Історія районів Полтави: Кобищани, Юрівка, Левада, Поділ та Огнівка

Історія деяких найдавніших районів міста сягає козацьких часів, інші ж райони, навпаки, – результат швидкої індустріалізації та урбанізації. Чиїмись пращурами були козацькі роди та старшинські сім'ї, а десь першими жильцями ставали робітники заводів.

ЗМІСТ розповідає історію районів Полтави і звідки у нас Кобищани, Юрівка, Левада, Поділ та Огнівка.

Кобищани – частина міста, що пролягає в Шевченківському районі Полтави. Тривалий час ця земля була малозаселена, але козацькі переселенці побачили великі перспективи на берегах річок Очеретянки та Чорної. Так в XVII столітті вихідці з села Кобижчі стали наводити там свої козацькі порядки. Іншу історію розповідає краєзнавець Іван Наливайко в книзі «Через літа, через віки» – наче старі люди в Кобищанах кажуть, що першого козака, що збудував свою хату там, звали Кобищан. 

Козацькі двори увійшли до Першої Полтавської сотні Полтавського полку, згодом – стали його центром. Кобищанські козаки брали участь у визвольних змаганнях та походах на татар і турків до ліквідації полків та сотень Катериною ІІ в 1781 році. Через двадцять років, в 1802 році за царським указом була утворена Полтавська губернія (інша частина Малоросійської губернії отримала назву Чернігівська). А того часу місто стало «приєднувати» навколишні села та хутори. Так Кобищани стали передмістям. Остаточно район приєднався до міста на початку XX століття.

На час утворення губернії там проживало 1,5 мільйона жителів. Згідно з переписом 1859 року, в Кобищанах жили 1 тисяча 739 людей (867 – чоловіків, 872 – жінок) в 344 дворах.

1877 році в Кобищанах почав діяти цегельний завод Є. Беллі. Завдяки новим робочим місцям до району почали з'їжджатися трудівники з інших місць. В цей час район побачив обростати стереотипами про «розбишацький» та «небезпечний» так, що і наприкінці XX століття молоді люди обходили колишній козацький край другою дорогою. Річ у тому, що з появою робітників обличчя району змінилося, на зміну вихідцям з козацьких родин прийшов робітничий клас. В 1904 році на заводі працювало 60 чоловіків.

Юлій Бунін – керівник статистичного бюро Полтавського земства в публікації «З життя провінції в 90-х роках» писав, що наприкінці ХІХ відбувався активний інтелектуальний розквіт Полтави. Наприклад, організовано публічну бібліотеку. Заклад прагнув поширювати книги на малописемне сільське населення, а також формувати народні та шкільні бібліотеки губернії. В цей час в Кобищанах в залі народної управи проходили народні читання книг за ініціативи дружини губернатора Олексія Татищева. На ці заходи запрошували музичні оркестри та хори.

Уже на початку XX століття в районі паралельно розташовувалися три вулиці: перша Кобищанська (згодом Трегубівська на честь голови міської управи), Друга та Третя Кобищанські. Найкращою, пише Іван Наливайко, вважалася саме Перша розташовувалася найближче до Полтави та забудовувалася цегляними будинками, натомість Третя нагадувала вуличку в невеликому селі з фруктовими деревами та дворами з худобою та сараями. Коли йшов дощ, проїжджа частина вулиці перетворювалася на болото. 

У 1903 році на Третю Кобищанську вулиці переселився разом з дружиною та трьома дітьми Панас Мирний – письменник, працював в Полтавській казенній палаті. З переїздом на Кобищани він домігся від міської управи прокладення бруківки. Зараз вулиця має ім'я Панаса Мирного. Також на Першій Кобищанській знаходиться його могила.

У 1940 році в оселі Рудченків виник музей, ініційований їхнім сином Михайлом (очолював його до 1961 року). У центрі подвір'я, в оточені садка Рудченків, все ще стоїть дерев'яний будинок 1860-го року. На цьому подвір'ї збиралися Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, а на фортепіано в оселі Панаса та Олександри грала Леся Українка, Микола Лисенко та Марія Заньковецька. Навесні 1903 року, коли в Полтаві відкривали пам'ятник Івану Котляревському, вся українська інтелігенція з'їхалася до оселі письменника. 

Історичні місцини під назвою «Поділ» зустрічаються в багатьох містах: Києві, Житомирі, Чернігові й, відповідно, в Полтаві. Сама назва означає низину та натякає на специфічний ландшафт, де розміщується такий район міста. Поділ в Полтаві – це приворсклянська долина, котра почала залюднюватися в XVII столітті разом з Полтавською фортецею. 

Іван Наливайко у своїй праці пише, що ця долина приваблювала переселенців завдяки природним багатствам – рибі, землі, пасовиськам для худоби. Також місцеві могли завжди знайти прихисток в Полтавській фортеці, одна з брам якої так і називалася – «Подільська». 

