На цвинтарі села Милорадове стоїть надгробок без дати смерті. Там вказане ім’я – Андрій Чуб, і рік народження – 1906. У землі під пам’ятником немає домовини.
Ніхто з рідних не знав долі Андрія Чуба, якого агенти НКВС забрали навесні 1938 року. Троє дітей чекали на повернення батька десятиліттями, проте з’ясувати правду вдалося тільки наймолодшому – на момент арешту шестимісячному, а нині – 87-річному Михайлові Чубу.
Родина шукала репресованого майже 30 років, доки не отримала відписку КДБ про його смерть у 1944-му нібито від раку. Хоч насправді це сталося шістьма роками раніше – від кулі чекіста.
Онука Андрія Чуба Олена не змирилася зі скупою довідкою про дату й причину смерті та вирішила дізнатися, що сталося з її дідом насправді. Вона звернулася до архіву СБУ й отримала його справу.
У інтервʼю ЗМІСТу Олена Чуб розповіла, як відшукала вирвані й ретельно приховані сторінки своєї сімейної історії – однієї з тисяч трагедій українців, чиї рідні поховані без імені й згадки.
Втрачена історія життя Андрія Чуба
Тавро куркуля або ж «кулака», як записували радянські спецслужби в кримінальних справах, українські селяни отримували ледве не автоматично. Достатньо було мати хату, кілька десятин землі й худобу, тобто бути господарем і жити з власної праці.
Андрій Чуб народився в Терещенках тодішньої Милорадівської сільської ради Чутівського (пізніше Котелевського) району. Його батько Іван господарював на землі й за тогочасними мірками був заможним селянином – куркулем, про що не забули вказати на кожному папірці кримінальної справи його сина. Тінь цього клейма наводила страх на родину всі наступні роки, тож рідні Олени Чуб про репресованого діда мовчали:
«Батько дуже не розповідав про свою сім’ю, бо це було досить небезпечно. Матуся теж не хотіла, щоб це на нас якось впливало, що ми онуки куркулів, репресованих. Тому в нас у родині ніколи про це не говорили».
Андрій Чуб був письменним, закінчив два класи сільської школи. У свої 20 років жив самостійно: мав хату, садок, коня й корову, а також 6 гектарів землі. В анкеті арештованого його записали як «середняка» – щось між бідняком і куркулем.
У характеристиці від голови сільради записано, що Андрій Чуб – робітник на колгоспі «Перемога», чий батько до революції мав 30 га землі, а старші брати були учасниками політбанд і жили на Донбасі.
«Він зараз працює в колгоспі, но йому колгосп не по душі, особа небезпечна», – вердикт місцевого чиновника.
Хто свідчив проти Андрія Чуба
Фабрикувати справу на Андрія Чуба розпочали у березні 1938 року. Його та ще 60 жителів Полтавщини звинуватили в участі у контрреволюційній військово-повстанській організації на території Диканського району, до підрозділів якої вербували селян у Чутівському та Опішнянському районах. Про мету її існування у справі зазначили наступне:
«До початку війни фашистсько-західних держав Німеччини й Польщі з СРСР створити в тилу України збройне повстання, яким ослабити тил і потужність Радянської України. Надати допомогу інтервентам в окупації й відділення її від СРСР, а також реставрації капіталізму й встановлення буржуазно-демократичної самостійної республіки».
Справа проти «повстанців» ґрунтувалася на показах так званих свідків – працівників колгоспу «Перемога» з ідеальним тоді соціальним походженням: селянин-бідняк до революції, бідняк-колгоспник – після революції.
Проти Андрія Чуба свідчили троє: Максим Максимович з Милорадового, Антон Терещенко з Терещенків та Петро Бородай з Діброви. Протоколи їхніх допитів мають подібний зміст.
«Чуба Андрія знаю, стосунки з ним мав звичайні, особистих рахунків і сварок із ним не мав, – свідчить колгоспник Максимович, – як особистість Чуб Андрій виражено антирадянський, він вчиняв контрреволюційні дії, спрямовані проти радянської влади. За походженням дійсно справжній куркуль. Мав землі 40 га, луг, ліс, вітряний млин, сільськогосподарський інвентар, худобу, будівлю, наймитів. Експлуатували найману робочу силу».
Далі йдеться про суть обвинувачення. Слідчий питає, що свідкові відомо про антирадянську діяльність Чуба:
«З фактів контрреволюційної діяльності мені відомо наступне: 1937 року мені довелося чути біля кооперації, що при колгоспі, біля контори й на виробництві, як Чуб виражав злісне невдоволення радянським ладом [...]. У грудні він говорив біля контори колгоспу, що керівництво СРСР тільки в газетах пише про досягнення, та їх фактично немає, колгоспники працюють як кріпаки».
Слів колгоспників і голови сільради, а також відсутності речових доказів було достатньо, аби надати репресії вигляду законності. 15 березня Андрія Чуба арештовують як антирадянського елемента за постановою чекіста Гарькавого, а 9 квітня засуджують до розстрілу, визнавши винним за статтею 54-10, ч. 1 і ч. 5-11: контрреволюційна діяльність, пропаганда та агітація з закликом до повалення радянської влади.
