У радянський час у Полтаві заснували чимало підприємство важкої та легкої промисловості, котрі зараз втратили свою працездатність. Закриті у часи приватизації, реорганізовані та навіть заборонені постановою Верховної Ради заводи Полтави зупинилися або й знищені часом.
ЗМІСТ публікує статтю про полтавські та кременчуцькі заводи, що були важливою частиною міста і пішли в забуття.
Панчішна фабрика імені Михайла Кутузова
У 1928 році на вулиці Монастирській, 10 (нині протезно-ортопедичне підприємство) була створена панчішна фабрика імені Михайла Кутузова, що переважно виробляла панчохи та шкарпетки. Сировину для створення своїх виробів «панчішники» закуповували в товаристві «Союз-Кустарь» у Полтаві, Харкові, Москві, Ярославлі та Ленінграді. Згодом вироби реалізовували по всьому Радянському Союзу – від Криму до Кавказу та Сибіру.
Передумови, пише «Стара Полтава», заклали ще в період Першої світової війни, коли в 1915 році з Лодзі до Полтави стали евакуйовувати підприємства легкої промисловості разом з робітниками та деяким реманентом.
В екскурсійному довіднику за 1927 рік згадується, що «кутузовка» була добре механізованою: працювали мотальні та в'язальні, також кетельні машини (пристрій для створення кетельних швів, які утримують частинки шкарпеток разом). Панчішна фабрика входила до місцевого тресту разом з фабрикою Віктора Ногіна.
На 1927 рік фабрика виробляла близько п'яти тисяч виробів в день: 5% – це довгі панчохи, 95% – короткі шкарпетки. Водночас на фабриці працювали 200 робітників, учасників спілки «Текстильників» на вул. Монастирській, 25.
Останнім роком існування панчішної фабрики став 1941 рік, до німецької окупації там працювали близько 800 робітників. Перед наступом гітлерівців більшість робітниць та виробничих потужностей перевезли до Чебоксар. У період окупації там діяла школа німецької розвідки. Напередодні відступу військові знищили «кутузовку».
Зараз на місці звели новий будинок, де розташовується Полтавське експериментальне протезно-ортопедичне підприємство.
Полтавська бавовнопрядильна фабрика (нині «Демітекс»)
Полтавська бавовнопрядильна фабрика з'явилася в Полтаві у 1934 році на сучасній вул. Решетилівській, 26/1. У своїй галузі створення пряжі для подальшого виробництва одягу, білизни та тканин ця фабрика – одне з найстаріших в Україні підприємств. Сировину фабрика отримувала переважно з Узбекистану, а готові вироби направляли до більшості радянських республік.
Згодом для працівників збудували окремий багатопід'їзний будинок на вулиці Юліана Матвійчука, 88, котрий згодом став початком утворення цілого кварталу.
У часи Другої світової будівля була знищена німцями, проте відбудована в повоєнні роки, тож робота заводу продовжилася.
В останні роки існування СРСР, пишуть в газеті «Край», фабрика перебувала в занедбанні – використовувалися застарілі технології, обладнання та часто порушувалися умови праці робітників. Постачальники сировини з віддалених куточків СРСР у Ташкенті, Краснодарі й Пензі не виконували своїх зобов'язань та надовго затримували сировину в напрямку Полтави.
Також зберігся вірш поета Федора Гаріна «Квітує юність», присвячений бригаді бавовнопрядильної фабрики під керівництвом Лідії Степаненко. На сторінках «Комсомольця Полтавщини» за 1981 рік можна прочитати наступне:
«З бригадира починається настрій,
З його доброзичливих слів.
Лідіє Денисівно, в свій досвід багатий
Скільки ви клали труда!
Дівчатам ви ніби мати,
Хоч сама іще молода».
У 1989 році у виробництва змінився керівник й до управління прийшов Микола Лисичкін, який разом з головним інженером Станіславом Біловодським розробив проєкт реконструкції з використанням нового, пневмомеханічного способу прядіння.
