Агент УНР, «козацька матір» та батько української гривні. Про полтавських борців за незалежність

Цьогоріч незалежна Україна відзначає своє 33-ліття, учергове під ворожими обстрілами. Її свободу виборюють тисячі полтавців як на фронті, так і в тилу: відважні воїни, волонтери, медики, освітяни, кожен небайдужий громадянин. 

Так само як і нині, тривала боротьба за незалежність і в минулому столітті. Десятки праць написані про внесок у розвиток країни очільника Українських січових стрільців Євгена Коновальця, українського націоналіста Степана Бандери, керівника УПА Романа Шухевича, шістдесятника Василя Стуса, автора того самого «Акту проголошення незалежності України» Левка Лук’яненка та інших діячів.

Вони були одними з найвідоміших борців за незалежність, проте були й сотні інших. Деяких із них знищили в сталінських таборах, хтось поліг у боях з більшовиками, а дехто виїхав з України, аби зберегти своє життя. 

ЗМІСТ зібрав інформацію про 12 борців за незалежність. Їхні імена відомі, проте мало хто знає, що вони родом з Полтавщини.

Микола Міхновський відзначився тим, що був першим ідеологом українського націоналізму та організатором війська, адвокатом, автором програмного документа Братства тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Народився 1873 року в селі Турівка Полтавської губернії в родині сільського священника та був нащадком старовинного козацького роду. Його батько знав українські пісні й думи, яких навчив і сина. Богослужіння правив українською.

Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира, Міхновський увійшов до таємної політичної організації «Братство тарасівців». 

1899-го він з коханою переїхав до Харкова, тікаючи від її чоловіка. Але шлюб не склався. Тут Міхновський займався адвокатською практикою й швидко зійшовся з місцевою українською громадою. Микола Міхновський відгукнувся на пропозицію керівників новоствореної Революційної української партії (РУП) та написав для неї програму «Самостійна Україна».   

Він одним з перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку Української революції 1917-1921 років борець заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку імені Хмельницького. 

Після встановлення більшовицької влади він деякий час жив на Кубані, а 1924-го повернувся до Києва, де його одразу ж заарештували органи ГПУ.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе».

Іван Стешенко – поет, перекладач, член літературного гуртка «Плеяда». Відомий тим, що був першим міністром освіти Української Народної Республіки.

Народився 1873 року в Полтаві. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії, пізніше – у Фребелівському інституті, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на Вищих жіночих курсах.

Гімназистом почав писати вірші. Ще під час навчання захопився марксизмом, очолив радикальну групу студентської громади. Разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими діячами в 1896 році заснував у Києві групу «Українська соціал-демократія».

1897 року був заарештований за участь у студентських акціях протесту, викликаних самогубством чернігівки-народниці Марії Вітрової. Вона не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці й вчинила самоспалення.

У 1917 році Стешенко разом з однодумцями започатковує «Товариство шкільної освіти» й стає його керівником. Після створення Центральної Ради він входить до шкільної та очолює редакційну комісії Ради, а згодом – стає Генеральним Секретарем освіти. На цій посаді береться за українізацію освіти в Україні.

Для більшовиків Стешенко з його політикою українізації та відродження національної свідомості був серед ворогів №1. Ще в січні 1918 року, коли Муравйов захопив Київ і влаштував там червоний терор, видали наказ про вбивство Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, він у завірюху пішки виходив із захопленого ворогами Києва.

У ніч з 29 на 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-Київська. Була глупа ніч, тому візника вони не знайшли, тож вирішили йти пішки.  На одній із вулиць їх перестріли двоє незнайомців, які двома пострілами в голову смертельно поранили Стешенка й зникли, навіть не поцікавившись пакунками жертви.

Борис Мартос – організатор українського кооперативного руху, вчений-економіст. За УНР – Генеральний секретар земельних справ, а за Директорії – міністр продовольчих справ, фінансів, голова уряду.

Народився 1879 року в Градизьку на Полтавщині та був нащадком старовинного козацького роду. Під час навчання в Харківському університеті долучився до визвольного руху, був активістом Революційної української партії, за що тричі відбував покарання у в’язниці. У 1910-х організовував кредитні спілки та кооперативні курси на Волині, Полтавщині та Кубані. Викладав у Харкові.

У 1917 році увійшов до Центральної Ради та Малої Ради. Як Генеральний секретар земельних справ займався створенням Крайового та місцевих земельних комітетів. За Директорії УНР обіймав посади міністра продовольчих справ, міністра фінансів і голови Ради народних міністрів. Став одним із «батьків» української гривні. 

З 1920 року в еміграції. Мешкав у Німеччині, Чехословаччині, США. Помер на 98-му році життя.