В 1732 році на перехресті сучасних вулиць Небесної Сотні та Героїв «Азову» збудували дерев'яну церкву – Різдвяно-Богородицький храм (або церква Різдва Пресвятої Богородиці), котра через 20 років, в 1771 році згоріла через потрапляння блискавки. Тоді почесний житель Луценко та дворянин Лаврентієв збудували за власний кошт нову церкву на тому ж перехресті.

Оскільки нова церква також була дерев'яною, через якийсь час почала осідати та руйнуватися, що підштовхнуло церковну владу міста збудувати нову кам'яну церкву. В 1896 році будівництво завершилося, а в грудні 1899 року її освітив вікарій Полтавської єпархії Гедеон Прилуцький. В 1901 також добудували дзвіницю. Всього зведення сакральних споруд обійшлося в 33 тис. рублів, зібраних частково парафіянами Різдвяно-Богородицького храму.

З початком антирелігійної кампанії в 1930-х роках церква була знищена. Також під час ліквідації зникла ікона Тихвінської Божої Матері, котра зберігалася парафією з моменту появи першої дерев'яної церкви на цьому перехресті.

У 1852 році з міста Ромни на Поділ перебрався один з найбільших ярмарків на лівобережжі України. В Ромнах Іллінський ярмарок існував з XVII століття. Про причини перенесення ярмарку немає одностайності: в одних джерелах пишуть про особистісну сварку голови міста Івана Терновця та малоросійського генерал-губернатора Сергія Кокошкіна, а інших – про бажання піднести Полтаву, як центр губернії завдяки ярмарку та великі апетити роменців, власників лавок щодо оренди для купців ринку. 

Іван Наливайко пише, що місце, де розташували Іллінський ярмарок, щовесни підтоплювало з Ворскли, проте за лічені місяці в долині вже красувалися «ятки, рундуки, загони», доріжки та іподром. Торговий майдан називався «Кінноярмарковий», оскільки так продавали переважно коней, овець, вовну, шкіру, а також одяг, олії, горілку віск та мед. На іподромі в ярмаркові дні проводили кінні змагання. 

Іллінський ярмарок розташовувався на перехресті сучасних вулиці та проспекту Миру та тривав з 10 до 20 липня. Під час відкриття ярмарку відбувалася церемонія – хресний похід, молитви та освячення ярмарку. І, може, молебні справді допомагали місцевим торговцям, оскільки швидко Іллінський ярмарок став продавати найбільше вовни з-поміж інших ярмарків російської імперії та об'єднував понад 40 тисяч людей.

Важливою подією для Подолу та всієї Полтави стало будівництво станції «Полтава-Південна» у серпні 1870 році, котра сполучала місто з сусіднім Кременчуком. Через рік потяги вже могли їздити до станцій Харкова. Полтавський вокзал став одним з вузлів Харківсько-Миколаївської залізниці. Саме завдяки майстерням, котрі ремонтували паротяги, Поділ став одним з «робітничих» районів. Поряд з залізницею стали селитися котельники, столяри та слюсарі. Згодом все об'єднали в Полтавський теплотягоремонтний завод. На початку XX століття на залізниці працювали понад 3 тисячі робітників.

У період буржуазної революції 1905-1907 року залізничники активно страйкували проти монархії та свавілля буржуазії над трудовим народом. Більше тисячі працівників приєдналося до Всеросійського політичного страйку, також був налагоджений збір коштів для родин, що постраждали під час розстрілу мирної демонстрації в Петербурзі в січні 1905 року.

Іван Наливайко пише, що в часи більшовицького перевороту велика кількість працівників потім приєдналася до Жовтневої революції та пристала до червоної армії.

Тривалий час Юрівку, що знаходиться в Київському районі міста, називали Юрово-Некрасівка, бо саме на тому місці розташовувався хутір Юрівка та робітниче селище Нєкрасово. Журналіст Валентин Посухов в статті Полтавському віснику за 2002 рік переказує історію, начебто землею тут володів поміщик Юрій Кальницький, а від його імені вже пішла назва хутора.

Лише в 1929 році Юрівка увійшла до складу Полтави, до цього вважалася передмістям. Також до того часу не було офіційних назв вулиць, лише «народні», що давали мешканці району. Про одну з таких вулиць – Свічовий провулок згадує Валентин Посухов. Наче вона називалася так через майстерні, де виробляли церковні свічки. Поряд знаходилася каплиця, котру в 1930-х роках зруйнували більшовики. На вільній землі почали будівництво радгоспу імені Шевченка, де до Другої світової працювала більшість жителів Юрівки.

У 1928 році одна з вулиць стала називатися вулицею імені Половки. Історикиня Світлана Яковенко вважає, що Іван Половка – більшовик, що жив в Полтаві в період Жовтневої революції. На честь нього назвали вулицю на Юрівці, згодом – район в період створення нових «радянських» назв для міст України. 