Андрій Чуб, як і інші, погодився зі звинуваченням, «зізнавшись», що у 1934 році його завербував куркуль Ландар як рядового повстанця. Під протоколами допиту й обшуку та анкетою арештованого підпис Чуба залишений непевною рукою: ймовірно, унаслідок катувань або ж фальсифікації.
Вирок виконали 27 або 28 травня 1938 року. Будинок і майно Андрія Чуба конфіскували, а дружину з трьома дітьми – Галиною 1926, Григорієм 1930 і Михайлом 1937 року народження виселили. Відсутність батька стала особистою трагедією в життя наймолодшого сина, розповідає Олена Чуб.
«Він один залишився від цього роду. Коли почалася війна, ми з ним сперечалися, бо він вирішив, що дід був неправий. У мого батька було тяжке дитинство, тому що їх розкуркулили, вигнали. Він думав, що його батько, мабуть, знайшов собі сім’ю в Сибіру й у нього все було добре. Тож я вирішила дізнатися правду».
Олена Чуб почала цікавитися долею свого діда й знайшла дані в російському «Меморіалі» до його закриття у 2021 році: прізвище, ім’я, по батькові та рік народження. Але в селах буває багато тезків, тож жінка сумнівалася, чи то був він.
Батько Олени був надто малим на момент арешту, тож нічого не пам’ятав. У його паспорті навіть записали пізніший рік народження: 18 березня 1938 року. Проте у віднайденій справі батька зазначили 1937 рік, а вік сина – 6 місяців.
«Діда забрали на початку березня, тож я думала, що мій батько його ніколи не бачив. Це мене турбувало. Що це таке: батька забрали, коли він ще не народився, жінка була вагітна. Та коли я почала читати, то дізналася, що він уже був. Що йому було пів року, що їх було троє. Матір вигнали з трьома дітьми на вулицю без нічого. Батькові все життя це боліло, мабуть. Він намагався все дати нам».
Просунути пошуки далі вдалося цьогоріч після звернення до архіву Служби безпеки України, який зберігає справи радянських спецслужб. Олені Чуб надіслали скановані матеріали справи на її діда.
«У мене була ще надія, що знайдеться фото. Але його немає. Їх, мабуть, не фотографували. Там було дуже багато людей, їх як худобу знищували. Мені хотілося знати, де дід похований. Тепер мені відомо, що всіх вивозили в Триби й там ховали. Це тепер моя історія».
Архівна справа пролила світло не тільки на обставини смерті Андрія Чуба, але й на роками приховувану брехню радянської влади.
Реабілітація репресованого
У 1956 році справу про «повстанську організацію» переглянули й закрили через відсутність у діях засуджених складу злочину. За іронією тоталітарного режиму, репресії хвилеподібно накривали як невинних жертв, так і самих катів. У жорна потрапив тодішній начальник НКВС Полтавщини Олександр Волков, за якого фабрикування справ про антирадянську діяльність поставили на конвеєр.
Волкова розстріляли у 1941 році за «ворожу роботу з розгрому чесних радянських кадрів і чекістів» і почали переглядати його справи.
Раптом виявили, що обвинувачення Андрія Чуба та інших «повстанців» засновані на зізнаннях самих засуджених, чиї покази в процесі слідства не перевіряли, тож вони викликали сумніви. Взялися повторно допитувати свідків, проте всі вони, за одним винятком, відмовилися від своїх слів. Примітно, що підписи очевидців у протоколах допитів 1938 і 1957 років різні.
Того ж таки 1957 року родина Андрія Чуба отримала листа про те, що його справу закрили, а обвинувачення зняли. Син репресованого, Григорій, звернувся до влади щодо долі батька у 1957 році, а потім, не отримавши відповіді, ще раз – у 1966 році.
«Я дивувалася, бо у мене родичі толкові були. Невже вони стільки років не могли запити зробити? Такого не могло статися. Радянська влада пунктуальна була, педантична. Запити у справі є. Перший направили до КДБ Полтавського району, але його відфутболили. Другий запит був пізніше».
У відповіді 1966 року йшлося про те, що смерть Андрія Чуба в законному порядку не реєстрували й зроблять це через запит рідних на отримання свідоцтва. Тоді радянська влада повідомила родині, що їхній батько помер 26 лютого 1944 року від раку гортані в місцях ув’язнення.
«28 років минуло й вони боялися сказати, бо він тут поруч похований. Його реабілітували у 1957 році й не сказали. Я розумію, чому. Вони, мабуть, боялися, що стільки людей загнобили, що це може призвести до повстання. Тому нікому правди не казали. Під Полтавою ці люди поховані. Їхні бідні жінки вже повмирали й так і не знали про долі своїх чоловіків, батьків».
Молодший син Андрія Чуба дізнався, що батько їх не залишив, на 88 році життя. Пам’ятник у селі Милорадове стоїть без дати смерті. Після стількох років невідомості вона вкарбувалася у пам’ять його нащадків – 1938.
Обкладинка – Юлія Сухопарова
Цей матеріал став можливим за підтримки програми підтримки “Голоси України”, що є складовою програми підтримки «Голоси України», яку координує Європейський центр свободи преси та медіа.
«Голоси України» реалізується у межах ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
