Після Бахмута, Серебрянського лісу й виходу з Авдіївки Сергій Ваць опинився там, де війна має інакший вигляд – у системі ТЦК, де замість артилерії доводиться витримувати людську агресію. Після фронту саме ця служба стала для нього одним із найважчих моральних випробувань.
Вірність побратимам не дали йому залишитися в тилу. Нині Сергій Ваць тимчасово виконує обов’язки командира інженерно-саперного взводу в 47-й окремій механізованій бригаді. Чому служба в тилу стала окремим випробуванням, як відбувалося переведення до бойового підрозділу та чим запам’ятався перший бойовий вихід уже на Курському напрямку – військовий розповів в інтерв’ю ЗМІСТу.
Боєць «Одіна». Яким був шлях Сергія Ваця через фронт і ТЦК
Його військовий шлях почався задовго до повномасштабної війни – у 2011 році, коли він проходив строкову службу. У 2015 році під час четвертої хвилі мобілізації його призвали до 160-ї зенітно-ракетної Одеської бригади. Саме в її складі він проходив службу в районі проведення антитерористичної операції. Цей етап служби тривав до 2016 року, після чого він знову повернувся до цивільного життя.
Після початку повномасштабної війни Сергій Ваць, як резервіст першої черги, відреагував на указ про мобілізацію одразу. Уже 23 лютого 2022 року він прибув до Полтавського військкомату, пройшов військово-лікарську комісію і готувався наступного дня вирушити до Одеси у ту бойову частину, де служив раніше. Однак 24 лютого ці плани змінилися.
Після початку вторгнення він залишився при районному військкоматі. Уже ввечері того ж дня отримав вантажний автомобіль і разом із колоною вирушив у напрямку Вознесенська для отримання озброєння для Полтавської області. Надалі його служба продовжилася в новоствореному штурмовому підрозділі, який спочатку існував як штурмова рота «Одін», а згодом розширився до окремого формування.
У складі цього підрозділу Сергій Ваць брав участь у бойових діях на різних напрямках. Спочатку підрозділ працював на Сумщині, пізніше – на Донеччині. У 2022 році вони виконували бойові завдання в районі Бахмута. Після цього знову були ротації на північному напрямку – у Сумській та Чернігівській областях.
У 2023 році підрозділ працював у районах Ямполя та Серебрянського лісництва – на складній ділянці фронту, де постійно тривали інтенсивні бойові дії. Пізніше Сергій Ваць разом із побратимами опинився на Авдіївському напрямку. Наприкінці боїв за місто їхній підрозділ перебував у районі дачного сектору, фактично в зоні оперативного оточення. Вихід з Авдіївки відбувся 25 лютого, коли українські сили вже залишали місто.
«Уже ввечері 24 лютого нам передали вантажний автомобіль, і ми колоною поїхали у напрямку Вознесенська отримувати озброєння для Полтавської області. Потім був створений штурмовий підрозділ – спочатку це була штурмова рота "Одін", де я почав виконувати бойові завдання. Ми працювали на різних напрямках: спочатку були Суми, потім у 2022 році – Бахмут. Пізніше знову Сумщина, Чернігівщина, а у 2023 році – Ямпіль і Серебрянський напрямок. Це були важкі ділянки фронту, де постійно тривали активні бойові дії», – каже воїн.
Після бойових ротацій частина військовослужбовців, зокрема й Сергій Ваць, була залучена до виконання завдань у системі територіального центру комплектування. Для багатьох військових, які пройшли фронт, цей етап став окремим психологічним випробуванням.
За його досвідом робота в ТЦК виявилася не менш складною, ніж очікувалося. Вона вимагала не лише фізичної витривалості, а й значного морального ресурсу. Реакція людей під час вручення повісток часто була агресивною: військовослужбовці стикалися з образами, звинуваченнями в тому, що вони самі нібито не були на фронті, попри реальний бойовий досвід, який включав Бахмут, Серебрянський ліс, Авдіївку та інші гарячі напрямки.
«Робота у системі комплектування виявилася дуже важкою – не лише фізично, а насамперед морально. Реакція людей часто була дуже агресивною. Під час вручення повісток доводилося чути образи, нецензурні висловлювання, звинувачення в тому, що військові нібито самі не воюють. При цьому багато хто не знає, що ті, хто зараз працює в ТЦК, часто мають за плечима реальний бойовий досвід – Бахмут, Серебрянський ліс, Авдіївку та інші напрямки».