Оптимістичні прогнози зберігалися і в перші роки незалежності. У газеті «Край» за 1992 рік пишуть:
«На таких справжніх трударів дійсно можна покластися в труднощах, які неминуче ще будуть у колективу бавовнопрядильників на шляху перетворень».
Того ж року бавовнопрядильна фабрика була придбана інвесторами з Великобританії й перетворилася на «Демітекс». У перші роки цього партнерства підприємство стало переоснащуватися. Людмила Шовкопляс в «Зорі Полтавщини» за 2002 рік пише:
«Поступово замінюючи старе обладнання на сучасне, комп'ютеризоване й автоматизоване фірм Німеччини, Швейцарії, Італіїї, Японії, полтавські виробники значно розширили її асортимент… і відчутно покращили якість, довівши її до світових стандартів».
Полтавське прядиво, згідно зі статтею, купували не лише в країнах пострадянських, а й і Англії та Бельгії. У 2019 році підприємство остаточно збанкрутувало. Наразі будівля занедбана.
Завод білково-вітамінних концентратів
У 1982 році в Кременчуці трест «Кременчукнафтохімбуд» збудував завод білково-вітамінних концентратів (нині Автозаводський район). Підприємство спеціалізувалося на виробництві білково-вітамінних добавок, котрі використовувалися потім у створення комбікормів для худоби.
У «Зорі Полтавщини» за 1982 рік пишуть, що передувало будівництву рішення одинадцятої п'ятирічки про посилення мікробіологічної промисловості. Планувалося, що кількість продукції за п'ять років зросте вдвічі. Кременчуцький завод став сьомим в СРСР підприємством, що спеціалізувалося на виробленні білково-вітамінних концентратів.
«Географія постачання – від Прибалтики до Уралу. Отже, білок з кременчуцькою маркою стане надійним резервом збільшення м'яса, молока, яєць на фермах сотень, а то й тисяч колгоспів та радгоспів», – писали в рік відкриття.
Напередодні відкриття до заводу з'їжджалися робітники з Білорусі та Росії, а також тривала співпраця з трудівниками автомобільного, вагонобудівного, нафтопереробного та колісного сектору Кременчука.
Перший продукт отримали на початку червня – з цієї нагоди організували мітинг на будівельному майданчику поблизу заводу, де були присутні робітники та керівництво підприємства, представники «Кременчукнафтохіббуд», трудівники інших кременчуцьких заводів та перший секретар міськкому Микола Залудяк. Білок випустили майже на три місяці раніше запланованого за з п'ятирічним планом.
Радість від розквіту мікробіології на Полтавщині поділяли не всі. Неподалік заводу розташовувалося невеличке село Комиші, жителів якого напередодні закладання фундаменту заводу повідомили про добровільно-примусовий переїзд до Кременчука, де міська влада збудувала для них девʼятиповерхівку.
Кореспондент «Урядового кур'єра» Лесь Косиченко в статті «Третє спалення Комишів» за 1988 рік розповідає, що камишан насильно змушували покидати будинки та забирали речі у вантажівки. Хто упирався, потім зіштовхувався з пожежами у своїй оселі. Проте, на цьому виклики радянської мікробіології не закінчилися.
Як пише журналіст, штучний білок, котрий виробляли на заводі, коштував в 5-7 разів більше за природний, котрий отримували з гороху чи люцерни. Наприклад, вартість однієї тонни білка з заводу білково-вітамінних концентратів становила близько 1 тис. 342 рублів, а білок з люцерни вартував 211 рублів.
«Завод виявився непомірно зажерливим щодо енергоносіїв. На виробництво 120 тис. т завод витрачав 50 млн куб. м природного газу, 570 млн кВт·год електроенергії, що дорівнювало щорічному споживанню колгоспами й радгоспами області», – розповідав Косиченко в статті.
Вже у пізнішому дописі за 2000 рік кореспондент переказував, що після публікації тієї статті в 1988 році йому зателефонували о першій ночі – підприємства Кременчука зупинили роботу, а місцеві стали виходити на вулиці з гаслами «БВК (прим. ред – білково-вітамінні концентрати) – Чорнобиль для Кременчука».
