Торік Роман Простак та Ігор Василенко добровольцями вступили до лав територіальної оборони. Колишній спортсмен та депутат однієї з райрад Полтави не готувалися до війни, але вибір зробили за них. З початком наступу захисникам довелося стати на захист України.
На їхньому шляху була служба на Сумщині й тяжкі дуелі на Донеччині. Нині воїни відновлюються після поранень, яких зазнали під Соледаром й готуються повернутися на поле бою.
У цьому інтерв’ю ЗМІСТу військовослужбовці розповідають про бойовий досвід, поранення та стосунки на відстані з найріднішими людьми.
Як спортсмен та депутат райради опинилися в одній з найгарячіших точок фронту – Соледарі
З дитинства 25-річний Роман Простак мріяв стати тренером. Для цього навчався у полтавському педагогічному університеті на вчителя фізкультури, професійно займався легкою атлетикою. Війна застала його на заробітках в Польщі:
«24 лютого всі були шоковані. Моя начальниця приїхала та запитала кому потрібна допомога з перевезенням родичів та батьків за кордон. Я попросив її знайти берці та бронежилет для мого друга, який тоді служив у 95-ій десантно-штурмовій бригаді. Наступного дня ми поїхали шукати спорядження і вже тоді я знав, що повертаюся додому».
Пошук необхідного спорядження затягнувся, адже замовлення з берцями, бронежилетами та термобілизною довелося чекати доволі довго. В Україну Роман Простак заїхав 8 березня. У Житомирі він віддав замовлення своєму другу та вирішив везти в Україну гуманітарку:
«Везли багато “волонтерки” – від підгузків до дитячого харчування. Усе, що могли нести на собі. Журналісти та редактори намагалися сфотографувати мене з тими сміттєвими пакетами, набитими “волонтеркою”. Вони падали переді мною, бо я йшов в Україну в той час, коли всі тікали».
Через зірваний міст Романові довелося об’їхати пів України, щоб дістатися рідної Полтави. Одразу чоловік пішов до військкомату й потрапив до лав тероборони. Так розпочалася нова сторінка життя Романа Простака уже з позивним «Атлет».
Його побратим – 36-річний Ігор Василенко – депутат однієї з районних рад Полтави. Завдяки цій посаді військовий отримав позивний «Депутат». Він народився та виріс у Полтаві. Ранок 24 лютого назавжди змінив життя захисника. Уже 25 лютого воїн відправив сім’ю за кордон, а сам зібрав документи й пішов до військкомату:
«Там зустрів свого друга, з яким навчався. Ми вирішили разом йти на фронт. Тоді якраз звільнилося місце в одній з десантно-штурмових бригад, але місце було тільки одне. Нас направили у військову частину А7310. Як пізніше виявилося, це була тероборона. Отак швидко вирішив і пішов».
«У Харкові стільки стріляли за день, скільки в Соледарі за годину». Бойові поранення та десятки лікарняних палат
«Атлет» дістав бойове поранення, коли взагалі не мав бути на полі бою. Чоловік відпрацював зміну та вже повертався, проте побратимам знадобилася допомога. Воїн повіз на поле гранати і патрони. На останній позиції його чекав бойовий медик з пораненим, яких потрібно було рятувати:
«Усі відійшли і ми відстрілювалися вдвох. У мене було ще 7 гранат з собою, вони дуже допомагали. Згодом росіян поменшало саме через них і вороги почали гатити по нас з танків. Довелося відступати. До того ж, ми загубили своїх хлопців у густій посадці».
Тоді Роман Простак опинився під прицілом ворога. По ньому та його побратимові почали стріляти. Куля потрапила захисникові у ногу, а вдруге поцілили уже в бронежилет, який врятував воїнові життя.
«Депутата» того зловісного дня відправили на передові позиції для підкріплення розвідки. Розвідники прикривали підрозділ Ігоря Василенка аж поки не почався мінометний обстріл. Військовослужбовці заховалися під бетонний міст. Обстріл тривав майже 5 годин. Після опівночі окупанти знову почали обстрілювати позиції та пішли на штурм:
«Я пішов під міст, перезаряджався і прилетіло з РПГ якраз над головою. Порапив снаряд і прямо над головою зірвався. У мене були навушники, але на одному вусі заклепка не спрацювала і все прийшлося на правий бік. Тоді стало набагато гірше. Багато втрат було».
Тероборонівці опинилися в пастці: вони знаходилися в балці з непрацюючими раціями. Вийти звідти було досить проблематично, адже можна було потрапити на приціл ворожих мінометів. Тоді на допомогу прийшли бійці 2-ої роти, які прикрили воїнів та допомогли їм вийти. З 12 захисників тільки один залишився неушкодженим. 11 воїнів отримали поранення, 1 герой загинув.
