У селах Полтавщини можна чітко відчути гіркий присмак урбанізації. Забуті хати, зруйновані часом будівлі радянських колгоспів і тракторних бригад тільки нагадують про життя, яке колись тут панувало на кожному кроці.
До початку повномасштабної війни це можна було відчути й за 40 кілометрів від Полтави у Сторожовому, що межує з Харківщиною. Та сьогодні тут не залишилося жодної вільної хати-пустки, де можуть жити люди, – усі зайняли переселенці. Щоб зрозуміти масштаби, варто сказати, що у селі було всього 150 дворів, а потім туди приїхали понад 80 переселенців. Тепер село живе.
Олександр Боровик – директор місцевої школи й депутат Чутівської селищної ради – далеко не остання людина у Сторожовому. Ми їдемо його синьою «четвіркою» селом і тільки й встигаємо з усіма вітатися. Місцеві кличуть його просто – Сергійович.
Колись Сергійович приїхав сюди, щоб працювати учителем фізкультури, до цього навчався у Кам'янському й Харкові. Так й залишився у селі, яке гордо зве козацьким. Про це нагадує вежа на горі, де козаки виглядали ворогів, та бруківка, що «розсипана» селом. Місцеві сприймають переїзд переселенців, хай навіть тимчасовий, як шанс для Сторожового стрибнути вище голови, зробити село кращим.
«Шанси для нашого села є. Якісь ідеї й починання можуть бути, ініціативи. У нас тут історичне місце, вежа козацька. Інфраструктура може поганенька, але люди й історія такі, що більше ніде не знайдеш. Тут археологи проводили розкопки 9 років, поховання давні. Тричі про нас програми знімали. А ще там бігборд був із написом: "Козацькі могили й майдан". Школу в 1879 році створили, була церква. У нас зараз є дві каплички, річка Коломак, місця відпочинку, школа й садок, клуб є, магазин».
Директор школи дає коротеньку характеристику селу, але його розповідь постійно переривається дзвінками й піснею «Доброго вечора, ми з України». Доводить, що він і його односельці справді з України, те, як вони зустріли постраждалих внаслідок війни людей.
Переселенців заселяли всюди, де тільки змогли. Хоча умови далекі від комфортних, нові жителі в захваті від можливості більше не перебувати під тотальними обстрілами. Коли харків'яни шукали нові домівки, дзвонили до Олександра Боровика, а той підбирав для них новий будинок:
«Я лазив закинутими хатами, по бур'янах, десь двері відкривав, бо треба розуміти, що людям пропонувати. Потім веземо їх і дивимося умови. Якщо влаштовує, шукаємо господаря, а він може бути у Києві, Львові, й домовляємося. Грошей вони за оренду не беруть із переселенців. Першим нашим пощастило більше, бо умови їм трапилися кращі».
Коли переселенці прибували до села, місцеві приносили до їхніх нових осель їжу, насіння для городу, одяг, постільну білизну та різні побутові прилади. Бувало таке, що люди приїжджали зовсім без нічого, бо тікали просто з-під обстрілів. Сьогодні ж харків'яни стали повноцінними учасниками життя громади – разом влаштовують суботники, а на Великдень грали в футбол. У травні відбудеться матч між командами «Місцеві» та «Переселенці». Загалом, живуть дружно.
«Для мене найголовніше, що дітей стало більше. Це щастя. У нашому селі одразу на 14 дітей шкільного віку стало більше, але ще є менші. У магазині людно стало. Вони нам поганого нічого не зробили, а тільки розворушили нас. Висаджують городи, а місцеві їм допомагають. Я їм кажу, щоб залишалися в нас максимально довго, а потім повезете свою картоплю собі на Харківщину. Головне, щоб мир був».
Головна проблема Сторожового – відсутність роботи. З цим тут тяжко. У сусідньому селі є фабрика печива, але там роботи мало, бо навіть постійним працівникам не вистачає. Чимало місцевих працюють або в Полтаві, або в Чутовому. Олександр Боровик влучно підводить риску й говорить, що з початком великої війни усі зрозуміли, що жити можна й без маєтків, брендових речей і автомобілів останньої моделі. Сьогодні у пошані людяність, можливість бути з родиною, їжа й мир довкола. А цього у Сторожовому вдосталь.
21 березня в одній зі старих хат від безвиході оселилися семеро людей. Вони до останнього сподівалися, що війна закінчиться швидко, тому з квартири у Харкові поїхали на дачу. 17-річна Анна говорить, що коли уже просто до подвір'я почали залітати російські снаряди, вони зрозуміли, що потрібно їхати.
Війна – дуже дивний час, адже люди не тільки втрачають, але й здобувають для себе щось важливе. Батько Анни Володимир каже, що зі своїм татом вони не спілкувалися майже 6 років через давній конфлікт, але початок великого вторгнення показав, що немає нічого, що можна було б не пробачити найріднішим:
«У нас тут 3 родини живуть. З дружиною маємо двох дітей, ще з нами живуть батько і сестра з родиною. Дуже цікаво вийшло, бо ми з сестрою тільки рік тому поїхали жити з сім'ями в окремі квартири й тепер знову об'єдналися, із татом ось знайшли спільну мову. Війна приносить не тільки погане».
Умовам цієї харківської родини не позаздриш, але про різні незручності можна забути завдяки оптимізмові цих людей. Вони запрошують до хати, показують двір, де допомагають господарювати Зої Василівні – жінці зі Сторожового, яка прихистила переселенців.
Головним із господарів тут здається Буч. Песик породи джек-рассел-тер'єр нещодавно готувався до чергової виставки собак у Харкові, а тепер підкорює нові для себе сільські вершини. Буч і безумовна віра в українських військових допомагають цій родині не опускати руки, тримати стрій і вірити у перемогу.
«Ніхто не знав, чи затягнеться війна, ми 3 тижні на дачі були й потім нас сюди запросили. Рішення переїхати було не таким складним, як дорога через усе місто, що потерпає від обстрілів. Коли приїхали, люди прийняли нас так, як деякі родичі не завжди зустрічають. Як люди нам допомагають, так і ми відповідаємо. Вода й тепло у нас є, а цього нам вдосталь, бо ми 3 тижні жили у погребі. Тут нам добре».
Родина Володимира впорядкувала усе на подвір'ї, привела до ладу хату, наскільки це було можливо. Уже висадили город – досвід у городництві родина має завдяки дачі. Сьогодні усіх їх об'єднує одна мрія – повернутися до рідного Харкова й відбудувати своє місто. Але до Зої Василівни після перемоги планують приїжджати, бо її добро забути неможливо.
У Сторожовому помітно, що життя кипить. Там, де раніше усе заростало травою, тепер планують висадити картоплю, огірки, кабачки. Олександр Боровик заходить у двори переселенців, запитує, як у них справи, комусь обіцяє допомогти знайти тракториста, який зможе зорати город.
Біля деяких будинків уже взагалі немає паркану, але хіба це важливо, якщо туди знову повернулися люди? Десь галасують діти, десь вітер не дає спокою виправним речам на мотузці. Усі ці дрібниці для гостей села майже непомітні, але Сергійович каже, що завдяки цьому Сторожове й живе.
Одна з родин, що у квітні прибула до села, мешкає на вулиці Шевченка. Старий паркан не в змозі приховати пошарпану роками й відсутністю господарських рук хату, де просто над ґанком проріс чистотіл.
Нові господарі не бояться називати своїх імен, кажуть, що просто не хочуть. Вони переїхали з Харкова. Хата доволі простора, для шістьох людей місця вдосталь. Ця родина відчула війну сповна, бо їхній приватний будинок знаходиться біля окружної дороги, що неподалік Північної Салтівки. Жінки та діти виїхали одразу на Полтавщину, а їхній батько й чоловік приїхав пізніше:
«Нам на город три снаряди впало і за двором 2 ракети. Поїхали, бо вже не було куди подітися, але, звісно, не хотілося їхати з батьківської хати. Сподіваємося, що скоро поїдемо додому».
Коли сім'ї вдасться потрапити додому, не знає ніхто: у їхньому рідному місті точаться бої, а на власному подвір'ї стоять танки чи гради. Але поки вони облаштовуються в селі, готуються висаджувати город і вирощують своїх «фронтових» кроликів – Ваську й Красотулю. З ними вони приїхали з міста й з ними ж планують повернутися.
Неподалік, на цій же вулиці, мешкає ще одна родина переселенців. Біля ґанку жінка руками пере білизну, а маленький йоркшир-тер'єр голосно сповіщає господарів про чужих поблизу двору. На подвір'ї чисто, з-за дверей одного з сараїв видніються дрова. Завдяки дровам багатьом переселенцям було тепло навіть у закинутих хатах наприкінці зими, адже газу в більшості будинків у селі вже немає.
У цьому будинку тепер мешкають 6 людей. З Харкова вони поїхали, коли «прилетіло» просто до будинку. Потім знайшли житло у Сторожовому й тепер налаштовують побут тут. Господар Дмитро розповідає, що від вибуху снарядів 8 березня їхній будинок почав підстрибувати. Знайомі порадили якомога швидше їхати з дому:
«Вдома нам, звісно, краще, але куди ми вже подінемося. Ми, як і всі, тут живемо, здебільшого вдома сидимо. Город уже посадили, діляночка вже готова, а іншу тільки готуємо. У нас дача була раніше, тому сільської праці не боїмося».
Усією родиною чекають перемоги й хочуть повернутися до Харкова. Що зараз з їхнім будинком, люди не знають, але вірять, що бодай стіни й дах у нього вціліли.
Біля сільського магазину ще один будинок, де живуть переселенці. Цю будівлю звели у 1872 році. Увагу привертає величезний кіт на зовнішній стіні будинку, якого давно намалювала онука господаря. Цей будинок у Сторожовому років 12 тому придбав Геннадій, який у 2014 році вже переїхав із Донбасу до Харкова.
Раніше його використовували тільки як дачу, але тепер їхня родина житиме тут доки не буде змоги повернутися додому:
«У Харкові я орендую житло. Десь 30 днів ми були під бомбардуваннями, але є ще машина. Нею ми ризикувати не могли, бо вона хоч і старенька, та нову я купити вже не зможу. Якби її розбомбили, не знаю, що ми робили б».
На дачі своя атмосфера, що дозволяє людям бути більш відкритими. Господарі кажуть, що найбільше їм хочеться миру, і вважають, що війну потрібно зупиняти й домовлятися дипломатично, без постійного знищення українських міст, бо Україна воює за свою землю, яку росіяни намагаються окупувати.
Після невеликої філософської розмови про майбутнє України Сторожове повертається до буденних справ. Кожен новий день наближає усе село до омріяної перемоги. Мабуть, козацька сила їм в цьому допомагає.
