Прилетіти із-за океану, аби просто побачити село, де жив дідусь – так минулого тижня здійснилася мрія бразилійки Софії Кулик. Її пращури виїхали з Полтавщини у 1943 році, а найяскравіший спогад її батька про Україну – це поля пшениці, які гойдаються хвилями, наче море.

Днями у Полтаві приймали гостей з далекої Бразилії. Софія Кулик із Сан-Паулу разом з подругою Фачімою приїхали не просто як туристки. Жінки насамперед хотіли відвідати село, в якому жив дід і, можливо, народився батько Софії – Дмитро Кулик.

Вона розповіла, що вже давно збиралася в Україну, але поїздка все відкладалася – то через брак часу, то через кошти, то просто за збігом обставин. Софія Кулик хотіла відвідати рідні місця з батьком, який у часи Другої світової війни полишив Україну разом з рідними. Але він пішов з життя на початку 2000-х, так і не побачивши Батьківщину.

Ця історія бере початок ще в минулому столітті – до Жовтневого перевороту.

Прабабуся Софії Кулик – Марія Юрченко – походила зі шляхетного й заможного роду, який жив чи то на сході України, чи то в Росії. Софія Кулик не знає точного місця. Маріїн коханий був простого роду, тож її батьки й чути не хотіли про шлюб із ним. Коли з’ясувалося, що дівчина при надії, вони здалися і таки справили весілля.

Правнучка розповіла, що хоч виходити заміж вагітною для прабабусі було неприпустимо й соромно, але то був єдиний вихід.

Потім почалася революція, і під час заворушень Марію Юрченко вбили. Її чоловік разом з сином (дідом Софії) Валентином Куликом втекли до села Куземин (тоді ще Полтавської губернії, тепер – село Охтирського району Сумської області). Там же в 1933 році народився батько Софії – Дмитро Кулик.

На жаль, це був не останній переїзд родини. Політика Радянського Союзу засилала заможних селян до Сибіру, і родина Куликів теж ризикувала залишитися без голови. Як згадувала Софія Кулик, дідусь хотів врятувати родину від розкуркулення та емігрував у пошуках кращої долі.

Про те, коли він виїздив і, можливо, повертався до села, існують різні свідчення. Але точно відомо, що в 1943 році він певний час працює на залізниці у до польському місті Грубішов на кордоні з Волинською областю. Скоріш за все, там він одружився з бабусею Софії Кулик, яка походила з Тернопільщини.

Уже з Польщі в 1948 році вони емігрували до Бразилії. Родина опинилася в Сан-Паулу і спочатку планувала їхати далі на південь країни, де була українська діаспора. Однак там був досить бідний аграрний регіон. Оскільки батько Софії – Дмитро Кулик – отримав гарну освіту під час життя в Німеччині (на жаль, більше інформації про це немає), йому рекомендували залишитися працювати у великому місті. До того ж, згодом він одружився з місцевою жінкою.

Там же, в Сан-Паулу, і народилися їхні доньки – Софія, Катерина й Валентина. Останні двоє сестер не змогли приїхати до України, але Софія Кулик ретельно фільмувала всю подорож – аби показати рідним, де жив їхній рід.

Як з’ясувалося вже під час перебування в селі Куземин, старі люди і досі пам`ятають рід Куликів як людей дуже працьовитих. Якщо про тернопільських родичів зі сторони бабусі «бразильські українці» добре знають, то про їхнє коріння в Куземині свідчень майже не залишилося.

Софія Кулик розповіла, що вони, нащадки, теж працюють не покладаючи рук і за океаном. Вона за освітою фармацевт, має дві роботи – працює у відділі перевірки санітарних норм в муніципалітеті та викладає фармацевтичні дисципліни.

Як розповіла жінка, вагомий внесок у розвиток тамтешньої інфраструктури зробив свого часу її батько. Прибувши до Сан-Паулу, він почав працювати на фабриці з виготовлення пасти, яку тримали мігранти з Італії. Там Дмитро Кулик змайстрував станок для прискорення виробництва, а пізніше створив перший у Бразилії автоматичний підйомник машин для станцій техобслуговування.

