16 серпня, 17:08
16 серпня, 17:08

Служба безпеки України розсекретила архіви радянських спецслужб.

Географ і краєзнавець Леонід Булава досліджує історію Полтави та людей, які в ній жили. Він приходить до архіву Служби безпеки України Полтавщини, щоб збирати матеріали для своїх краєзнавчих досліджень. 

Наразі Леонід Булава зосереджений на трьох проєктах: освіта в Полтаві з кінця 1920-х років та до сьогодні, дослідження районів міста та історії полтавського національного педагогічного університету імені Короленка і його попередників.

Про напрацьоване в дослідженнях краєзнавець розповідає під час екскурсій Полтавою та у своїх групах про історичні райони у фейсбуці.

До початку повномасштабної війни ЗМІСТ поговорив з Леонідом Булавою про історію району Павленки та долі людей, які його населяли.

Леонід Булава

Район Павленки та його історичні межі

Полтава має багато історичних районів та кутків. Леонід Булава говорить, що їх у місті нараховують 72: це колишні хутори та села, нинішні мікрорайони. За словами краєзнавця, вивчення кожного району Полтави ґрунтується на дослідженні історій родин та окремих людей, будівель, закладів, підприємств.

Досліджувати історію районів Полтави Леонід Булава починав саме з Павленок. Історично розміри цього району перевершували сучасні межі. Раніше Павленки були великим селом, яке складалося з декількох хуторів. Перші історичні відомості про нього з’явилися у 17 ст. Село поділяли на Ближні Павленки, що увійшли до меж Полтави у першій половині 19 ст., та Дальні Павленки, які зберегли статус самостійного поселення до початку 20 ст.

Леонід Булава говорить, що Павленки починалися там, де зараз перебуває будівля Полтавської обласної державної адміністрації, і на сході досягали Браїлок. Дальні Павленки розташовувались на території нинішньої Тарновщини й дендропарку, а Ближні закінчувалися там, де зараз знаходиться музей поля Полтавської битви. 

Краєзнавець працює з розсекреченими архівними справами, знаходячи інформацію про репресованих жителів досліджуваного району.

«Павленки були козацьким поселенням. Люди тут жили дуже свободолюбиві. Тут існувала “Просвіта” у 1917-22 роках, а також найбільша в Україні парафія української автокефальної православної церкви. Звичайно, що на цій території було дуже багато людей репресованих», – розповідає дослідник.

Леонід Булава говорить, що інформацію про жертв політичних репресій можна досліджувати в архіві СБУ в Полтаві, а також через запити отримувати справи з підрозділів управлінь Служби в інших областях. Таким чином можна довідатись тільки про частину репресованих, а щодо інших потрібно звертатися до архіву Міністерства внутрішніх справ, адже деяких людей репресували під приводом кримінальних злочинів.

«Більшість репресували за політичними справами. Єдина проблема, що декого репресували за так званими кримінальними неполітичними справами. Людям могли приписати що завгодно. Напишуть, що священник пішов на колгоспне поле і нарвав для кролів мішок люцерни. Усе, його саджали за кримінальною справою», – каже Леонід Булава.

Іван Мясоєдов. Павленки (Фото – histpol.pl.ua)

Дослідження історії району крізь призму людських життів: подружжя Костянтина та Ольги Товкачів

Історію району творять люди, які його населяють, тож увага дослідника завжди прикута до їхніх доль. 

Леонід Булава розповідає, що у 20 ст. на Павленках мешкали дві непересічні постаті – Костянтин Товкач та Ольга Тригуб. Він – правник, суддя та священник, який відрікся від сану і зажив п’ятьох арештів. Вона – перша лікарка Полтави, яка починала з санітарки й отримала вищу медичну освіту попри заборону жінкам вступати до вищих навчальних закладів.

«Костянтин Товкач родом із Прилуччини, яка тоді була історичною Полтавщиною, а нині це Чернігівська область. Майже одночасно з Симоном Петлюрою закінчив полтавську духовну семінарію. Так само за протести та революційну діяльність був виключений, але йому, на відміну від Петлюри, дали можливість закінчити Мінську семінарію – відіслали подалі», – говорить Леонід Булава.

