До Дня рідної мови ми зустрілися з людиною, яка працює з мовою все свідоме життя. Тетяна Іванівна говорить, що почувається в школі абсолютно на своєму місці. Найкраще підтвердження – сотні вдячних випускників, чимало з яких теж стали вчителями. Ми розпитали її, як учителеві говорити з дітьми однією мовою, у чому полягає неочевидна користь від олімпіад та чи можна прожити в Полтаві, спілкуючись виключно українською.

Я приїхала в Полтаву не з Надвірної, де народилася: там я прожила всього один рік. Потім я мешкала в селищі Солотвин Івано-Франківської області. У Солотвинській школі був дуже потужний педагогічний колектив. Тому коли я переїхала в Полтаву в середині 9-го класу (а тоді в школі вчилися 10 років), мої знання були не гіршими, ніж в учнів міської школи.

Батьки навчили мене вчитися. Я досі роблю це щодня. Вони зі школою абсолютно не були пов’язані: тато – інженер, закінчив Львівську політехніку, займався видобутком нафти й газу, а мама закінчила технікум взуттєвої промисловості. Вона вміла завжди підтримати і допомагала розуміти життя.

Перша дорога, якою я пройшла в Полтаві, – це вулиця Соборності до садиби Котляревського. Було відчуття, наче я доторкнулася до чогось святого і неповторного. Мені запам’яталося, як я йду повз старовинні будинки цією бруківкою і виходжу на садибу Котляревського. Нещодавно я читала і слухала його «Наталку Полтавку» – і ось я тут, де він ходив. Я була вражена і щаслива. Це було літо, цвіли липи. Враження було надзвичайне.

Я дуже люблю місце, де народилася, і щороку туди обов’язково їду. Мені не вистачає Карпатського краю. Там, де минуло моє дитинство, ще були «лісові хлопці» (воїни УПА, що пішли в підпілля. – Ред.) і ми навіть знали, де вони живуть.

Тут, у Полтаві, люди по-іншому говорили: у них було м’яке «л». Коли я вперше почула «мольоко», мені було так дивно і так незвичайно! Я завжди любила придивлятися і прислухатися до людей, зауважувати деталі, які не завжди помітні оку, й на основі цього робити висновки. Тому мені тут подобалося. Коли я їду на батьківщину, достатньо години, щоб я перейшла на їхній діалект. І так само, коли повертаюся сюди.

Усе життя мені щастило на людей, які надихають. У школі, про яку я розповідала, був такий учитель математики. Він сам дуже багато читав і спонукав читати й нас, причому не тільки математичну літературу чи журнали «Квант». У нас були різноманітні класичні й сучасні твори. І я мріяла стати вчителем математики. Її я досі дуже люблю.

А коли я переїхала сюди, такого вчителя математики тут не було. Але була Люція Михайлівна Вовк – учителька української мови і літератури, яка зуміла зробити злам у моєму баченні майбутнього. Вона була вчителькою, у якої не можна було не працювати й не читати.

У студентські роки в нас було вже своє коло. На тодішній вулиці Фрунзе (Європейській. – Ред.) була книгарня, де відбувалися зустрічі з авторами книжок. Там я вперше побачила деяких письменників. В інституті була студія «Заспів», де я могла представити власні вірші. У роки мого навчання нею опікувався Євген Євдокимович Радченко. Ми випускали рукописні газети – довжелезні, метрів на 3–4, обговорювали свої вірші, їздили на різноманітні творчі конкурси. Євген Євдокимович допоміг нам зібратися докупи і не тільки реалізувати свій талант, але й розвивати його. Він учив, підказував, возив нас на конкурси. Таких людей у моєму житті багато.