Софія Кулик каже, що найважчими були перші два роки: через рік після переїзду до Бразилії помер дідусь, Валентин Кулик. Але згодом стало трошки легше, зокрема в матеріальному плані: завдяки винаходам Дмитра Кулика родина змогла придбати власний будинок.

Бразилійка говорить, що історія родини досить заплутана, і є багато «білих плям», які важко відновити. До цього всього додається ще й мовний бар`єр. Адже хоча дід та батько Софії після еміграції розмовляли між собою українською, мама Софії просила їх звертатися до дітей португальською, щоб самій усе розуміти. Тому маємо надію, що ми не втратили деталей, спілкуючись через перекладача.

Заокеанські гості запланували подорож до України ще заздалегідь. Влітку вони зв`язалися з керівницею бюро по роботі з португаломовними відвідувачами «Amigo em Kyiv» Оленою Владикою, яка супроводжувала їх, а потім звернулися до викладачки дисциплін туристичного профілю в ПУЕТ Яніни Барибіної, щоб та допомогла відвідати місця, пов’язані з родиною.

Пані Яніна й зібрала команду, яка влаштувала колоритну подорож до рідного краю. До неї увійшли власниця агенції креативного туризму «Феєрверк мрій» Анна Шендрик, екскурсовод історико-культурного заповідника «Більськ» Лариса Охріменко, бібліотекарка з села Куземин Оксана Філатова.

Коли у Полтаві для організації екскурсії вийшли на Яніну Барибіну, вона й сама допитувалась у перекладачки, як її знайшли:

І ось настав день зустрічі. Зранку в центрі міста, біля готелю, ми побачили двох усміхнених жінок, які одразу привіталися незвичним «Оla!», що означає «привіт» португальською. Під час поїздки ми вчили один одного ще багатьом словам, але найбільше запам’яталось постійне «obrigada», що означає «дякую».

Шлях до Куземина пролягає через історико-культурний заповідник «Більськ» – його також показали гостям. Бразилійки з цікавістю роздивлялися археологічні знахідки, розкопки та історичні пам`ятки Більського городища.

Далі вирушили до рідного села бразилійки. Шлях пролягав через скіфські вали, ліси і поля. Здивовані іноземки запитували:

Спершу іноземок привезли до місцевої сільської ради. Тут їх зустріла бібліотекарка Оксана Філатова.

Коли Софія Кулик вперше ступила на рідну землю, то одразу розчулилась – її емоції важко було не побачити: і сльози, і посмішка, і радісні слова. Та вона ще навіть не здогадувалась, що це лише перші кроки на шляху до рідного обійстя, адже їдучи сюди, вона сподівалася хоча б просто побувати у селі, де жила її родина.

Важливий момент: ще до приїзду іноземок ми зв’язалися зі старостою села Олексієм Токарем з проханням знайти будь-яку інформацію щодо цієї родини. Та перші вісті були невтішні: Кулики виїхали у 1943-му році, а господарчі книги, в яких могла би бути якась корисна інформація, велися лише з 1944-го року. Але за щасливим збігом обставин виявилося, що прабабуся старости села мешкала по сусідству з родиною на прізвище Кулик. Розповідає Олексій Токар:

За словами Оксани Філатової, коли Кулики виїхали, хату переписали на колгосп. Після війни там зберігали ткацькі верстати, а потім аж до перебудови там була «вишивальня» – будинок, в якому працювали майстрині.

Мабуть, тому будівля й досі збереглась, що за нею слідкували. Крім того, на початку двотисячних її ще й обклали цеглою, бо новий господар планував тут зробити інкубатор і навіть ковбасний цех, але щось не склалося.

Можливо, хатина просто чекала на рідню і всіма силами намагалася «дожити».

Організатори екскурсії вирішили до приїзду в Куземин нічого не розповідати про цю важливу знахідку і зробити сюрприз для бразилійок. Крім того, до останнього було невідомо, чи можна буде зайти до будинку.

