Полтава та область відомі десятками діячів у різних галузях, які розвивали Україну й боролися за її незалежність. Імена Симона Петлюри, Івана Котляревського чи Віри Холодної відомі широкому колу читачів. Проте існують також діячі, чий суспільний внесок висвітлений меншою мірою.
ЗМІСТ зібрав головне про п’ятьох громадських діячів, чиї життя були пов’язані з Полтавою.
Юрій Тимошенко
Юрій Тимошенко – відомий український комік та гуморист під сценічним псевдонімом «Тарапунька». Частину свого життя артист провів у Полтаві.
Він народився 1919 року в Калениках колишнього Решетилівського району. Згодом сім’я Тимошенків переїхала до Полтави, де майбутній артист закінчив школу № 3.
Під час Другої світової війни виступав у комічному дуеті з Юхимом Березіним на фронті в складі ансамблю пісні й танцю Південно-Західного фронту. Тимошенко виходив на сцену в образі лазника Мочалкіна, а Березін – кухаря Галкіна.
Після війни артисти вигадали собі нових персонажів – «міліціонера» Тарапуньку та електромонтера Штепселя. Юрій Тимошенко обрав сценічний псевдонім на честь річки Тарапуньки, що протікала в Полтаві, де минули його дитячі роки.
Дует Тарапуньки й Штепселя був надзвичайно популярним. Коміки давали тисячу вистав на рік, тобто в середньому по три на день. На їхні виступи неможливо було купити квиток.
Дует Тимошенка та Березіна існував понад 40 років. Він розпався 1 грудня 1986 року – в день смерті Тарапуньки, яка сталася в Ужгороді під час гастролей.
Паїсій Величковський
Паїсій Величковський – один з найвидатніших українських православних діячів, сучасник і ровесник Григорія Сковороди, близький до нього своїми філософськими поглядами.
Народився він в Полтаві 21 грудня 1722 року. Був правнуком Івана Величковського, українського поета й драматурга, походив із родини священника. Батько Паїсія був полтавським протопопом. Полтавська протопопія як одиниця церковно-адміністративного устрою за звичаєм того часу була родовою для Величковських: її посідали батько, дід і прадід отця Паїсія.
1726 року, коли малому Петрові виповнилося 4 роки, помер його батько. Невдовзі протопопію посів Петрів старший брат Іван. Вихованням сина займалася мати Ярина з роду Манденків. Свій ідеалізм та аскетизм хлопець успадкував саме від неї. Зовсім малим Величковський любив читати церковні книги, особливо твори отців церкви. Два роки він навчався в церковній школі, а потім став учитися вдома, у свого старшого брата Івана. 1735 року, коли Петрові було 13 років, Іван помер.
Під час навчання у Києво-Могилянській академії він зацікавився чернечим життям і певний час перебував у Любецькому й Межигірському монастирях. Повернувшись до Києва, Величковський працював гравером у майстернях і друкарнях Києво-Печерської Лаври. Потім знову мандрував по монастирях України й Молдавії. Побував на горі Афон, де був висвячений у сан священника з ім’ям Паїсій.
У 1763 році він поселився в монастирі Святого Духа біля Драгомирні. Головні ідеї уставу, запровадженого Паїсієм у монастирі: безсрібництво, зречення волі й послух, умна молитва, читання книг, невпинна праця, повсякденна побожність. Тут Паїсій прийняв схиму без зміни свого імені.
Перу Паїсія Величковського належить багато перекладів творів отців церкви. Серед них «Добролюбіє» – багатотомне видання, своєрідна енциклопедія аскетизму, у якій зібрали твори 38-ми авторів християнського Сходу. Під духовним впливом Величковського виникла філософсько-релігійна течія – паїсизм, що вилилася в утворення церковних братств.
Паїсій Величковський завжди підкреслював своє українське коріння, а на його могилі викарбувані слова: «Тут спочиває архімандрит старець Паїсій, малоросіянин». Поховали преподобного Паїсія в храмі Вознесіння при правій стіні в Нямці.
Олена Байрак
Олена Байрак – природодослідниця, докторка біологічних наук та професорка з Полтави.
Корінна полтавка, з дитинства захопилася красою довкілля, присвятивши йому надалі не тільки знання, а й вірші, пісні, фотовиставки та книги.
Після закінчення полтавської середньої школи № 2, вона пов’язала себе з природничим факультетом полтавського педуніверситету. Тут вона пройшла шлях від студентки до доктора біологічних наук, професора, завідувача кафедри екології та охорони довкілля, організованої з її ініціативи у 2001 році.
