3 вересня. Того дня усе мало бути інакше. Володимир Куліков надягнув свій «піксель» і востаннє піднявся до навчального корпусу Інституту звʼязку. Після навчання йому треба встигнути до дантиста, а ще підготуватися до екзамену, що відбудеться уже за два дні. Це «після» ніколи не настане.
На годиннику 9:10. Дві російських ракети влучають в Інститут звʼязку й руйнують долі сотень людей. Одна з них – життя мобілізованого два місяці тому 52-річного полтавця Володимира Кулікова.
Його старша донька Валерія Ткач згадує, що тато майже усе дитинство працював за кордоном, був талановитим майстром деревообробки, страшенно любив своїх онуків й піклувався про свою улюбленицю – собаку Дарсі. У 2024 році він став до лав українського війська й невдовзі мав вирушити на завдання, які поставило б перед ним командування. 3 вересня курсант навчального взводу Володимир Куліков загинув унаслідок ракетного обстрілу Полтави. 7 вересня воїна поховали під Полтавою разом з побратимами.
Цей текст – присвята Володимиру Кулікову, який став на захист України. Світла памʼять усім загиблим в Інституті звʼязку.
Вмілий столяр і майстер
Валерія Ткач каже, що майже усе її дитинство тата не було поруч – йому доводилося їздити на заробітки, щоб утримувати родину: двох донечок і дружину. Володимир Куліков мав хист до робітничих професій, тож вмів робити якісні ремонти і був затребуваним спеціалістом. Уже після 2014 року полтавець повернувся додому й вирішив будувати карʼєру у рідному місті.
Тривалий час працював столяром й виготовляв меблі на замовлення. Його навички зі створення шаф і кухонь мали попит у Полтаві, тож замовлень вистачало.
«Навіть коли його не стало, я дзвонила за телефонами, що знайшла, щоб попередити людей про трагедію. Одна з жінок чекала на своє замовлення, вони багато років працювали. Так склалося, що він не встиг завершити її замовлення», – каже Валерія Ткач.
Окрім роботи з меблями, Володимир Куліков знався на різьбленні й створював вишукані картини. Щоправда, попит на мистецтво у Полтаві був не високим, тож довелося відмовитися від цієї ідеї.
Донька воїна згадує, що тато довго працював над замовленнями, але все одно мав позитивні відгуки. Чоловік увесь час намагався захистити своїх дівчат від робочих проблем, тож не заглиблював у свої життєві складнощі. Якось доньки навіть пропонували зробити інстаграм-сторінку, що була б присвячена роботам тата, але він відмовився через скромність. Отож, тривалий час полтавець працював «на себе», створюючи меблі й деревʼяні вироби на замовлення для постійних клієнтів.
Військовий шлях
Цьогоріч влітку Володимир їхав на роботу у маршрутці, де й отримав повістку. Донька каже, що він мав статус обмежено придатного через травмовану руку й слабке здоровʼя, але після комісії зʼясувалося, що він може служити у війську.
Після кількох візитів до ТЦК та мобілізації розпочалися навчання. За два тижні до трагедії чоловік приїхав на підготовку до Інституту звʼязку:
«5 вересня вони мали складати екзамен. Потім їх планували “розкидати” по підрозділах. Ми сподівались, що він може десь неподалік залишиться, або його відправлять охороняти якісь обʼєкти. Просто рука у нього непрацездатна була, тому він би й відстрілюватися не міг».
Посестра Володимира Кулікова розповіла, що чоловік мав неприємне відчуття напередодні обстрілу, а 3 вересня говорив, що відчуває дискомфорт. Напередодні удару він розсилав багатьом друзям та рідним відео з Дарсі. Валерія отримала повідомлення зранку у день трагедії й подумала, що зателефонує батькові, коли в нього закінчиться навчання.
У день обстрілу Валерія поїхала з сином до дитячого садочка. Хоч удар по Інституту звʼязку стався майже одразу після сирени, дівчина вибухів не почула. Щойно зателефонував чоловік, щоб уточнити чи все добре, Валерія дізналася, що у Полтаві щось сталося. Наступний дзвінок був від сестри, яка повідомила, що вдарили по Інституту звʼязку. Родина сподівалася, що йому вдалося заховатися. Близько 10-ї ранку вони побачили, що тато був онлайн у Viber і на хвилину стало спокійніше. Згодом з'ясується, що це був технічний збій, адже Володимир Куліков загинув на місці.
«На той час, він вже помер, але ж ми не знали і сподівалися, що все добре. Вірили і через те, що заходили у Viber і показувало, що він в мережі був. Ми вірили до останнього, що він буде живий, бо можливо десь привалило, можливо у важкому стані чи лікарні, а телефон не поруч».