Як і Іван Стешенко, був одним із міністрів УНР, а саме міністром фінансів. Саме за політичну роботу та свої висловлювання був засланий у Сибір.

Народився діяч 1860 року в Гадячі на Полтавщині, закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус. Згодом вступив до Женевського університету, де здобув ступінь доктора фізики.

У Женеві зблизився з Михайлом Драгомановим та захопився демократичними ідеями. За ним і дружиною встановили російський жандармський нагляд. За участь у заворушеннях київських студентів у 1885 році Павла Чижевського заарештували. Провів рік у київській в’язниці, а потім був висланий до міста Березова Тобольської губернії.

У 1905 році став на захист єврейського населення Олександрівська, куди повернувся після заслання. Наприкінці 1905-го повернувся до Полтави без засобів до існування, але сповнений революційного запалу. Тоді в місті активно діяла Полтавська громада й він став одним з її найенергійніших членів. 

Згодом Павло Чижевський очолив полтавський осередок Української Демократично-радикальної партії (УДРП), був обраний за її списком від Полтавщини у російську І Державну Думу. Відзначався неймовірною діловою активністю, входив до складу президії Української думської громади, від імені останньої брав участь у розробці проєкту автономії України. 

«Вогнищем українського життя» називали в Полтаві Український клуб, ініціатором створення й рушієм роботи якого був Чижевський. Радо сприйняв початок Української революції 1917 року. Після приходу до влади Директорії УНР на чолі з Симоном Петлюрою Чижевського призначають губернським комісаром Полтавщини. 

У 1920-1921 роках був одним із небагатьох, хто представляв Україну на засіданнях Ліги Націй. У лютому 1922 року призначений міністром фінансів уряду УНР в екзилі. Написав текст майбутньої Конституції України, яка складалася з трьох відділів, 34 статей.

В останні роки життя у Женеві розробив спеціальну модель вітряної турбіни — прообраз сучасних вітряків-генераторів вітрової енергії, але за браком коштів втілити в життя проєкт не вдалося. Помер 15 квітня 1925 року у женевському готелі «Вікторія» після тяжкої хвороби.

Відомий, мабуть, на увесь світ автор видатного роману «Холодний Яр» про одні з найяскравіших сторінок Визвольної боротьби в Україні. Окрім цього, старшина Армії УНР, розвідник, письменник, борець за волю України. 

Справжнє ім’я – Юрій Городянин-Лісовський, народився 1898 року в селі Демидівка на Полтавщині в родині офіцера. У віці 20 років вступив до Запорізької дивізії Армії УНР старшиною-кіннотником Запорозького полку в роки Національної революції. Навесні 1921 року, покинувши підпілля, прибув до Львова й став зв'язковим уряду УНР, а в 1922 році повернувся до більшовицької України. 

Під псевдонімом Горський здійснював підпільну роботу в Києві, а потім на Поділлі. За завданням УНР Горський дав згоду на співпрацю з агентами спецслужби ДПУ, «допомагаючи» чекістам провалити операції, після чого Юрія Горського за антикомуністичну роботу ув'язнили на 15 років.

У 1932 році нелегально переїхав до Польщі та почав свою кар'єру письменника під псевдонімом Горліс-Горський. У 1933 побачив світ перший твір автора «Ave, dictator», присвячений Сталіну. Наступного року, за сприяння Митрополита Шептицького, вийшов перший том «Холодного Яру». 

Далі були надруковані п'ять автобіографічних нарисів «Живе обличчя червоного сфінкса» про життя автора в Радянському Союзі після втечі 1931 року, прозові твори «У ворожому таборі» та «Червоний чортополох», повість «Отаман Хмара».

Згодом доля закинула Лісовського до Греції, Туреччини, а потім – до Фінляндії. У 1943 році переїхав до Німеччини, оселившись у таборі для переміщених осіб в Новому Ульмі. Загадково зник за невідомих обставин 27 вересня 1946 року.

Оксана Мешко, більш відома як «козацька матір», – дисидентка, правозахисниця, фактична очільниця Української Гельсінської групи наприкінці 1970-х років. 

Народилася 1905 року в селі Старі Санжари на Полтавщині в малоземельній хліборобській колись козацькій родині, що уникла покріпачення. За час навчання її декілька разів відраховували з інституту «за соцпоходження», але кожного разу вона виборювала поновлення. У 1960-ті роки Оксана Мешко стала активною учасницею українського національного руху, брала участь у розповсюдженні позацензурних видань.

Вперше Мешко заарештували в лютому 1946 року, звинувативши в намірі разом із сестрою Вірою вчинити терористичний замах на першого секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова. Через сім місяців сестрам винесли вирок: по 10 років виправно-трудових таборів.