Лесь Косиченко розповідає, що близький друг в той час дорікав йому. Мовляв, чи знав він, що завод збудували за спеціальним рішення Політбюро. Кілька вчених-мікробіологів отримали звання лауреатів, академічні ступені та навіть дехто з них Героя СРСР. Стаття, що поставила під сумнів роботу «гіганта», кидала тінь як на заслужених науковців, так і на всю комуністичну партію.
Проте серед ворогів були й однодумці. Наприклад, полтавські журналісти відмовилися писати замовні компартією розгромні статті про роботу Леся Косиченка. На жаль, винятки також були: один з колег журналіста все ж незадовго опублікував текст, де закидував звинувачення в шпигунстві та називав «ворогом народу».
У квітні 1988 року відбулося засідання вченої ради Науково-дослідного інституту в місті Пущино у Московській області, на якому був присутній за сприянням друзів герой численних протестів проти заводу. Вдалося записати кілька касет, де вчені говорили про шкідливість деяких концентратів на організм людини та тварини.
27 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила постанову «Про невідкладні заходи екологічного оздоровлення країни», де містилася вимога припинити виробництво білково-вітамінних концентратів в країні. Усі заводи СРСР припинили свою роботу або перейшли на інші потреби.
Веселоподільський цукровий завод
У липні 1928 року збудували в селі Семенівка біля станції Веселий Поділ Веселоподільський цукровий завод. Будівництво прийшлося на перший рік «форсованої індустріалізації» Йосипа Сталіна, що розпочалася з першою п'ятирічкою. Отже, будівництво будувалося швидко і під наглядом комуністичної партії.
Напередодні, у 1923 році, створили Семенівський район з центром в Семенівці, що також дало поштовх до розвитку економічного сектору містечка: почали роботу парові млини, кузні та крамниці. Цей період залишався важким для сільського господарства, оскільки тривали перші пореволюційні роки – села були знищені війною, пограбовані червоною армією, не мали реманенту та худоби.
Через півтора року після початку будівництва, пишуть в газеті «Комуністична Полтава» 1981 року, завод давав першу продукцію. У перший рік роботи працівники за добу виробляли понад 5 вагонів цукру, переробляючи для цього 13 центнерів буряків.
Першочергові темпи не задовольняли керівництво, оскільки за проєктом Веселоподільського цукрового заводу він мусив перероблювати за добу 1 тис. 200 тонн цукрових буряків (13 ц – приблизно 1,5 т). Бажані темпи трудівникам вдалося досягнути лише в другій п'ятирічці 1933-1937 років.
Про перші виклики працівників заводу згадує у своєму листі член комуністичної партії Суботський. Текст опублікований в газеті «Комуністичним шляхом» від 1968 року:
«Бракувало апаратників, лаборантів, нормувальників та інших… Люди не жаліли себе в роботі. Але відсутність досвіду й технічних знань гальмували виконання завдань. Отож нам і доводилося поряд з основною роботою вчити нашу молодь варити цукор».
Працівник Веселоподільського заводу також пише, що Семенівка змінювалася на краще. Завдяки напливу робітників створювали нові будинки, заводський клуб з залом і бібліотекою та парки. Часто трудівники влаштовували суботники та недільники, аби прибирати з подвір'я заводу залишки будівельних матеріалів, озеленювати своє робоче місце і прокладати доріжки навколо.
З початком Другої світової більшість чоловіків були мобілізовані на фронт (з них 260 – працівники цукрового заводу). Саме підприємство, як і колгоспи з машинно-тракторними станціями евакуювали з Полтавщини до Середньої Азії. У вересні 1941 року німецькі війська увійшли до Семенівки.
На території Веселоподільського заводу в часи війни розташовувався табір для військовополонених. Партизанські загони, утворені в Семенівці, робили спроби визволити радянських солдатів з полону та передавали для них одяг, запаси їжі тощо. Наприкінці вересня 1943 року німці відступили, почалися заходи з відбудови зруйнованих підприємств району. Перша повоєнна продукція з'явилася в грудні 1944 року.