Тож від сільської ради вони заїхали до пам`ятника, який встановили одному з членів роду Куликів два сини. За переказами, він був громадським діячем і пам`ятник для нього везли з Полтави декілька пар волів на трьох зв`язаних підводах. Також говорять, що під час Другої світової цей пам`ятник навіть пробували викопати німці, але не змогли зрушити.

Бібліотекарка Оксана Філатова розповіла, що це був дійсно заможний рід і всі відгукувалися про них з теплотою:

Бібліотекарка пролила світло й на хронологію подій родини. Коли прийшла радянська влада, родину розкуркулили. Оксана Філатова підтвердила вже відому інформацію: в тридцятих роках Кулики покинули своє майно й виїхали (на жаль, невідомо, куди саме), і вже за часів Другої світової війни емігрували за кордон.

Бібліотекарка говорить, що це вдалося дізнатися завдяки місцевим стареньким, які на той час були дітьми, однак запам’ятали розповіді батьків, а зараз переповіли їй згадане. Зокрема, допомогла зібрати інформацію сусідка – колишня вчителька Антоніна Бреус. Якраз під час огляду пам`ятника вона показалася на подвір’ї навпроти, щоб познайомитися з нащадками Куликів. Старенька запрошувала усіх до себе у двір і сказала, що Софія схожа на рід Куликів.

Але далі на гостей чекала найважливіше місце – родинний будинок. Усі підійшли до дому, дуже подібного до тих, на які іноземки вже встигли надивитися по селу. Але коли Софії сказали, що це хата її діда, емоції хлинули через край.

Нам усе-таки вдалося потрапити всередину будинку. Там була найколоритніша його частина, адже збереглися старовинні колони, різьблення вікон, старі комини. Звідти бразилійка взяла кахлю з ініціалами, яку, наче «грудочку рідної землі», обіцяла відвезти на могилу батька.

Софія Кулик з великою цікавістю роздивлялась кожен куточок будинку. Жінка просто світилася від радості, потім розчулилась. А коли всі вже виходили з дому, причинила віконниці, як справжня господиня.

Перед від`їздом Софію Кулик на якийсь час залишили наодинці з родинним будинком. Вона стояла, задумливо дивлячись у поле навпроти хати, звідки її рід мусив вирушити в далеку дорогу.

Ще на початку поїздки ми запитували у неї, що розповідав батько про Україну. Софії найбільше запам`яталися розповіді про українські пшеничні поля, які гойдаються хвилями, наче море.

Тож декілька колосків, які залишились на полі біля будинку, вона забрала з собою.

Трохи виснажені поїздкою та емоціями, гості з полтавцями вирушили до садиби зеленого туризму «Старий хутір» в Опішні. Там вони скуштували національних страв, які гостям дуже припали до смаку. Рецептами деяких наїдків вони були особливо здивовані, – наприклад, «качаної каші», яка робиться з пшона, борошна і яйця. Софія Кулик розповіла, що теж готує борщ – майже такий, як спробувала тут, а також вміє ліпити вареники.

І наостанок заокеанських гостей чекало відкриття одного з найважливіших народних промислів – вишивки. І тут був цікавий збіг з родинним домом бразилійки: домовляючись про цю екскурсію, організатори й не здогадувались, що знайдеться ще один будинок, де займалися виготовленням вишиванок.

Гостей зустріла етнографиня, майстриня народної творчості Тетяна Черненко. Вона розповіла про етапи вишивання (від насінини до ткацтва), говорила про сакральність та силу української вишивки і показала безліч старовинних сорочок, кожна з яких, за повір’ям, захищала або наділяла людину певною особливістю. Софія Кулик вподобала сорочку травниці, адже вона теж викладає дисципліну про лікарські трави.

Потім гостей знову чекала дорога, і цього разу – знову за океан.

Прощання з бразилійками було сердечним і щемливим. За цей день, який, здавалося, був завдовжки з тиждень, всі надзвичайно прониклись цією родинною історією. Та найголовніше, що клубочок цього роду хоч трохи розплутався, й онука наших земляків побачила не лише рідну землю, а й знайшла свою одвічну пристань – батьківський дім.

Фото Анни Аксюк

Обкладинка Юлії Деркач