Саме цей контраст між фронтовим досвідом і сприйняттям у тилу воїн вважає одним із найскладніших аспектів служби після повернення з бойових позицій. Для військових, які пройшли передову, участь у мобілізаційній роботі часто означала необхідність щодня пояснювати суспільству, що за кожною повісткою стоїть не формальна процедура, а реальна потреба армії, яка продовжує воювати.
Перехід з ТЦК до бойової бригади: як відбувається
Після виходу з Авдіївки Сергій Ваць майже одразу ухвалив рішення змінити підрозділ і перейти до бойової бригади. Рапорт на переведення він написав відразу після повернення із фронту. Одним із мотивів стало бажання служити поруч із побратимом, який на той момент уже перебував у 47-й окремій механізованій бригаді. Вони разом воювали ще у 2022 році, тому перспектива знову опинитися в одному підрозділі була для нього важливою не лише з професійного, а й з особистого погляду.
«Щойно ми вийшли з Авдіївки, я написав рапорт на переведення. Хотів перевестися до побратима, бо він уже був у 47-й бригаді. Ми з ним ще у 2022 році разом служили. На той момент ми вже розуміли, що наш підрозділ фактично розпадається, тому я й вирішив перейти далі в бойову частину», – розповів воїн.
На той момент чоловік також розумів, що підрозділ, у якому він служив раніше, фактично почав втрачати цілісність. Після інтенсивних бойових дій, численних ротацій і кадрових змін стало очевидно, що структура поступово змінюється, а частина військових шукає можливість продовжити службу в інших бойових формуваннях.
Втім, одразу реалізувати переведення не вдалося. Через два дні після виходу з Авдіївки, 27 лютого, у воїна народилася донька. Через сімейні обставини та службову необхідність він ще близько дев’яти місяців залишався у районному ТЦК.
У цей період значна частина його служби була пов’язана з оповіщенням військовозобов’язаних. Для військового, який нещодавно повернувся з передової після Бахмута, Серебрянського напрямку й Авдіївки, така робота виявилася психологічно складною. За його словами, для людей із бойовим досвідом ця частина служби часто стає окремим випробуванням, адже вимагає постійного самоконтролю в конфліктних ситуаціях.
Під час виконання цих обов’язків виникали й напружені епізоди – зокрема конфлікти за участі цивільних і поліції. Саме накопичення таких ситуацій остаточно переконало його повернутися до бойового підрозділу.
«Потім дуже почали залучати нас до оповіщення. Для бойових людей, які багато чого пройшли, це дуже тяжко дається. Дуже тяжко стримуватися в таких ситуаціях, тому що після всього пережитого на фронті це морально складно. Були в мене і різні інциденти під час цієї роботи, і з поліцією також. Усі знають, яке зараз ставлення до військових, які займаються оповіщенням. Після цього я знову вирішив писати рапорт на переведення».
Після повторного рапорту процес переведення тривав трохи більше ніж місяць. За словами Сергія Ваця, від моменту подання документів до фактичного переходу минув один місяць і десять днів. Так він остаточно залишив службу при ТЦК і приєднався до бойової бригади, де продовжив військову службу вже в новому підрозділі.
Перший бойовий вихід у Курську: як воює захисник
Географія бойового шляху захисника охоплює кілька напрямків: спочатку це були виїзди на Сумщину як протидиверсійні групи, далі – Бахмут, Сумський і Чернігівський кордони, Серебрянське лісництво, Авдіївка. Уже після переходу до 47-ї бригади – Курський напрямок, а згодом знову українська територія, де нині підрозділ працює на Сумському напрямку в Юнаківці.
Найбільш пам’ятні бої Сергій Ваць не виокремлює в один конкретний епізод, адже, легких боїв у його військовому досвіді не було. Найперші важкі бої, які особливо закарбувалися в пам’яті, пов’язані з 2022 роком і Бахмутським напрямком, де його підрозділ стояв проти сил групи «Вагнера».
«Насправді важко виділити якийсь один бій, який запам’ятався найбільше, бо легких боїв у нас не було взагалі. Дуже багато всього було. Якщо говорити про 2022 рік, то в Бахмуті ми вже стояли проти вагнерівців. Бої там проходили в полях, у посадках, і дуже багато по нас працювала ворожа артилерія. Тоді доводилося витягувати наших хлопців просто з поля під обстрілами – у когось перебиті ноги, руки, і ми буквально повзком їх витягували», – каже захисник.