У листопаді 1976 року жінка разом із Миколою Руденком, Олесем Бердником, Левком Лук’яненком та іншими українськими правозахисниками стала членкинею Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

У червні 1980 року над правозахисницею, як «особливо небезпечним державним злочинцем», у віці 76 років вчинили психіатричний шантаж. Наступного року оголосили вирок: пів року ув’язнення й п’ять років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Місце заслання – містечко Аян на березі Охотського моря Хабаровського краю.

Повністю відбувши термін заслання, Оксана Мешко хвора, виснажена, але не зломлена, приїхала в Україну. Зустрічаючись із журналістами, державними діячами, виступаючи на публічних зібраннях, відстоювала й популяризувала українську ідею.

Керована Оксаною Мешко УГГ єдина не капітулювала перед радянським терором, проте якою ціною: 24 члени із 41 заарештовані, п’ятеро загинуло від рук КДБ. УГГ від репресій зазнала втричі більших втрат, ніж всі інші групи в СРСР разом взятих.

У червні 1990 року жінка стала ініціаторкою поновлення діяльності громадської правозахисної організації й створила Український комітет «Гельсінкі – 90». За пів року Оксана Мешко відійшла в засвіти.

Життя відомого музикознавця, фольклориста та педагога «загубила» тоталітарна система: Володимир Щепотьєв став однією з жертв сталінського терору.

Народився 1880 року в Полтаві в сім’ї дрібного чиновника, росіянина за національністю. До 1917 року викладав російську словесність у Полтавській музичній школі Ахшарумова та дівочому єпархіальному училищі. Пізніше був викладачем Полтавського учительського інституту та історико-філологічного факультету Харківського університету.

За сумісництвом був завідувачем кабінету мови й фольклору Полтавського краєзнавчого музею та працівником наукового товариства дослідження пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині.

На початку 20 століття очолив раду Церковного братства в Полтаві, яке боролося за відродження української автокефальної церкви. У березні 1928 року заарештований як член СВУ і засуджений до висилки на Урал, де прожив п’ять років. 

22 вересня 1937 року Володимира Щепотьєва заарештували вдруге за вигаданим звинуваченням у «контрреволюційно-націоналістичній агітації» та належності до міфічної «антирадянської організації». Після катувань педагога розстріляли разом із вчительською інтелігенцією.

Христовий став символом боротьби на Полтавщині, адже був отаманом повстанського загону на території області. 

Народився 1898 року на хуторі поблизу Лютеньки на Полтавщині в заможній козацькій сім’ї. Дитинство закінчилося разом із початком Першої світової війни, у якій Леонтій Христовий брав участь. Коли хлопцю сповнилося 20 років, він став до лав Армії УНР. 

У 1919-1920 роках Христовий жив у Києві та брав активну участь у розробці планів повстання проти більшовиків. Улітку 1920 року очолив повстанський загін, який діяв на території колишніх Гадяцького, Зіньківського та Миргородського районів. 7 серпня 1920 року повстанці Христового й Коваля визволили Гадяч. Під час наступу на місто повсталі йшли під синьо-жовтим прапором, вигукуючи «Слава Україні!».

29 серпня 1920 року на околицях Лютеньки зав’язався кривавий бій. Сили були нерівні й після дводенного бою повстанці відступили. Після відходу повстанських загонів більшовики село спалили, а більшість жителів розстріляли.

Тоді в Лютеньці згоріли близько 1 тис. 100 обійсть. Жертв ніхто не рахував. Уцілілі мешканці містечка довго ховалися в лісах, доки Лютеньку не покинув останній окупант. 

Загинув Леонтій Христовий у липні 1921 року біля села Загрунівка в бою із загоном більшовицької міліції. Йому було лише 23. Тіло отамана перевезли до Зінькова, де поховали на місцевому кладовищі. 

Нині бійці бригади імені Чорних Запорожців боронять Україну так само як і бійці однойменного полку 100 років тому. А командиром цього полку був уродженець Полтавщини Петро Дяченко.

Він народився 1895 року в селі Березова Лука на Полтавщині. Закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом – кінну школу прапорщиків в Оренбурзі. Учасник Першої світової війни, який у 1917 році вступив до Армії УНР.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року Дяченко продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана.

Військовий взяв участь у Першому зимовому поході, за що був нагороджений Залізним хрестом УНР. Відзначився в переможних боях із більшовиками за Вознесенськ і під Сидоровом.

На початку Другої світової війни, у вересні 1939 року, Дяченко брав участь у війні Польщі проти Німеччини та СРСР. Надалі співпрацював з ОУН, а у 1945 році командував протитанковою бригадою «Вільна Україна» у складі Української Національної Армії генерала Павла Шандрука. У травні 1945 року здався в полон американським військам.