Я прийшла працювати в школу ще на четвертому курсі. Настрій був позитивний: хотіла навчити не тільки мови, а й життя. Адже кожен художній твір, хороший він чи поганий, чомусь учить. Мені хотілося ставитися до дітей так, як би я ставилася до своїх власних. Я й зараз тримаюсь такої ж позиції: вони – мої. Підтримати, допомогти, насварити, але бути поруч. Протягом роботи мінялися мої погляди і плани, але в пріоритеті завжди було: учень повинен стояти поруч з учителем. І коли учень відчував оце плече поруч, можна було робити все що завгодно: і навчати, і підказувати, і допомагати батькам вплинути на цю дитину.

Складно, коли ти намагаєшся вкладати в дітей, а немає віддачі. Іноді буває боляче: як так, я ж до вас з усією душею, а відгуку немає. Але це ніколи не про цілий клас, а тільки про окремих учнів.

Щоб зрозуміти, про що говорити з дітьми, я читаю те, що бачу в них на столі. Кажу:

Ось зараз ми з ними обговорюємо оскароносні фільми цього року. Я вже подивилася «1917», «Джокера», ще хочу подивитися «Паразитів». Усе це ми з учнями згадуємо на уроці: вчимо сьогодні таку-то тему, раз – і провели паралель. Алюзії виникають весь час, і діти вже знають, що це таке.

Узимку ми ходили разом на фільм «Пекельна хоругва». Діти кажуть: «Тетяно Іванівно, це ж казка!» Так, казка, але в ній є важливе зерно істини, яке треба вилущити. Як каже чорт: «Я тобі чортенят віддав! А ти кого мені повернув?»

У нас буває навіть так. Ось ти прочитав книгу не за програмою. Розкажи мені про неї. Давай поспілкуємося, і я тобі поставлю оцінку за те, що ти склав враження про книгу не за програмою.

Знаєте, як я даю творчі завдання дітям, що до мене приходять? Вони пишуть твір, висловлюють свою думку, а я на полях ставлю плюси. Не виправляю помилок. Коли ставлю плюс? Якщо дитина знайшла метафору, порівняння чи побачила, що листочок падає з дерева, як підбитий літачок, що залишити слід на воді може не тільки жучок, але й людська думка. Учні розуміють: написати твір насправді зовсім не важко, просто треба вміти побачити небачене.

Тому з подібних спроб, які розвивалися в бажання засвоїти теорію, і народжувалися переможці. Перше місце на олімпіаді – це однозначно не показник майбутньої успішності в житті. Але якщо людина готується, ставить перед собою якусь планку, весь час її піднімає, вчиться вчитися, чого більшість сучасних дітей не вміє, – така людина все одно буде успішнішою, який би фах не обрала. Вона в майбутньому зуміє розставити пріоритети, скористатися науковою організацією праці, правильно розподілити час.

Олімпіади, на мою думку, вже пережили себе. Їх треба робити в іншому форматі. От, наприклад, з мого класу 20 дітей хоче взяти участь в олімпіаді з математики. Вони повинні йти в незалежний заклад, сідати біля комп’ютерів, не знаючи ніяких завдань. З цих 20 обирають 10, з них далі обирають 5 і так далі. Переможуть найсильніші, тому що їм це потрібно.

Є в мене одна дівчинка, з якою ми писали наукову роботу (Малої академії наук. – Ред.) років чотири тому. Ми більше року досліджували складні іменники в сучасній пресі. Картотека була такою, що ми могли закласти картками трикімнатну квартиру повністю! А зараз ця дівчина вчиться у Вроцлаві. На канікулах ми з нею там зустрілися, і вона каже:

От у чому сила наукової роботи! Але тільки тоді, коли дитина від А до Я робить усе сама, звісно, поруч із тобою.

Ніхто не підказує, як писати наукову роботу. Буквально днями прочитала у фейсбуці цікаву розвідку одного з українських літературознавців, який був членом журі на захисті робіт МАН у Київській області. Він пише: навіщо знущатися над учнями? Навіщо вимагати від них цю наукову новизну? Я подумала: Боже, які золоті слова, але чи почують їх?

