Поховально-поминальна обрядовість є частиною культури українців. Описаних у цьому тексті звичаїв і традицій дотримувалися понад сотню років тому. Деякі з них трансформувалися або й зовсім зникли, але обов'язок поминати рідних побутує й досі. Традиційно, за тиждень після Великодня, люди йдуть на цвинтар, щоб відвідати поховання родичів та віддати їм шану.

Поминання рідних є невіддільною складовою поховально-поминальної обрядовості. Окрім, поминання у день похорону, через 9/40 днів та рік по смерті покійних поминали й під час загальних поминальних днів. Зазвичай вони відбуваються на другий чи третій день Великодня, у першу неділю після Великодня, провідний понеділок або вівторок. 

Поховально-поминальні обряди і звичаї в основі  мають вірування й уявлення про потойбічний світ, існування реальних звʼязків та взаємодії померлих з живими нащадками. За релігійною традицією, вони спрямовані на благополуччя душі «у царстві небесному», а також охорону живих від шкідливого впливу мерця.

Багато з традиційних народних звичаїв та обрядів збереглися до нашого часу. Втім, чимало з них втратили своє магічно-ритуальне осмислення і вживаються переважно в значенні дотримання звичаю, уваги, пошани й любові до померлої людини.

ЗМІСТ зібрав традиції та звичаї, які описують дослідники та етнографи у своїх працях, що притаманні Полтавщині.

Обовʼязком живих членів родини здавна вважалося утримувати в належному порядку могили померлих. Потрібно, щоб на них були типові для регіону памʼятники. Це могли бути деревʼяні або камʼяні хрести, надгробні плити. Також живі мали дотримуватися традицій та обрядів поминання. Порушення цих звичаїв вважалося провиною перед померлим й засуджувалося людьми.

Святим обов’язком кожної родини напередодні проводів, а також перед Великоднем, було впорядкування могили родичів, висаджування квітів, кущів та дерев на них.

Така традиція збереглася і донині. Аби встигнути до поминальних днів родичі померлих приходять на кладовище, щоб привести до ладу територію навколо могили, викинути сміття тощо. Також відносно недавно з’явилася традиція прикрашати могили пластиковими квітами. Раніше архієпископ Полтавський та Кременчуцький Федір розповідав ЗМІСТу, що поява цих ядовито-яскравих квітів китайського виробництва – це комерція. Така звичка практична тим, що пластикові квіти не потребують заміни та догляду тривалий час:

Зазвичай відвідування могил своїх покійних родичів називають «проводами», «гробками» або «могилками». 

Традиції проводів, які побутували понад сотню років тому, описують автори етнографічних праць Петро Гавриш, Римма Гавриш, Валерій Копил у книзі «Полтавський народний календар».

З них відомо, що зазвичай на кладовище приходили всією сім’єю разом з малими дітьми. Зʼїжджалися родичі з навколишніх сіл та дальніх країв. Святим обов’язком вважалося цього дня провідати могили покійних батьків. 

На Полтавщині проводи відбувалися переважно у понеділок. Прийшовши до могил, люди хрестилися, цілували хреста і віталися: «Христос воскрес!». Це було зверненням як до живих, так і до покійних. Хрест на могилі перевʼязували рушником, хусткою чи шматком полотнини. Потім його могли забрати жебраки, сироти чи небагаті односельці. Також на могилі розстеляли рушник та розкладали крашанки, паски, шматок ковбаси чи сала, пиріжки, пряники і цукерки.

Дослідники у своїх роботах описують традицію, яка побутувала в селах області. Згідно з нею, родичі катали червону крашанку по могилці, це означало христосатися з померлим. Після цього її розбивали об хрест та їли.

У встановлений час на кладовище приходив священик та проводив загальну панахиду за померлими. Також його просили справити панахиду за упокій душі окремих людей.

Під час відвідин померлих не можна говорити лайливі слова, згадувати нечисту силу. На проводи померлих родичів не годилося називати небіжчиками, бо в ці дні «вони все чують, яка про них мова ведеться». При поминанні говорили: «Нехай легенько гикнеться нашим родичам на тому світі». 

У працях також згадують про загальний поминальний обід як частину традиції. З собою на цвинтар люди брали різні наїдки для трапези. Їжу викладали на розстелених рушниках чи облаштованих, спеціально для поминок, столах. Здебільшого приносили хліб, яйця, яєчню, холодець, сало, вареники, пироги, млинці. У багатьох селах існувала традиція варити капусняк у великому казані на мʼясному бульйоні.

Починати поминальну трапезу треба обов'язково з колива, що вважалося їжею покійників. За рецептом, який описала Ніна Біда в праці «Поховально-поминальна обрядовість», цілі очищені пшеничні зерна варять до готовності, охолоджують і заправляють медовою ситою. Ситу готують як і на кутю. Якщо не було меду, використовували цукровий сироп. На Лівобережжі коливо називають ще «канун» та готували переважно з цілої ячної крупи. На Полтавщині, Поліссі та подекуди Середньому Придніпровʼї зерно замінюють покришеним білим хлібом, булкою або бубликами. 

Також на цвинтар приносили слабоалкогольні напої домашнього приготування. Горілку на проводи вживати не годилося (лише після відвідин кладовища). Спершу налиту чарку ставили біля хрестів. 

За трапезу сідали всі разом або великими групами біля сусідніх могил. Під час частування говорили: «Христос воскрес! Царство небесне нашим родичам, хай спокійно лежать і землю держать. А нам, дай Боже, здоров'я, щастя і всякого добра». Цокатися чарками було заборонено. 

У деяких сільських громадах готували окремий поминальний стіл для жебраків та сиріт. Їх обдаровували тим, що принесли на могилки, при цьому просили згадати добрим словом у молитві померлих родичів.

Часто родина після відвідин кладовища збиралася разом у когось в оселі і організовувала велике застілля зі споминами та обміном новинами. У ХІХ столітті наші предки вважали, що вшанування померлих благодатно впливає на врожай, добробут та здоров’я живих. Зараз дотримання звичаїв – це прояв поваги, любові до померлого та святий обов’язок, який передають з покоління в покоління.

Раніше ЗМІСТ писав про весняні поминальні традиції на Полтавщині та як у відзначенні поминальних днів поєдналися християнські, язичницькі й радянські традиції, а також про комерційну природу деяких звичаїв читайте за посиланням. 

Обкладинка Юлії Сухопарової

Випущено за підтримки ERIM - Equal Right & Independent Media