За кілька років науковиця переїхала до Києва й працювала у ботанічних та екологічних інституціях, очолювала Центр заповідної справи, рекреації та екотуризму.
Завдяки їй на Полтавщині вибудували сучасну природно-заповідну мережу, заклали деякі екопарки та облаштували частину дендропарків. Друге дихання вона дала одному з них – Криворудському.
Жінка досліджувала флористику, геоботаніку, ліхенологію, екологію та заповідну справу. Брала участь у створенні проєкту регіонального ландшафтного парку «Нижньоворсклянський». Також була співавторкою праць «Заповідна краса Полтавщини» та «Безсудинні рослини Лівобережного лісостепу».
Єлизавета Милорадович
Єлизавета Милорадович – українська громадська й культурна діячка, голова Полтавського філантропічного товариства, меценатка.
Народилася 12 січня 1832 року, походила зі старовинних козацько-старшинських родів Скоропадських і Тарновських. У 17 років вийшла заміж за полтавця Лева Милорадовича – статського радника, почесного попечителя Полтавської губернської гімназії, а також почесного опікуна Полтавського училища.
Подружжя мало 50 тисяч десятин землі у Полтаві й Катеринославі. Улітку Єлизавета Милорадович мешкала у своєму маєтку в Санжарах, а взимку – в Полтаві. Також мали садибу у селі Гожули під Полтавою, де був розкішний парк, дендрарій і ботанічний сад.
З переїздом сім’ї до Полтави почалася активна участь у громадсько-культурному житті. Полтавський маєток Милорадовичів (нині на цьому місці розташована гімназія № 6) в освічених колах вважався осередком культури й мистецтва.
У будинку Єлизавети Милорадович гостювали відомий композитор Модест Мусоргський та оперна і камерна співачка Дарія Леонова, бували корифеї українського театру Марко Кропивницький, Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, а згодом – актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська.
На таких прийомах народився гурток «Полтавська громада», який зробив суттєвий внесок у розвиток освіти й культури Полтавської губернії. Серед них – фундація недільних шкіл, видання журналу «Основа», підручників для шкіл, організація театральних труп тощо.
Значний внесок у роботу громади зробила сама Єлизавета: підтримувала своїми пожертвами українські видання та недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала власним коштом школу в селі Рибці поблизу Полтави.
Діячка особисто ходила по школах і навчала дітей, а також полюбляла після занять співати зі школярами. Опікувалася полтавським аматорським театром, також за її допомогою організували читальню для міщан. З 1878 року очолювала Полтавське філантропічне товариство.
Про українську «самостійницю» писала у 1862 році французька газета Independent Belge: «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. А обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи…».
Панас Мирний
Панас Мирний – письменник, драматург, громадський діяч. Родом із Миргорода, проте тривалий час жив у Полтаві.
Народився 13 травня 1849 року. Навчався в Миргородському парафіяльному й в Гадяцькому повітовому училищах, а у 14 років розпочав чиновницьку службу в Гадяцькому повітовому суді.
З 1871-го працював і мешкав у Полтаві. Чиновницька кар’єра не приносила особливого задоволення, тож справжньою втіхою для Панаса Рудченко стає література.
Перші твори побачили світ у львівському журналі «Правда» в 1872-му, підписані псевдонімом Панас Мирний. Згодом у співавторстві з братом Іваном Біликом завершив роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Серед найбільш відомих творів – «Повія», «Лимерівна», «Морозенко», «Лихі люди».
Через цензурне переслідування українського слова в Російській імперії, у Наддніпрянській Україні твори Панаса Мирного почали друкувати лише з середини 1880-х років.
На початку 20 століття виступав із закликами до боротьби за свободу й рівноправність жінок, протестував проти заборони вшанування пам’яті Тараса Шевченка в 1914 році. Панаса Мирного, який пише «противні твори українською мовою й живе десь нелегально», розшукували жандарми: проводили обшуки в родинах полтавської інтелігенції, шукали в Харківській губернії, однак марно.
Жовтневий переворот і більшовицьку революцію не сприйняв. Однак через хвороби, фінансову скруту й потребу утримувати сім’ю, після зайняття Полтави більшовиками змушений був працювати в Полтавському губернському фінвідділі.
За матеріалами Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, ПНПУ та Українського інституту нацпам'яті
Обкладинка Катерини Василенко
Цей матеріал став можливим за підтримки програми підтримки “Голоси України”, що є складовою програми підтримки «Голоси України», яку координує Європейський центр свободи преси та медіа.
«Голоси України» реалізується у межах ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