Олімпіади й конкурси я б не розглядала як спосіб чесно вступити в університет талановитій дитині з бідної родини. Таке трапляється дуже рідко. А от за ЗНО я обома руками! Пішла моя Марина Бакаєнко – і на 200 балів склала. Це був фурор, звичайно. А вона просто все вивчила, але 4 роки в ліцеї була на олімпіадах і конкурсах. У мене п’ятеро учениць мають 200 балів на ЗНО.

По-перше, ЗНО – це чесність, по-друге, завдання складені так, що на 200 балів ніхто не вгадає правильні відповіді. Найскладніші завдання зробить тільки той, хто знає більше. Навіть якщо він прийде до правильної відповіді логічно, це теж супер. А власне висловлювання? Ти висловлюєш свою думку і доводиш її. Це ж тобі й у житті знадобиться.

Тут, у школі, я на своєму місці. Я катастрофічно люблю свою роботу! Дуже важливо, що чоловік мене підтримує і діти розуміють, чому мама повинна поділитися між учнями і ними. Обидві мої доньки успішні: вони закінчили навчання з золотими медалями й червоними дипломами, молодша – член Спілки дизайнерів. Доньки взяли від нас з чоловіком те, що дехто не має звідки взяти. Або не хоче.

Молодому випускникові педуніверситету зараз влаштуватися в школу дуже легко, але вони не хочуть. Не скажу за міські школи, але в сільських страшна нестача кадрів. Молодь приходить, пробує, не витримує і тікає. У нас у ліцеї не так просто працювати, там потрібно жити і підтримувати це різноманітне життя. Це наша родина. Зате потім випускники приходять і кажуть:

Коли я вперше прийшла в ліцей, то здивувалася, що на перерві діти стоять з книжками. Це дійсно була еліта. І зараз навчається дуже багато сильних дітей, тому є результати і на олімпіадах, і на МАН.

Програма з української літератури не подобається мені тим, що в ній дуже багато творів, які ми проходимо галопом. Краще б їх було менше, щоб ми з дітьми вчилися читати – не в прямому сенсі, а між рядками. Наприклад, завтра в мене на уроці новела Ольги Кобилянської «Impromptu Phantasie», і я хочу розібрати її по кісточках. У тебе є телефон, Ти не розумієш слова чи виразу, але в тебе є телефон? Заглянь у нього! Ось для чого гаджети!

Іноді я проводжу уроки з телефонами. Ми вмикаємо музику, міркуємо, наприклад, чому Ольга Кобилянська обрала саме цей твір Шопена. Бувають уроки під музику, коли діти самі обирають композиції, під які читатимуть літературні твори. Коли вірш потрапляє в рядочок музики – це супер! А написати футуристичний вірш? А зорова поезія? Такі завдання дітям виконувати набагато цікавіше.

Увесь час я читаю щось нове. Книгарня ЗМІСТ познайомила мене з Максом Кідруком. Я дуже люблю його творчість, хоча є, звісно, в нього свої плюси і мінуси. Кідрук – це відкриття для мене. На кожну зустріч із ним я беру не тільки учнів, але й їхніх батьків, причому різних – від професорів до робітників. Але коли вони закидають Кідрука питаннями, купують його книжки, беруть автографи, а на наступний рік ми знову йдемо разом на зустріч, це так цікаво! Перша його книжка, яку я прочитала, це «Мексиканські хроніки». Мені її подарувала якраз учениця, що мала 200 балів на ЗНО.

Не всіх сучасних письменників я сприймаю, але добре, що вони є. У шкільному курсі їх вивчають дуже оглядово. По суті, єдине, що ми можемо зробити з творчістю сучасних письменників у курсі літератури, – це розглянути її на уроках літератури рідного краю. Я читала учням твори покійного Олексія Неживого. Читаємо й Сергія Осоку. «Балада про квашені помідори» – це наша класика.