Закінчивши семінарію, Товкач за розподілом потрапив до Миколаївської церкви у Диканьці, що належала до вотчини Кочубеїв. Там у 1905-1906 роках селяни піднімали повстання, вимагаючи підвищення заробітної плати та зменшення робочого дня, що тривав до 16 годин. За словами краєзнавця Леоніда Булави, Товкач намагався заспокоїти селян, але тодішня влада цього не схвалила:

«Вийшов перед ними молодий батюшка Костянтин і просив селян під час протестів не пити, не громити, не бунтувати. І що ж ви думаєте було за це батюшці? Селяни його послухали, але він отримав 5 років тюрми. Чому? Бо мав не з бунтівниками говорити, а по жандармів послати».

Костянтин Товкач (Фото з блогу Леоніда Булави)

Таку поведінку Костянтина Товкача розцінили як підтримку бунтівників. Проти вироку він подав апеляцію, тож термін ув’язнення зменшили до 3-х місяців. Церковне керівництво тим часом вирішило відправити його монахом до монастиря. Товкач із цим не погодився, відрікся від сану і вступив на юридичний факультет Харківського університету.

За словами дослідника, Костянтин Товкач походив із заможної селянської родини, тож мав гроші, щоб вивчитися на правника. У перший же рік навчання він став головою студентської організації Харкова. Пізніше одружився з полтавкою із Павленок – донькою місцевого мешканця Данила Тригуба Ольгою. Її батько мав власний сад від вулиці Шведської до Бабичевого яру, де нині 5-а міська лікарня.

Леонід Булава говорить, що саме завдяки Данилу Тригубу нині відомо, де у Полтаві зростає перший живий пам’ятник Тарасу Шевченку – дуб, висаджений у травні 1861 року під час перепоховання поета на Чернечій горі у Каневі:

«Данило Тригуб – це людина, яка фактично заново відкрила дуб Шевченка, посаджений на садибі Гуссона. Він розказав про це доньці, а та переказала Петру Ротачу, відомому краєзнавцю, письменнику й літературознавцю. І ми тепер знаємо, де цей дуб».

Побравшись з Ольгою Тригуб, Костянтин Товкач оселився на Павленках. За словами Леоніда Булави, донині зберігся будинок, де жила родина Товкачів. Зараз він розташований за адресою вул. Шведська, 20Б. Краєзнавець говорить, що у революційні роки Товкач був віцемером Полтави, а пізніше – генеральним суддею міста:

«Він приїхав до Полтави, де очолював підготовку до приходу Директорії, свого давнього товариша Симона Петлюри. Коли прийшла радянська влада, він переховувався, потім створив кооперативне товариство “Хуторянин” і керував ним, як підприємець і юрист».

Будинок, де жила родина Товкачів

У вересні 1920 року Костянтина Товкача заарештувала радянська влада і засудила до розстрілу. У заручники взяли його дружину, однак завдяки заступництву Володимира Короленка Товкача звільнили.

До 1929 року Товкач займався справами автокефальної православної церкви як юрист. Тоді розпочався судовий процес над учасниками Союзу визволення України, реальність існування якого у деяких дослідників викликало сумніви.

«У пізньорадянські та ранньоукраїнські часи говорили, що це вигадка. Це не вигадка, тут я справу дивився. Дійсно, така організація існувала. Дійсно існував організований супротив радянській владі наприкінці 20-х – на початку 30-х років», – говорить Леонід Булава.

За словами краєзнавця, Костянтин Товкач мав інвалідність – у нього не було одного ока. Відомостей про те, як він втратив його, Леоніду Булаві знайти не вдалося.

Попри націоналістичні погляди й відкрите їх проголошення, Костянтина Товкача, ймовірно, схилили до співпраці з радянською владою. Таке припущення висловлює Леонід Булава:

«Його зламали. Звичайно, він був слабкий здоров’ям. Не думаю, щоб там були великі тортури, але зламали. І він очевидно пішов на певну співпрацю з органами. Його випускали, він створював начебто підпільну повстанську організацію. Її учасників заарештовували, людей засуджували. Його відпускали декілька разів».

Це тривало до 1934 року, коли Товкач переїхав до села поблизу Севастополя, де найнявся працювати листоношею. Леонід Булава говорить, що, вірогідно, він тікав туди, захищаючи дітей:

«У 1937 році його і там знайдуть, і за старою справою 29-го року засудять до розстрілу. На жаль, я цю справу не можу отримати, бо вона знаходиться в Сімферополі на окупованій території. Довести історію до крапки, як би хотілося, я не можу».

Доля Ольги Товкач не менш цікава. Леонід Булава каже, що вона була першою лікаркою з вищою освітою в Полтаві. До революції 1905-1907 років жінкам забороняли вступати до вищих навчальних закладів. Тож закінчивши з золотою медаллю Маріїнську гімназію в Полтаві, Ольга Товкач пішла працювати санітаркою в лікарню, щоб отримати стаж. У цей час вона готувалася до екзамену на фельдшера, який успішно здала екстерном.

Ольга Товкач (Тригуб). Фото з фейсбук-групи «Павленки (історичний район Полтави)»

«У 1906 році на хвилі революції царський уряд пішов на послаблення і дозволив окремим жінкам вступати до університетів на медичні факультети як вільним слухачкам – без будь-яких прав, за свої гроші. Тобто складаєш екзамен, слухаєш. Тебе ніхто не зачисляє. Вона вступила в 1906 році», – розповідає Леонід Булава.

У 1908 році настала Столипінська реакція. Жінкам знову заборонили навчатися в вишах, але Ольга Товкач знайшла вихід. Побравшись із Костянтином Товкачем, вона приїздить до Полтави. На той час Ольга Товкач уже фельдшерка, тож батько купує їй будинок на вулиці Шведській 6 і відкриває для доньки лікарню – безкоштовну амбулаторію для робітників.

«Лікарка Ольга Товкач була знаменитою на всю Полтаву. Донині її згадують, я її пам’ятаю. Вона жила на Павленках, померла у віці 97 років. І до цього часу доглядала за ділянкою, хоча її виселили зі свого помістя», – говорить Леонід Булава.

За словами краєзнавця, у шлюбі Костянтин Товкач мав двох синів, а також від роману з Марією Рудинською – позашлюбну доньку Галину, яка була редакторкою газети «Вечірній Київ». Леонід Булава каже, що про походження Галини Рудинської довідався з архівів.

Будинок, де була безкоштовна амбулаторія для робітників

Супротив радянській владі

За словами Леоніда Булави, репресії проти інтелігенції розпочалися, коли  радянська влада захиталася:

«Почалися селянські повстання проти розкуркулення, колективізації, Голодомору. Не все було так гладко, супротив був».

Краєзнавець говорить, що Костянтин Товкач не приховував свою позицію і 30-ті роки публічно заявляв, що він націоналіст і не змінить своїх поглядів. Головною для нього була ідея визволення України, утворення незалежної держави. Про це відомо зі справи радянських спецслужб на Товкача.

«Він збирав організації з колишніх розкуркулених, які жили у Полтаві. Ті ходили по своїх селах і розмовляли з людьми. У 33-му році вони щиро вірили, що радянську владу можна скинути збройним шляхом, що люди піднімуться, бо скільки ж терпіти голод, наругу, знущання. Піднімуться, повстануть, скинуть. Вони вірили в це, щиро вірили. А ще вони вірили, що почнеться інтервенція, що Японія, Німеччина нападуть і звільнять їх від більшовизму. Такі були настрої», – каже Леонід Булава.

Критично налаштовані до радянської влади потрапляли до її репресивної машини. За словами Леоніда Булави, серед них було багато представників полтавської інтелігенції, освітян, священників:

«Сталін боявся. Вони реально мали інформацію, що населення налаштоване дуже критично. Так само критично були налаштовані викладачі, учителі. Якщо взяти наші полтавські школи, наприклад, третю чи десяту, то там кілька складів учителів були заарештовані, а більшість із них розстріляні. Або взяти нашу церкву. Церкви були закриті. У нас в Полтаві було близько 60 релігійних споруд різних конфесій. Наприкінці 1930-х років залишилась одна. Спаську церкву закрили, її хотіли знести, але через пов’язаність з іменем Петра І – а це все ж таки майже Ленін для комуністів – зберегли. Макарівська церква єдина лишилась. Практично всіх священників цієї церкви репресували, розстріляли».

Репресії – частина утвердження радянської влади в Україні. Періодично вони посилювалися, змітаючи зі свого шляху цілі покоління незручних і ворожих до режиму людей. У нашому матеріалі дослідник окупації Полтавщини розповідає про справи репресованих, розстріли та розсекречені архівні матеріали часів Другої світової війни.