У Полтаві презентували нову виставу за твором ікони хіпстерів – Кена Кізі, «Політ над гніздом зозулі». Три дні поспіль «гоголівці» показують на сцені фрагмент з життя пацієнтів психлікарні і нормальне людське бажання свободи. Квитків на листопадові покази не було ще за тиждень до прем’єри, у залі аншлаг, але в театрі обіцяють поставити спектакль в репертуар грудня

Якби Кен Кізі жив і творив у Полтаві, ймовірно його твір називався б «Політ над «топольками» або «Політ на «шведську». Але увесь світ за півстоліття звик до англійської сленгової назви психлікарні – «гніздо зозулі». Полтавці ж нині ризикнули подивитись як живеться «пташенятам» у «гнізді», як «бойові півні» стають тихішими за «курчат» і де межа власним можливостям.

Складний психологічний матеріал всього за один місяць (!) втілив «гостьовий» режисер Сергій Павлюк з Херсона на замовлення директора Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя Олексія Андрієнка. Для режисера це вже 88-ма постановка, зокрема четверта для полтавської сцени (попередні три стали успішними і увійшли до постійного репертуару – «Майстер і Маргарита», «Страшна помста», «Остання любов гетьмана»). Але переїздити до Полтави не планує і ось чому:

Хоча працювати у полтавському театрі цікаво, Сергій Павлюк навіть говорить, що почувається щасливим, особливо у день завершення роботи над новим спектаклем:

Вимогливість режисера і обмаль часу для роботи над психологічними портретами, розкриттям образів не зіпсувала стосунки режисера з акторами:

Щоб позбутися негативу творчого процесу, інколи митець хоче його змити фізично. Сергій Павлюк говорить, що любить Шекспіра, Ліну Костенко, Чехова, які дають можливість «розпрацьовувати» матеріал і знаходити театральні образи, але готовий ставити все. «Всеїдність» режисера пояснюється творчим потенціалом і досвідом постановок різних жанрів.

А для повного особистого щастя мріє про п’яту дитину і невеликий, затишний будинок з садочком. Його особисті пости у соцмережі з незмінним коментарем «Щастя є!» заражають оптимізмом.

Можливо тому від постановки такого драматичного твору саме Сергієм Павлюком глядач не залишиться з почуттям безнадійності, а навпаки – вийде з думкою про зміни, які може зробити кожен.

Автор «біблії для хіпстерів» описав у романі свій досвід роботи нічним санітаром у психлікарні та експерименти з наркотиками. На моє запитання чи довелось режисерові відвідувати спеціалізовані заклади, щоб осягнути всі тонкощі сфери, Сергій Павлюк з посмішкою відповів:

Але допомога закладу, де лікують ментальні розлади, знадобилась в іншому: з психіатричного диспансеру привезли три крісла і дуже незручне пристосування, від якого відмовились. Решта декорацій коштували не дешево: для алегоричного вираження уявних кордонів і обмежень з реальними перешкодами придбали багато оргскла, жалюзі, знадобилися гімнастичні м'ячі. Режисер передбачає, що з часом, після певної кількості показів доведеться витрачатися на поновлення декорацій. Костюми акторам шили спеціально для вистави. Навіть гамівні сорочки шились індивідуально.

Кропітка робота з художником-постановником Іриною Кліменченко, з композитором Шевкетом Біляловим дала результат у вигляді цілісного антуражу психлікарні і специфічної атмосфери. Головним саундтреком став вічний хіт гурту The Animals – «Дім сонця, що сходить», але не можу не відзначити музичне оформлення режимних порядків пацієнтів – музика покликана вдавати позитив. Будеш змушений бути приязним, усміхатись, щоб не порушити таку крихку рівновагу.

В цілому перша реакція глядачів – захват і позитивні відгуки.

Режисер теж задоволений своєю роботою і вийшов до глядачів. Це вірна «прикмета», тому що Сергій Павлюк не завжди виходить на сцену в кінці прем’єри, якщо не задоволений результатом.

Чому частина людей з власної волі погоджується на обмеження, як їх активність повертає новачок, як кожен сам на сам відповідає на питання: що робити? Боротися чи навіть не сміти думати про зміни? Чи може одна людина щось змінити? Відповіді на ці питання глядач шукатиме разом з акторами. Головна ідея спектаклю – боротьба людини, особистості з владою, яка придушує, з системою, яка ламає, адже «суспільство вирішує, хто при розумі, а хто – ні».

Образ Рендла МакМерфі, втілений Джеком Ніколсоном 43 роки тому, входить до сотні найвидатніших кіногероїв за версією головного британського журналу про кіно Empire. У постановці глядачі впізнають того бунтівника у в’язаній шапочці, але актор Олександр Любченко зробив свого героя позитивнішим і ближчим. Так проявляється ще одна особливість постановок Сергія Павлюка: тексти адаптовані під сучасну українську аудиторію. «Я намаханий!», переконуватиме герой. А свій «наступ» на систему поведе зі словом «Freedom» на грудях.

Смертельно небезпечного противника – сестру Ретчед грає Тетяна Любченко, у добірну компанію психів перевтілились майже всі зірки головної полтавської театральної сцени (Вождь – Тимофій Зінченко, Гардінг – Сергій Озерянко, Біллі – Тарас Краюха, Скенлон – Геннадій Продайко, Чезвік – Віталій Крапіва , Мартіні – Сергій Жмурко, Раклі – Володимир Морус), наглядає за цим медперсонал (лікар Співі – Олександр Князь, сестра Флінн – Наталія Кожухаренко, санітар Уоррен – Артем Батрак, санітар Уільямс – Олександр Збаразький, санітар Теркл – Олександр Бородавка), а розрядити атмосферу відчайдушно намагатимуться дівчата надлегкої поведінки (Кенді – Тетяна Беленька, Сенді – Юліана Романова).

Актор Білял Білялов озвучив два монологи кримськотатарською мовою – виставу присвятили кримськотатарському народу, який весь час бореться за свою свободу. Творці постановки називають персонажа індіанця Бромдена уособленням боротьби киримли.

«Шокова терапія» філософією, емоціями і глибоким змістом на сцені не залишить жодного байдужого у залі. Запам’ятається і те, що слово, «свобода» для когось написане кров’ю.

Як на мене, у Полтавському театрі імені Гоголя вийшла найкраща постановка сезону, а, можливо, і кращий репертуарний спектакль. Спектакль додає адреналіну. Сиділа і згадувала, чому весь час не додивлялась фільм. Вперше – ще підлітком. Це боляче, коли розумієш, що далі. Тому хотілось, щоб один з головних героїв таки скрутив в'язи медсестрі. Інакше – жахлива безнадійність. Система робить овочів з «бойових півнів». І, здається, справжні збоченці і девіанти – не пацієнти. Маніпуляції руйнують особистість, хімія, електрошок і лоботомія – знищують фізично. Мілдред Ретчед – ніби не людина, а набір цих інструментів. МакМерфі сповнений протиріч, важко назвати його позитивним, скоріше навпаки, але він надихає на зміни. Які можуть зробити усі, але бояться. І тільки один наважився бути вільним.

Проте кожен зробить власні висновки під особистими враженнями.
Абсолютно рекомендовано до перегляду.

Фото Ольги Ружицької

Обкладинка Юлії Деркач