Близько 15:00 3 вересня на один з дзвінків на номер Володимира Кулікова відповів поліцейський. Одразу запитали чий це телефон і сказали рідним чекати на дзвінок. Тоді родина вперше усвідомила, що тато міг загинути, але не відпускала надію й розпочала пошуки у лікарнях. Молодша донька із чоловіком Валерії Володимира Кулікова поїхали у медзаклади, щоб його знайти й шукали у реанімаціях серед поранених. Упізнати чоловіка не вдалося.
Про загибель Володимира Кулікова родину згодом сповістили військовослужбовці територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
«На той момент ми знали, що вже його немає серед живих, бо дзвонили у морги, ще знайомі допомогали щось уточнити. Усіх, кого могли, ми змушували надати хоча б якусь інформацію. І тоді вони вже сказали, хоч не мали права казати взагалі, бо ТЦК повинні були сповістити. Але чекати скільки ми мали чекати, щоб дізнатися бодай щось?» – запитує донька загиблого воїна.
Родина досі не розуміє, чому про загибель батька їм не повідомили одразу, адже тіло Володимира Кулікова доставили у морг у день трагедії й одразу ж упізнали. Потім було прощання неподалік Полтавської дзвіниці. 7 вересня Полтава провела у вічність шістьох загиблих унаслідок обстрілу.
«Того дня ховали їх шістьох. Тато загалом був цілим, але отримав поранення у районі шиї. Перед ударом він вибігав з телефоном, який потім знайшли. Він був у крові».
Улюблениця Дарсі
3 вересня разом з Володимиром Куліковим і Інституті звʼязку перебувала його собака Дарсі, яка служила разом з ним. Посестра воїна розповіла його донькам, що Дарсі дивом вціліла. Поки чоловік був на заняттях, собака лишалася неподалік очевидиці подій, яка її і врятувала.
Жінка розповіла, що ракета пролетіла повз неї і влучила в приміщення. Вона разом з іншими військовослужбовцями забігли до укриття. Також посестра воїна відв'язала Дарсі і допомогла їй врятуватися. Потім її забрали побратими воїна, які допомогли влаштувати собаку до нової родини, адже сімʼя воїна наразі не може нею опікуватися.
«У них якісь особливі відносини були. Не всі господарі так люблять своїх собак, як тато обожнював Дарсі. У нас і раніше були вівчарки, але ця для нас як дитина. Їй зараз пʼять років і вона дивовижна».
Попри стереотип, що вівчарка має бути злою, Дарсі ніхто не намагався робити агресивною. Вона спала в ліжку зі своєю родиною, а коли господар готував собі їжу, обовʼязково підбирав ласощі й для своєї собаки.
«Я її дуже люблю і сумую, іноді навіть можу поплакати, бо мені дуже шкода, що я її не можу зараз до себе забрати», – каже Валерія.
Дарсі – особлива собака, що має власний «бронежилет» й увесь час перебувала на службі з господарем. Володимир Куліков готувався забрати її з собою й після розподілу у підрозділ. Господар завжди обіймав і захищав її, коли поряд лунали вибухи. Нині ж вона мешкає у родині друзів господаря.
Як берегти памʼять про загиблих в Інституті звʼязку
Трагічна історія загибелі багатьох людей в Інституті звʼязку не має бути забута. Валерія Ткач каже, що вони з сестрою хотіли б, аби на місці обстрілу створили меморіал чи алею для вшанування памʼяті загиблих.
«Треба згадати імена людей, які там загинули. Мабуть, це буде уже після перемоги, адже зараз не можна говорити про військові втрати. Я думаю, що ви бачили інформацію про загиблих та інші дані. Мене це дуже засмучувало, бо я знаю, що шикувань там не було. Як ви почувалися б після історій про 600 загиблих, де є ваші рідні? Навмисно намагалися описати кількість загиблих, щоб цю трагедію ще більшою зробити, а як почуваються рідні загиблих? Я там втратила батька, мені сумно за те, що протягом трьох днів все це забули».
Полтавцям варто нагадувати про наслідки того страшного обстрілу, аби ніхто не забував ціну сучасної війни.
«Одразу всі так писали, що там 600-700 людей загинули, що там була присяга та все таке інше, а зараз все. Уже ніхто нічого не пише, всі все забули, жодної інформації немає, і все вже забулося».
Валерія каже, що після обстрілу їхню родину обурювали маніпуляції у соціальних мережах, а на якомусь етапі вона не стрималася і почала реагувати на фейки про обстріл. Попри біль втрати, родина розуміє, що загибель Володимира Кулікова у Полтаві дозволила гідно з ним попрощатися і вшанувати його памʼять.
«Він загинув тут, а не в зоні бойових дій, де невідомо чи хтось би його знайшов. Вибачте, але ми мислимо зараз саме так, у цих обставинах. Не факт, що у разі загибелі його привезли б до Полтави. Звісно, було б найкраще, щоб він вижив і цього всього не було. Якби ж він був живим, усе було б інакше».
Доньки Володимира Куликова бережуть памʼять про татка й дякують йому за захист. Нехай йому буде спокійно, каже Валерія Ткач.
Обкладинка Юлії Сухопарової
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки
