Традиції землеробства в Україні сягають глибини століть, проте наукове підґрунтя вони отримали порівняно нещодавно. Вагому роль у цьому відіграла Полтава, де з 1884 року працює дослідна станція й тривають агрономічні експерименти.
Колись справа землеробів розвивалася шляхом спроб і помилок, а здобутий досвід передавали не далі як всередині родин фермерів. Для життя й примноження статків цього вистачало, але масштабування господарств вимагало науково підтверджених методів. Майже півтора століття їх надає аграріям полтавська дослідна станція.
Сьогодні на її землях триває безперервний 140-річний експеримент, який увійшов до підручників з агрономії по всьому світу, а фонди зберігають унікальну колекцію з понад 30 тис. екземплярів комах та понад 70 тис. книг.
ЗМІСТ побував на дослідній станції й поспілкувався з її керівником про історію та сучасні проблеми установи. У цьому матеріалі розповідаємо, чим вона змінювала землеробство в Україні, як завдяки книзі її вдалося врятувати у Другу світову війну та що відбувається з полем, де понад століття вирощують єдину культуру.
Для чого заснували дослідну станцію в Полтаві
Історія станції розпочалася з заснування дослідного поля, до створення якого доклався князь Сергій Кочубей. У 1865 році він ініціював започаткування Полтавського сільськогосподарського товариства, за клопотанням якого й постало дослідне поле. Його першу раду обрали 28 жовтня 1884 року.
Отримавши щорічне фінансування, установа придбала землі на північній околиці Полтави. За перше десятиліття загальна площа територій у підпорядкуванні дослідників сягнула 73 га.
Директором установи обрали Бориса Черепахіна, який створив і впровадив з 1885 року першу програму польових досліджень. Один із її експериментів, беззмінний посів озимого жита, триває донині.
З 1910 року установа стала Полтавською дослідною станцією, а з 1931 року – Українським науково-дослідним інститутом кормів. З 1987 року це вже була Полтавська сільськогосподарська дослідна станція імені Миколи Вавилова.
З перших років свого існування установа почала надавати рекомендації аграріям, спираючись на висновки польових експериментів. Чинний директор станції Михайло Сокирко говорить, що науковці зосередилися на питаннях, які хвилювали тодішніх селян:
«Тут вивчали питання обробітку ґрунту, застосування добрив, культури трав та злаків, розробляли способи раціонального ведення сільського господарства. На той час були фермери, які не могли дійти згоди: в одного краще виходило те, комусь вдавалося інше. Не було такої установи, яка виконувала б досліди з обробітку ґрунту, з якості насіння, термінів посівів тощо. Коли створили дослідне поле, сюди можна було прийти й подивитися на всі ці досліди, щось із них почерпнути».
У Російській імперії полтавське дослідне поле було єдиною постійною установою, тож до нього стікалися провідні вчені того часу. Тут працювали Володимир Вернадський, Анастасій Зайкевич, Віктор Сазанов, Олексій Соколовський, Сергій Третьяков, Олександр Ізмаїльський, Микола Вавилов, Василь Докучаєв.
«Полтавська сільськогосподарська дослідна станція ставила собі за мету виконання досліджень і розробку агрономічних засад, які б були “догмою” у виробництві. Це була й система сухого рільництва, і прикладна ентомологія, чиї підвалини закладали тут. На станції досі зберігається одна з найбільших створених популяцій комах-запліднювачів і також шкідників. Дослідна станція займається вирощуванням осмій. Це бджоли, які не є медоносами, але їх використовують для запилення рослин».
Від початку роботи станції на ній триває унікальний дослід – беззмінне жито, який виконують без застосування добрив чи гербіцидів. Щороку на ділянці 0,4 га висіюють озиме жито й відстежують, як змінюються показники. В основі технології – оранка на глибину 16-20 см, опісля – передпосівна культивація на 6 см з подальшою сівбою на цю ж глибину. Виконують її 15-20 вересня з розрахунку 220 кг зерна на гектар. Середній показник врожаю коливається від 9 до 12,9 центнера на гектар.
«Це беззмінні досліди, тож будь-яка рослина, яка б вона не росла, все одно виснажує ґрунт. Але, як показує практика, озиме жито – культура більш, так би мовити, лояльна, не дуже сильно виснажує. Вона сама по собі дуже висока, тобто в неї велика вегетативна маса. Під час збору врожаю ми рештки її не забираємо з поля, задисковуємо, заробляємо знову в ґрунт. Так отримуємо сидерат, поліпшуємо структуру ґрунту».
Окрім експерименту з житом, на станції ведуть досліди з беззмінним посівом соняшника та кукурудзи. Є також ділянки, які не зазнавали втручань людини. У межах експерименту «Полтавська цілина» вчені спостерігають за природними змінами складу рослинного покриву та родючості ґрунту.
Інший дослід, «Переліг», триває у Степному з 1964 року. Завдяки йому науковці відстежують, як виведене з обробітку поле перетворюється на луки.
Понад чотири роки на полях дослідної станції не використовують добрив. Що компенсувати їхню відсутність, залишену після збору врожаю солому повертають у ґрунт.
«Коли дослідній станції були підпорядковані господарства, то добрива не закуповували з одної причини: ми користувалися органікою, бо було тваринництво. Вони нам завозили органічні добрива, їх розкидали по полю, заробляли й отримували результати. Зараз такого в нас, на жаль, немає. Ми чотири роки добрив не вносимо через брак коштів».
Виживання дослідної станції: минуле й сьогодення
За понад сторіччя свого існування дослідна станція змогла зберегти свою наукову базу. Під час Другої світової війни її будівлям загрожувало знищення, якого вдалося уникнути, за напівлегендарною історією, завдяки кмітливості місцевої бібліотекарки. За німецької окупації, коли 80% станції евакуювали, частина працівників залишилася.
Німці продовжували досліди, тож установа має всі дані за той період. На станції працював науковець на прізвище Гільдебрандт, який перевіз до Полтави сім’ю й планував тут працювати.
Одного разу бібліотекарка станції, почувши ім’я цього офіцера, згадала про його перекладену працю «Холодне силосування», яка зберігалася у фонді книгорзбірні. Вона виклала її на помітному місці, тож, побашивши книгу, німець був здивований і відчув прихильність до полтавських дослідників. За переказом, завдяки цьому Гільдебрандт не дозволив підірвати дослідну станцію при відступі у 1943 році.
Проте місцеві працівники готувалися до найгіршого, тож зробили запаси насіння, які позакопували в кількох місцях. Його планували посіяти після закінчення війни, якщо нічого більше не лишиться.
Дослідна станція в Полтаві працює донині, проте переживає часи скрути. Частина її будівель не використовується, а грошей для розвитку бракує. Установа отримує фінансування від держави, проте воно становить сьому частину від необхідних тільки на зарплату коштів.
«Ми підпорядковані Національній академії аграрних наук України, але на своє життя заробляємо самі. Вирощуємо соняшник, продаємо насіннєву, товарну продукцію. Торік вийшло не дуже, бо була аномальна атмосферна засуха. За період з травня по вересень дощів у нас практично не було. Зима, весна цього року також минула фактично без опадів. До всього цього лиха додалася ще й ґрунтова засуха. Після збору урожаю пшениці ми беремо проби ґрунту на різні показники, зокрема вологу: торік у 20-сантиметровому шарі її не було», – говорить керівник станції.
Попри це установа шукає шляхи для заробітку. Вона має полігони для ранніх і пізніх зернових культур, де сіють понад сотню сортів пшениці, ячменю, жита, вівса, проса тощо. Їх надсилають до Полтави з усієї України науково-дослідні інститути.
«Ми висіваємо їх на демонстраційних ділянках й щороку проводимо день поля, де забираємо на місцях вирощування всіх охочих серед аграріїв, виробників, науковців, представників профільних інститутів. Люди можуть побачити, як ці рослини адаптовані до кліматичних умов Полтавщини. Ми шукаємо бізнесові структури, які хочуть провести якісь досліди: по внесенню добрив чи засобів захисту, чи по тих же полігонах. Сіємо їхнє насіння, але вони теж великих грошей не заплатять, бо в нас невеликі ділянки. Можна було б залучати більше цих організацій, але земля в нас знаходиться всередині села. Якби вона була над дорогою, більше людей побачили б рекламу».
Штат дослідної станції налічує близько 50 працівників, серед яких – лаборанти, молодші й старші наукові співробітники, кандидати та доктори наук. Михайло Сокирко говорить, що з кожним роком утримувати його стає все важче, а люди йдуть у пошуках краще оплачуваної роботи.
«Ми не можемо себе забезпечити новою технікою. Останнє, що я сюди купив, це новий трактор, і то МТЗ-82, а не “Кейс” чи “Джон Дір”, сівалку і культиватор. Чотири роки тому. А сюди треба, як мінімум, три нові трактори, два комбайни й вантажівку ще одну. Ми відновили вантажну машину, яка 10 років стояла в гаражі. А те, що працює в Степному, вже фактично все своє відпрацювало. Нам треба новий ангар, ремонт складських приміщень, ваги автомобільні. Ми цього нічого не можемо купити».
Сьогодні на станції виконують досліди у сфері кормовиробництва та селекції рослин у співпраці з науково-дослідними інститутами України. За них установа має отримувати оплату, проте, за словами Михайла Сокирка, вона фактично відсутня.
Інша проблемна справа – закупівлі. Дослідна станція є бюджетною установою, тож всі процеси відбуваються через систему тендерів та державні розрахунки
«Нюанс є з проплатами. Нас обслуговує державне казначейство. Часто було так, що у нас на рахунку кошти є, а проплатити ми їх не можемо, бо в бюджеті грошей нема. Було, що нам затримали місяць-два проплати. Як правило, вони за квартал закривають. Але це три місяці. Хто зі мною захоче працювати, якщо мені треба зараз, а сплачу я через три місяці? Тому не всі хочуть працювати з бюджетними установами, з тендерами».
Попри труднощі, полтавська дослідна станція продовжує роботу: пропонує аграріям нові технології вирощування зернових, консультає з обробітку озимої пшениці, ячменю, кукурудзи та соняшника. Готує невеликі видання з рекомендаціями.
У головній будівлі станції працює музей, де зібрані рідкісні експонати з історії розвитку сільського господарства Полтавщини. Туди можна прийти й побачити, який шлях пройшла аграрна наука за останні 150 років.
Обкладинка Юлії Сухопарової