Ошатна дерев’яна хата у Міських Млинах пустувала кількадесят років. Її колишня власниця померла й відтоді життя там зупинилося. Рік тому до хати зайшли Ірина Зотик з чоловіком та синами й залишилися. Як виявилося, надовго.
Після бурхливого життя у середмісті міста-мільйонника Млини можуть здатися глухим селом, але для цієї родини вони стали місцем спокою. З 24 лютого життя підготувало для них чимало випробувань, а зрештою привело до забутої людьми хати за 5 кілометрів від Опішні. Тепер в Ірини свій город біля наданої благодійником хати, а її чоловік одягнув піксель ЗСУ. Двійнята Владик та Гліб бігають подвір’ям, а старший син вступив до київського вишу. Ще 2 роки тому уявити такі змінити у своєму житті харків’яни й не могли.
ЗМІСТ побував у тимчасовому будинку родини з Харкова, яка навчалася жити у селі, де ніколи б не опинилася, якби не війна.
Люди, які не бачили, але відчули війну
Ірина зустрічає з двома синами біля декоративного млина. У селі їх знають уже всі, бо людей тут не так і багато. Коли вони сюди переїхали й виходили в магазин або прогулятися, ніколи не поверталися з порожніми руками. Місцеві завжди дадуть домашніх овочів або банку консервації. У перші дні до двору переселенців несли постіль, посуд, продукти.
Жінка згадує, що тоді відчула: людям, які ніколи не бачили війни, болить не менше і всі розуміють несправедливість, що трапилася з їхньою сім’єю. Це ж відчували, коли до приїзду у Млини довелося жити у дитячому садку. Виховательки приходили, щоб прибрати блок, де мешкала родина Зотиків з сусідами, а ті вмовляли цього не робити, бо можуть й самі помити підлогу:
«Наш ранок у Харкові 24 лютого – про вибухи. Ми біля місяця були вдома, але нервова система не витримувала і ставало все гірше. І тут подружка запропонувала поїхати в Полтаву. Жили ніби нормально, а потім у садочку до нас почали підселяти людей. Тоді ми почали шукати нове місце й допоміг місцевий меценат, запропонував пожити на своїй дачі, поки власник Андрій відремонтує цю свою хату хату для нас. У червні торік ми переїхали сюди».
Чи вірила ця родина у повномасштабну війну? Ірина давно не дивиться телебачення, але про новини щодо стотисячного війська росії на кордонах чула від рідних. Як мільйони інших українців, родина Зотиків говорила про загрозу. Від родичів з Донбасу чули попередження про те, що варто виїжджати або готуватися до найгіршого, але ніхто не знав, чого очікувати.
Попри обстріли, квартира Зотиків у Харкові вціліла, тому Ірина іноді говорить про повернення додому. Кожен такий план зриває черговий обстріл з боку росіян. Жінка каже, що життя в селі – не мед й іноді настає туга за минулим міським життям, але безпека дітей – вирішальний момент. До того ж у неї з’явився власний город, про який вона давно мріяла.
«Іноді їздимо додому забрати якісь документи або у інших справах, чи до батьків. Але 9 місяців вже не були вдома. Коли ми їхали з Харкова, хвилювання було. Це, мабуть, був момент, коли ми зрозуміли, як сильно любимо місто. Раніше жили спокійно і не замислювалися про це, а потім зрозуміли, наскільки наш дім рідний. Раніше нам то квартира мала, то якісь недоліки у Харкові, завжди хотілося кращого. З війною я зрозуміла, як люблю свій дім і що нічого кращого у мене немає і не треба».
Життя у Млинах
Найближчий до нового тимчасового будинку Зотиків великий магазин та садочок розташовані за 5 кілометрів. Ходити на такі відстані з дома невгамовними п’ятирічними хлопцями жінці складно, тому до садка малі не ходять. Чоловік Ірини увесь час в ЗСУ й рідко приїжджає додому, а старший син навчається у Києві. Тому жінка з двійнятами проводять більшість часу втрьох й з кішкою Мусею.
Плани родини на тиждень залежать від того, чи буде автобус до Полтави, а вільний час проводять у компанії нових сусідів за чашкою чаю або обговореннями врожаю. Життя незвичне, але й без вибухів за вікном:
«Перші пів року ми звикали. Були депресії, сльози. Я взагалі увесь перший місяць не в Харкові лягала й прокидалася зі сльозами. Пізніше стало легше. Нам дуже пощастило влаштуватися тут, громада дуже уважно до нас ставиться, завжди допомагають. Якщо якась проблема, ми звертаємося до Опішні, у нас там є депутатка Марія Волошина. З часом отямилися, а потім мені взагалі відлягло, бо прийшло усвідомлення, що це все тимчасово. Згодом мене лякало, що я звикаю бути не вдома. І нещодавно ми просто прийняли цю ситуацію, бо досі є люди, які влаштувалися набагато гірше або так і катаються Україною».