Після війни він жив у Мюнхені, де йому присвоїли звання генерала-хорунжого. Помер 1965 року.

Василь Барка – митець із когорти українських письменників США, який одним із перших заговорив про Голодомор.

Його справжнє ім’я – Василь Очерет. Народився в селі Солониця на Полтавщині. У 1928-му через конфлікт із місцевими партійними керівниками виїздить на Північний Кавказ, де вступає до місцевого педагогічного інституту.

Барка не ховається від війни – йде добровольцем у «народне ополчення», хоча й має змогу звільнитися за станом здоров’я. Під час одного з наступів німців у 1942 році його тяжко поранили. Німці загрожували покаранням за допомогу пораненим червоноармійцям, а з радянських літаків скидали попередження, що всі, хто залишився живими після бою з німцями, – «зрадники Батьківщини». Письменник опинився між двох вогнів і вирішив «порвати» зі сталінським режимом.

У важкому зимовому переході поет писав вірші, та більшість з них загубилися. Після розгрому нацистів разом з іншими вигнанцями-втікачами він здійснив тисячокілометровий перехід до Аугсбурга в табір «Ділі». Ночував у ящику, терпів жахливі умови. Там поет почав перший прозовий роман «Рай», який вийшов друком у Нью-Йорку в 1953 році.

У 1950 році переїхав до США, де працював над історією української літератури. У 1958-1961 роках Василь Барка писав роман «Жовтий князь», де розповів про жахіття Голодомору 1932-1933 років.

Він стверджував: наслідки голоду страшні. Найперше поет показав, що це справді геноцид і планомірне винищення нації. І доводив, що голод відбивається у свідомості нації на глибинному рівні й вселяє людині почуття страху.

Василь Барка останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили від надмірної праці. Самотній, у старечому домі, серед чужого оточення помер 2003 року.

Кирило Осьмак – учений-аграрій, діяч Української Центральної Ради, ОУН, голова Підпільного уряду України у 1944 році. Був відомим борцем за незалежність.

Народився 1890 року в Шишаках на Полтавщині. Наприкінці 1916 року Кирило Осьмак починає працювати інструктором зі свинарства Київського губернського земства. Саме від цієї установи у квітні 1917-го його делегували до складу Української Центральної Ради.

У березні 1928 року Кирила Осьмака вперше заарештували в Києві за причетність до «Контрреволюційної організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації, що вела роботу зі створення Української селянської партії» і заслали до табору. 

Після звільнення, повернувшись до Києва, знову отримує чергове звинувачення у проведенні націоналістичного напряму при складанні українського сільськогосподарського термінологічного словника. 

З початком нацистської окупації міста включається в боротьбу з окупантами через пропагандистську роботу українського підпілля. Зважаючи на політичні погляди, його доля, як і долі інших видатних українців, за радянської доби була цілком прогнозованою. У в’язницях за надуманими звинуваченнями Кирило Осьмак проводить майже третину свого життя.

Як йому вдавалося виживати на початковому етапі ув’язнення, можна тільки здогадуватися. Та він не тільки виживав після сталінських концтаборів, а ще й став одним із провідників національно-визвольного руху – Президентом Української Головної Визвольної Ради, очолив орган політичного керівництва українським визвольним рухом.

12 вересня 1944 року під час облави, влаштованої НКВС, Кирила Осьмака заарештували. Два з половиною роки він перебував під слідством, ув'язнений у Дрогобицькій тюрмі. 

Вийти з-за ґрат йому вже не судилося. Перебуваючи під слідством, Кирило Осьмак тривалий час видавав себе за іншу людину. Проте з огляду на показання тих, хто зустрічався з ним до і під час війни, Осьмака ідентифікували й засудили. Протягом усього цього часу він перебував у Володимирському централі, де й загинув 1960 року.

Майже усе життя Шульгин представляв Україну за кордоном та намагався досягти визнання рідної держави на міжнародному рівні. Він – історик, професор, дипломат часів Української революції 1917-1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР.

Народився 1889 року в Софиному на Полтавщині. Був  нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. 

Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті й працював викладачем, проте події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу.

Олександр Шульгин був одним із перемовників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час розв'язувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. 

Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. Помер у Парижі в березні 1960-го.

Зазначимо, що перелік борців за незалежність з Полтавщини може бути ширшим.

Публікацію підготували за матеріалами Українського інституту національної пам’яті, Сил спеціальних операцій ЗСУ, Навчально-методичного центру культури та мистецтв Львівщини, відкритого списку жертв політичних репресій в СРСР, інформаційного агентства «АрміяInform», Державного архіву Полтавщини.

Обкладинка Катерини Василенко

Проєкт «Коли говорять гармати: обличчя культури Полтавщини» реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

#ЗапідтримкиУКФ