Тоді бойові дії відбувалися переважно у відкритій місцевості – в полях і посадках, під постійною щільною роботою ворожої артилерії. У таких умовах доводилося не лише вести бій, а й евакуйовувати поранених безпосередньо з поля бою. Сергій Ваць згадує, як разом із побратимами витягував військових із тяжкими пораненнями – перебитими руками й ногами, повзучи під обстрілами. Один із таких епізодів стосувався українського військового з 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців, який перебував у посадці після важкого поранення.
Як пізніше з’ясувалося, поранений пролежав там три дні. Його вдалося евакуювати під ворожим вогнем. Через рік Сергій Ваць зустрів його знову: після тривалого лікування, яке тривало два роки через важке ушкодження таза внаслідок танкового обстрілу, військовий залишився живим і вже міг ходити.
Щодо полонених, то безпосередньо брати російських військових у полон йому не доводилося, однак він перевозив полонених бійців ПВК «Вагнер» у 2022 році.
Наступним важким етапом став 2023 рік і бої в районі Серебрянського лісництва – ділянки фронту, яку військові між собою називали «чудесами». Там українським підрозділам протистояли російські десантні частини, яких воїн характеризує як добре підготовлених і оснащених. Саме на цій ділянці, за словами воїна, війна вже значно змінилася:
«У 2023 році ми були в Серебрянському лісі. Там уже було зовсім інакше. Ми стояли проти іванівських десантників. Там уже з’явилися малі дрони зі скидами, більш підготовлені спеціалісти з їхнього боку, дуже чітко працювала артилерія. Саме там у мене на очах загинули побратими. Ми тільки заїхали, почали розвантажуватися, і відразу розвернувся ворожий міномет та почав нас накривати. За десять хвилин обстрілу були і двохсоті, і трьохсоті. Одного побратима розірвало буквально за три метри від мене».
Особливість боїв у лісі полягала в самій місцевості: уламки, рикошети, уламки деревини, гілки, обмежена видимість – усе це ускладнювало орієнтування й реагування під час обстрілів. Саме там Сергій Ваць став свідком загибелі побратимів. Під час одного з заїздів на позиції, у момент розвантаження, противник розгорнув мінометний обстріл. За короткий проміжок часу підрозділ зазнав тяжких втрат: за приблизно десять хвилин обстрілу були й загиблі, і поранені, а одного з побратимів вибухом буквально розірвало за кілька метрів від нього.
Після переведення до 47-ї окремої механізованої бригади характер служби змінився. Якщо раніше він був піхотинцем у штурмовому підрозділі, то в новій бригаді потрапив до розрахунку FPV-дронів. Переведення відбулося 27 листопада, а вже 6 грудня він почав виконувати нові бойові завдання. Спочатку були кілька виходів у посадки на власній території, де проходило практичне навчання – показували специфіку роботи, пояснювали технічні нюанси.
«Коли я перевівся до 47-ї бригади, це вже була зовсім інша служба. Якщо раніше я був піхотою, то тут потрапив у розрахунок FPV-дронів. Переведення відбулося 27 листопада, а вже 6 грудня я почав виконувати завдання. Спочатку були кілька виходів у посадки на нашій території – навчання, практика, показували, як усе працює», – каже захисник.
Перший справжній бойовий досвід у новому підрозділі Сергій Ваць отримав уже під час операцій на території Курщини. Найбільше воїну запам’ятався день 5 січня, коли відбувався масштабний ворожий танковий наступ. Саме тоді, за його словами, противник активно використовував бронетехніку, а українські екіпажі FPV-дронів працювали практично безперервно. До обіду їхній екіпаж встиг відправити близько тридцяти бортів, намагаючись зупиняти рух ворожих колон. Під час цього бою Сергій Ваць також отримав контузію внаслідок танкового обстрілу.
Окремо воїн згадує перебування на території Курщини, де доводилося контактувати з місцевими жителями. За його словами, частина людей залишалася в селах, розмовляла мовою, дуже близькою до полтавської говірки, спілкувалася спокійно і без ворожості. Українські військові допомагали їм їжею та водою, а також чули прохання про гуманітарні коридори для евакуації.
«На Курщині доводилося спілкуватися з місцевими людьми. Там навіть курей годував. Люди говорили дуже схоже, як у нас на Полтавщині. Спокійно ставилися, говорили, що чудово розуміють: це не ми їх бомбимо, а їхні ж. Претензій до нас не було. Ми давали їм їжу, воду, вони приходили, спілкувалися», – розповів захисник.
Серед місцевих були люди, які прагнули перейти саме на українську територію. За словами воїна, під час однієї зі спроб організувати такий вихід, коли було оголошено гуманітарний коридор, російська сторона почала обстріл, застосувавши керовані авіабомби по району, де мали проходити цивільні.