Сучасна молодь полюбляє фентезі. Вона тікає туди від реалій життя. Я впевнена, що в такої літератури дійсно багато чому можна навчитися, але ж варто читати і про реальність. Є різні автори, от, скажімо, той самий Кідрук. Мені дуже подобається, як він висвітлює технічний бік, наприклад, аеропорт або ситуацію в «Де немає Бога», коли вони потрапили в зону розрідженого повітря. Я стільки цікавого для себе дізнаюся!

Зараз у мене на столі лежить книжка Віталія Запеки «Цуцик». Мені дали її друзі, які від неї в захваті, а я прочитаю і складу своє бачення. Якщо вона мені сподобається, я обов’язково пораджу її учням і підкажу, де її можна знайти.

Літературній студії «Перевесло» вже 19-й рік – майже стільки, скільки я працюю в ліцеї. Ми і збираємося на обговорення, і спілкуємося тет-а-тет. У День рідної мови презентували свою творчість у музеї Котляревського. На всі конкурси ми возимо свій доробок: кожна дитина може красиво презентувати свій твір. Учасники «Перевесла» і поезію, і прозу читають під музику.

Ясна річ, усе це пропускаєш через себе. Редагування – це збереження авторського голосу, але я намагаюся підказати: давай тут змінимо. Буває, що діти приносять слабкі вірші. Тоді я прошу: «Напиши мені вірш на чотири рядочки». Слід починати з техніки, з розміру, з ритму. Не всі на це йдуть. Але в нашій збірці недолугих творів нема.

Перевесло – це жмут скрученої соломи, який тримає колоски в снопі. От ці колоски й тримаються разом завдяки нашому «Перевеслу».

Брат і я говоримо з батьком українською, а з мамою – російською: вона в мене чиста росіянка. Я ніколи не переходжу на російську, крім поїздок до Росії, але я вже давно там не була. Ще для мами роблю виняток. І в мене є учні, які ніколи не переходять на російську. Їх дуже мало, але, знаєте, вони всі креативні і з сильним внутрішнім стрижнем.

У маршрутці я ні в якому разі не прошу про зупинку російською. Коли робиш комусь зауваження: «Вимкніть російську попсу», то можуть і послати, звісно. Але коли я зверталася українською, то ні разу не відчувала, що хтось не хотів би мені відповісти. Мені відповідали російською, але це був їхній вибір.

Я й у Криму говорила українською, коли ще можна було туди поїхати. Одна жінка так зраділа, почувши українську, що кинулася мене цілувати! А дехто робив вигляд, що мене не чує. Коли я їду до старшої доньки в Харків, теж відчуваю певне напруження. Але я не розумію людей у Полтаві, які не говорять українською.

Думаєте, російська мова в Полтаві – не суржик? Колись Андрій Окара намагався дослідити побутування російської мови в Полтаві й дійшов висновку, що її тут немає. Російською володіють тільки ті, хто тривалий час прожив у Росії і є носієм мови, як моя мама. А ті, хто хоче видавати себе за росіян… Я дітям кажу: «Ви не говорите російською, це незрозуміло яка мова».

Якщо людині нічим виділитися і вона хоче вирізнитися суржиком, ну то що ж. Так само можна виділитися й лайкою, і нецензурщиною. Це теж дуже модно. Суржик – це покруч. Заради бурлеску це можна пробачити, але Котляревським ще треба народитися.

Примусити когось перейти на українську – нереально. Скільки б я дітям не розповідала про українську мову, про конкурси милозвучності, в яких вона перемагала, вони мають прийти до цього самі й усвідомити, що іспанець асоціюється з іспанською мовою, англієць – з англійською, а українець із чим?.. Таких дітей, на жаль, небагато. Тільки через власну самосвідомість можна дійти до того, що варто знати багато мов, і російську в тому числі. Треба знати чисту українську мову, чисту англійську і відсіювати полову, бо з неї хліб не спечеш. Я завжди кажу, що робота над мовою важча, ніж робота лопатою, бо треба і в словник зазирнути, і щось запам’ятати, і якусь асоціацію провести. Ну і, без сумніву, більше читати.

Фото авторки та зі сторінки Тетяни Балагури у фейсбуці