«Ми відійшли і знову почався мінометний обстріл. І так нас ганяли десь по 10 км за день. Ми відходили до своїх, починався обстріл, позицій нема. Потім прилітає дрон і за кілька хвилин по нас мінометами і танками. Майже у всіх після цього були контузії й уламкові поранення», – говорить Ігор Василенко.
Після цього на воїнів чекали тижні лікування та реабілітації, десятки лікарень та «швидких». У медзакладах з військовими спілкуються цивільні лікарі, тому зрозуміти воїнів їм буває складно:
«Я колись сказав одному лікарю все, що думаю про росіян, а він говорить “Така агресія до людей, вам треба підлікуватися”. У нас дуже не вистачає військових психологів, які могли б зрозуміти мої почуття».
За спиною в «Депутата» 10 лікарень, а «Атлет» нарахував 7 «швидких», 7 авто та один потяг. Роман Простак говорить, що саме через це не варто недооцінювати ворога. За його словами, окупанти діють за приблизно однаковою схемою:
- першими запускають дрони, які з неба вислідковують українські позиції;
- потім випускають «вагнерівців», які проводять розвідку та йдуть в бій першими;
- після того як вагнерівці стали «гарматним м’ясом» на поле бою виходять професійні військові.
Нещодавно у мережі опублікували відео, де окупанти розстріляли роззброєнного військового. Українського воїна стратили за слова «Слава Україні». «Атлет» і «Депутат» говорять, що таких трагедій на фронті тисячі:
«Це так само і ми стояли. Залишилася без рації людина, всі відійшли. Це не могила, це була просто його викопана позиція. Скоріш за все, він там сидів з кулеметами. Таких смертей насправді тисячі. Я був гордий за те, що у нас є такі люди. Він був дуже сильним», – говорять військовослужбовці.
Ставлення цивільних до військових також різниться. На Полтавщині працівники СТО відмовлялися допомогти воїнам, а деякі місцеві говорили, що «Це ж не ми вас на фронт відправляли». Натомість на деокупованих територіях та у прифронтових містах ситуація інша:
«На Сумщині ми були у звільненому селі недалеко від кордону. Люди ставилися до нас дуже добре, ледь не цілували. Росіяни, як виходили, обіцяли повернутися і вирізати все село. Місцеві налякалися і тепер дуже сподіваються на нас», – говорить Ігор Василенко.
Вийти на зв’язок, щоб сказати «Я живий»: про відносини з найріднішими
Через війну багатьом українським сім’ям довелося розлучитися. Українські військові часто говорять родинам не про все, що з ними відбувається, щоб не тривожити сім’ї. До прикладу, «Атлет» про бої з окупантами розповідає тільки дружині. Вона підтримує його та розуміє, але дуже хвилюється. Натомість батьки досі не знають про поранення, хоча про службу довелося розповісти:
«Вони знають що я в Україні, але не знають чим я займаюсь. Не знають, що поранений. Не хочу говорити, бо вони у віці, перейматися за мене будуть. Буває зніму відео їм, поки спокійно і відправлю. А інколи не виходить – починають гупати міномети».
Роман Простак телефонує найріднішим раз на 2-3 дні, інколи – рідше. На фронті хлопцям допомагають «Старлінки», але навіть якщо є змога говорити кожен день – цього не роблять. Усе для того, щоб дружина не чекала на дзвінок щодня і не переймалася, адже інколи зв’язатися не виходить через бойові завдання. Такої ж думки про «звикання» до дзвінків й воїн «Депутат»:
«У Соледарі ми, бувало, навіть лазили на дах, щоб подзвонити. У побратимів був “Старлінк”, але тільки один, а ще потрібно довго до нього бігти».
Натомість на Сумщині лінії зв’язку працювали, тому зв’язок був гарним. Попри це захисники говорять, що не сповна ним користувалися. Було достатньо вийти на зв’язок раз на кілька днів, щоб сказати «Я живий» і не травмувати рідних зайвий раз.
***
Попри всі складнощі, смерті побратимів та небезпеку військовослужбовці рвуться на фронт через кілька місяців після поранення. У кожного своя мотивація – згадки про Бучу, помста, світле майбутнє, перемога. «Атлет» вважає, що не просто так повернувся додому з-за кордону, а «Депутат» не жалкує, що довелося залишити сім’ю та піти на фронт на другий день великої війни. Захисники не бояться війни, смерті, ворога. Найбільше бояться втрачати побратимів, з якими пліч-о-пліч стояли в бою.
Після перемоги їхні шляхи розійдуться і кожен піде своєю дорогою. Ігор Василенко знову зустрінеться з родиною та повернеться до буденного життя у Полтаві. Роман Простак, можливо, зможе розповісти батькам про фронтові бої та пораненням. Кожен житиме своїм життям, проте болючою раною в їхніх серцях залишиться Соледар.