У газеті «Комуністична Полтава» також сказали, що в повоєнний час відбулося активне покращення Веселоподільського заводу: парокотельні стали працювати на рідкому паливі, автоматизовано відбувалося сортування вапняного каменю, осучаснилися станція для очищення дифузійного соку та бурякопереробний цех. У 1948 році виробництво перевищило показники довоєнних років.
У перші роки незалежності завод оголосили банкрутом. У 2018 році в Семенівській селищній раді заслухали проєкт про будівництво пункту накопичення, зберігання, первинного перероблення зернових та олійних культур на території колишнього цукрового заводу.
Полтавський завод штучних алмазів та алмазного інструменту
В серпні 1958 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про будівництво алмазного заводу в Україні, пишуть в газеті «Полтавський вісник» від 2016 року. Такий завод вирішили будувати в Полтаві, з умовою, що сировину для алмазних інструментів постачатимуть з Якутії, де алмази добувають.
Проте під час планування будівництва заводу Валентин Бакуль – засновник та директор Інституту надтвердих матеріалів НАН України розробив технологію виробництва синтетичних (штучних) алмазів. Також вчені Інститут створили спеціальну апаратуру високого тиску та устаткування для того, щоб виробляти штучні матеріали. Завдяки цьому полтавський завод отримав власну сировину.
Алмазний завод в Полтаві повинен був стати найбільшим виробником штучних алмазів та алмазних інструментів в Європі, його площа на проєкті становила 132 га. Перший бетон поклали в присутності Валентина Бакулі в 1964 році. Попри обіцянки закінчити будівництво за рік, робота заводу змогла початися тільки в середині 1966 року.
У статті за березень 1966 року в «Зорі Полтавщини» пишуть:
«Ще стояли риштування, чути було запах фарби, монтажники встановили перше обладнання, а творці штучних алмазів вже схилилися над мікроскопами. Полтавці пообіцяли першу продукцію видати до відкриття XXIII з'їзду комуністичної партії України й зробили це! На футлярі з вкладеним у нього першим алмазним кругом вигравіювати “З'їздові комуністів”, а делегати Полтавщини повезли його на Київ».
Синтетичні алмази використовували для виготовлення алмазних кругів, паст, суспензій, склорізів та пилок. Саму сировину брати з графіту, який піддався дії високих температур та тиску. Для повного циклу від графіту до алмазних кругів виробництво розміщувалося в трьох цехах: інструментальному, шліфувальних кругів та цеху волокон.
У 1970-х роках завод продовжував розширюватися та отримувати нове обладнання. Також активно забудовувалася вул. Михайла Грушевського (прим.ред – тоді Раднаркомівська), де стояло виробництво. Один за одним виникали п'яти, десяти та дванадцятиповерхові будинки, заасфальтовані вулиці, тротуари, світильники та фонтани.
Після проголошення незалежності та початку приватизації на підприємстві відбувалися покращення. У«Зорі Полтавщини» за 1996 рік знаходимо інтерв'ю з головою правління Барановим:
«Саме приватизація дала відчути себе господарем на заводі. А, значить, і по-господарському дбати про його розвиток… Почали проявляти більше ініціативи, творчість в роботі, шукають шляхи виходу з економічної кризи».
Економічна криза справді стала великим викликом, оскільки після розпаду СРСР порушилися торгівельні зв'язки, за якими основними покупцями полтавських алмазів були сусідні радянські республіки. Після неуспішних спроб повернути минулі контакти, на заводі утворили відділ маркетингу та стали шукати закордонних партнерів. Тоді торгівля поширилася п'ятьма континентами: купували в США, Бразилії, Кореї, Ізраїлі, Індії, Еквадорі тощо.
У 2005 році Полтавський алмазний завод реорганізували у два підприємства: відкрите акціонерне товариство «Елемент шість» та закритий «Полтавський алмазний інструмент», що надалі продовжує роботу.
Обкладинка Юлії Сухопарової