю Сергій Вовченко сьогодні нічого не знає.
Волонтерська ініціатива «Паркера»: як ми можемо її підтримати
Наразі Сергій Вовченко продовжує службу у Полтавському обласному ТЦК. Зараз він намагається займатися волонтерством. Каже, що для нього це і реабілітація, і стимул, і натхнення.
Громадський рух «Армія+Тил = перемога» він створив разом з побратимом Петром «Жабою» Варченком. Їхнє завдання не лише у допомозі захисникам, які воюють на фронті, а також в об’єднанні людей, допомозі побратимам у різних галузях тилу.
Ця організація планує підтримувати реабілітаційні центри й надавати допомогу в працевлаштуванні ветеранів. Сергій Вовченко каже, що так хочуть підтримувати своїх побратимів і бути корисними.
«Після повернення усіх наших кордонів, ми маємо працювати над армією. Я вважаю, що вона має бути професійною, бо аби стати професіоналом, потрібно багато років підготовки. Тільки тоді ми зможемо спокійно продовжувати мирне життя надалі та займатися своїми справами. Треба змінювати себе, треба змінювати країну та змінювати свідомість. Хлопці мають бути готовими фізично, інтелектуально, вони мають вдосконалюватися в безпілотній справі».
Підтримати ініціативу «Армія+Тил = перемога» можна у соціальних мережах, щоб більше людей дізналися про починання ветеранів. Також можна долучитися до їхніх проєктів волонтерськими внесками.