Активна забудова району почалася в повоєнні роки: тут стали селитися льотчики авіаційної дивізії, що розташовувалася в сусідньому авіамістечку. Так з'явилася більшість багатоквартирних будинків Юрівки в 50-60-ті роки, що прилягали до так званої «барачної архітектури» – тимчасових помешкань, куди селили працівників раднаргоспу.

Відомо про ще одного землевласника – банкіра Івановича Устименка, земля якого знаходилася в кінці вулиці Шевченка. На подвір'ї розміщувалося невелике поселення з солом’яним дахом, фруктовий сад та ставок. Після революції землю передали новим власникам, а в 1938 році розпочали будівництво школи №25. До 1938 році на Юрівці існувала лише одна початкова школа на вулиці Братів Тютюнників, 56. 

Слово «левада» означає ділянку в річковій долині, котра поросла деревами. Раніше в левадах випасали худобу, бо біля річки їй завжди було що поїсти та де вгамувати спрагу. Тому назва району «Левада» вказує на прилеглість району до Ворскли. 

Ймовірно, саме від Соколової Левади пішла назва мікрорайону. Раніше селище розташувалося там, де був Іллінський ярмарок, а зараз це місце є частиною Правобережного Подолу. Сам мікрорайон будувався прямо замість села Шпортівка, котре в 1978 році знесли (селянам видали квартири в місті), а на початку 1980-х років стали перетворювали на те, що нам відоме за назвою «Левада».

Левада стала експериментальним проєктом для міста, а оскільки будувати доводилося на нестійких піщаних ґрунтах, був ризик, що вода від Ворскли підтоплюватиме житлові будинки. До 1970-х років села в низовині відрізало від міста зовсім.

В статті «У 1960-х Полтава була морським містом» в Полтавському віснику зі слів полтавців пишуть так:

Одна з найбільших повеней XX століття відбулася весною 1942 року, коли Полтава була під німецькою окупацією. «Голос Полтавщини» писав, що рівень води міг сягати 6 м. Причиною повені могла стати сніжна зима та велика кількість снігу, що накопичилася на водозборі.

Для розв'язання такої проблеми архітектори застосували для району пальовий фундамент, основою якого є палі, що приймають основну вагу будівлі на себе. Такий вид фундаменту використовують саме на нестійких ґрунтах – торф'яниках та болотах. Коли будівельники почали вимивати річковий пісок для прокладання фундаменту, утворювалися ями, що потім наповнювалися водою. В літні дні діти забиралися в ці калюжі та могли сидіти там, поки ввечері не забирали батьки.

Це однією забавкою дітей на новоутвореній Леваді 1980-х було бавитися з цуценятами. Собак в мікрорайоні було дуже багато, бо коли мешканцям Шпотівки запропонували нові квартири та зруйнували хати, багато домашніх улюбленців залишилися стерегти колишній дім. 

До ХІХ століття про Огнівку майже нічого не відомо, пише Іван Наливайко, проте можливо в часи козацтва там міг стояти хутір, бо земля багата та поряд з Полтавською фортецею. Про походження назви є купа припущень – від легенд до історичних теорій. Так, розповідають, що у ніч на Івана Купала ще в давнину молодь любила розводити багаття та влаштовувати гуляння. І вогні їх було видно з самого міста, тому район назвали Огнівка. Цю теорію виклав у своїх роботах краєзнавець Марко Гейдельберг. 

Ще одна здогадка каже, що козацький двір міг дістатися комусь з роду Огнів, звідки ж знову пішла назва майбутнього району. Проте найбільш ймовірний варіант цієї історії посилає нас до Івана Григоровича Огнєва. Він був першим директором Полтавської гімназії та керівником повітових училищ в Полтавській губернії протягом 25 років. Окрім гімназії та училищ під його керівництвом були парафіяльне училище німецьких фабрикантів, школа часописців і садівництва.

У 1826 році Івана Огнєва нагородили орденом Святого Володимира та подарували спадкове дворянство. В цей же період він став купувати землі на околицях міста, що згодом успадкував його син. В 1857 році на мапі міста вже вказана назву хутір «Огнєв». В 1910 році там було одинадцять дворів та 42 душі (поселенців).

Після революції тут виникли порохові погреби та був збудований свічковий завод, пише краєзнавець Іван Наливайко. В 1941 році на місці порохових складів німці влаштували табір для полонених.

У 1970-х роках стали будувати мікрорайон Алмазний, а згодом стали засвоювати сусідні території, де росли фруктові сади згаданого радгоспу імені Шевченка. Так виникли Сади.  В 1990-х роках в час активної забудови район, котрий ми знаємо як Огнівка, отримав назву Сади-3, проте полтавцям не прийшлася до смаку ця назва.