Хата після квартири
Нова хата Зотиків має вигляд старовинної. Дерев’яне оздоблення вікон робить її особливішою за усі тутешні, а дерево ззовні привертає увагу – таких у Млинах або немає, або дуже мало.
Усередині глина, велика піч, а на куточку зроблений дітьми український прапор з написом «ЗСУ».
– А чому ЗСУ?, – питає ЗМІСТ у дітей.
– Там тато, – відповідають двійнята.
Перед заїздом до будинку власник хати Андрій та його працівники зробили ремонт й провели туди воду, чоловік Ірини допомагав. Сьогодні у ній лунає дитячий сміх, пахне на кухні, а в залі купа іграшок.
«До цієї хати ми поступово потрапили. Спочатку в Полтаві після Харкова здавалося тісно, а як в село переїхали, то Полтава нам здається мегаполісом, бо ми там рідко буваємо. Ми з синочками переважно втрьох зараз, то це трохи тяжко, бо чоловік пішов на війну і я залишилася з цими “гавриками”. Найважче не те, що ми в Млинах, а те, що магазини, поліклініка і все необхідне знаходиться далеко. Добре, що у нас з господарства тільки кіт, бо я б не впоралася».
Адаптуватися до сільського життя Зотикам допомогли місцеві жителі. Тільки вони приїхали до хати, у подвір’ї вже стояли «гори» консервації, картоплі. Тоді для них це було дуже доречно:
«Мені здається, що коли у 2014 році розпочалася війна, ми були якось осторонь. Зараз Полтавщина всім харківським і не тільки їм допомагає, хоч не відчула війни так близько. Я не знаю, чи ми змогли б так само, але я так вдячна, що нас ніхто не покинув».
Чоловіка Ірини мобілізували після того, як він став на облік після зміни місця проживання. Зараз його підрозділ знаходиться у спокійному місці. Тим часом маленькі діти подружжя зростають у новому місці, сумують за дідусем та бабусею й налагоджують контакти з місцевими дітьми:
«Майже рік я помічала, як дітям важко. Звісно, вони швидко пристосовуються, але видно, що довго не могли зрозуміти, чому не вдома. Тут, в Млинах, уже з одним хлопчиком подружилися. Але тут село маленьке, дітей теж не дуже багато».
Підтримка у Млинах й плани повернутися додому
У родини є виплати від громади й допомога Опішнянської громади та волонтерів. Ірина Зотик каже, що завдяки цьому їм вдалося втриматися у найскладніші часи, бо виплат від держави замало, щоб задовольнити потреби дітей. Тим паче родині, яка виїхала з рідного Харкова з однією сумкою.
Коли родина їхала зі своєї квартири, переймалися за майбутнє, бо не мали вдосталь грошей. Часом панікували. Аж раптом допомогли волонтери, які на шляху забрали їх до Полтави.
У моменти, коли хочеться повернутися додому, Ірина згадує про обстріли на які вони натрапляли, коли на кілька днів приїздили до Харкова. Він досі прифронтове місто, де може статися що завгодно.
«Я можу поплакати, попсихувати, особливо коли треба йти 5 км в магазин з дітьми, але розумію, що ми не можемо їхати. Поки є можливість, будемо жити тут. Ми навіть не перебуваємо довго в Харкові. Як не приїдемо, то якісь обстріли, і я не розумію як люди там живуть. обудемо тиждень, повирішуємо справи, потім знову вибухи і їдемо в Млини».
Ця родина не тішиться думками про легку перемогу, але не втрачає надії у ЗСУ, тим більше там служить чоловік Ірини й батько їхніх синів. Жінка вірить у перемогу України, але думка про існування поряд з росією не дає їй спокою й пригнічує:
«Нам уже по 40, а дітям жити багато років. Чомусь думаю, що це все не кінець. Навіть ця перемога, дасть Бог вона буде, не дає гарантій, що вони зміняться. Я боюся, що українцям спокою не буде, але й виїжджати з України не хочеться».
Родина Зотиків продовжує виховувати дітей і воювати за Україну. Їхня головна мрія – повернутися до рідного Харкова, яка неодмінно збудеться завдяки Силам оборони України.
