13 жовтня, 12:10
13 жовтня, 12:10

14 жовтня відзначаємо День українського козацтва і день захисників та захисниць. Символічно, бо козаки – найперші народні захисники України, що постали проти поневолювачів своєї Батьківщини. 

Напередодні свята ЗМІСТ розповідає історію козацького полтавського полку та його вплив на життя у місті та всій країні. 

Війна під проводом Богдана Хмельницького 

Козацький полк на Полтавщині утворився в 1648 році з початком Національно-визвольної війни проти Польщі. Полк складався з 19 сотень, що розташовувалися у 17 містах в області – Решетилівці, Багачці, Гадячі, Кобеляках, Зінькові, Опішні, Подільську та, відповідно, у Полтаві. 

Відомо, що полтавський полк межував з Миргородським, Чигиринським, Кропивнянським та Харківським полками. Першим полковником полку був Іван Іскра, якого незабаром змінив Мартин Пушкар за рішенням козацької ради. 

На цій посаді він перебував аж до 1658 року, встиг очолити полтавський полк у декількох переможних битвах – Зборівській битві, Жванецькій облозі, облозі Львова та Замостя. Крім цього полтавські козаки брали участь у молдовських походах сина Богдана Хмельницького – Тимоша, розпочаті задля перемовин з Молдовою. 

«Крім цього, Полтава була економічною базою Гетьманщини. На території полку не відбувалося якихсь широкомасштабних воєнних дій, тому тут активно розвивалася економіка, переселялося населення», розповідає історик та музейник Володимир Мокляк.

У березні 1651 року Мартин Пушкар повів своїх козаків на допомогу Івану Богуну, який в той час боронив Вінницю. Невеликому вінницькому полку тяжко давалися воєнні сутички з поляками. Аби не втратити місто Іван Богун скомандував вдарити по ворогу на тонкій кризі, аби важкоозброєна польська кіннота не могла просунутися далі. Так продовжувалося декілька тижнів, поки не надійшла підмога, серед якої й полтавський полк Мартина Пушкаря. 

Разом з військом Івана Богуна (Богдан Хмельницький у цій битві потрапив у полон до кримського хана) Мартин Пушкар розпочав бої під Берестечком. Бій закінчився трагічно. Змушена відступати через болота, козацька армія втратила близько 30 тисяч осіб та 28 гармат. 

Мартин Пушкар позитивно ставився до воєнно-політичного союзу із Московською державою, і після укладання україно-російської угоди «Березневі статті» разом з проросійською частиною козацької старшини присягнув московському царю на вірність. 

Данило Нарбут «Мартин Пушкар – полковник Полтавський» (Джерело – chobd.ck.ua)

Коли Богдан Хмельницький помирає, його наступник Іван Виговський розриває всі попередні домовленості з Москвою та розпочинає шлях зближення з Річчю Посполитою. Тому не дивно, що Мартин Пушкар ставився до політики наступника Хмельницького дуже вороже. 

Повстання Мартина Пушкаря та пожежа у Полтаві

Мартин Пушкар хотів поширити свій вплив на Гетьманщині й врешті-решт здобути собі гетьманську булаву, тому разом з московським урядом розповсюджував антигетьманські настрої у суспільстві та підбурював козаків Полтавського полку до повстання проти Івана Виговського. 

Проте у цієї історії є альтернативна сторона. В інших джерелах пишуть, що Мартин Пушкар до призначення Виговського гетьманом цілком поділяв його думки щодо зовнішньополітичної орієнтації козацької держави. Проте, як пишуть

«... політичні амбіції М.Пушкаря взяли гору над здоровим глуздом».

Історик Віктор Горобець пов'язує бажання Мартина Пушкаря прибрати до рук всю повноту влади з суспільними настроями – після примирення з Польщею велика кількість козаків була вимушена повернутися до звичного життя кріпаків у селі. 

Звиклі до воєнних походів і свободи, козаки не хотіли миритися зі своїм становищем та почали формувати власну опозицію гетьманській владі, закликаючи до боротьби й полтавського полковника.

Історик Володимир Мокляк так коментує дії Пушкаря: 

«Повстання – спроба зробити ревізію козацької ради щодо обрання гетьманом Івана Виговського. Всі документи свідчать про те, що повстання було спричинене його особистим бажанням дістати гетьманську булаву». 

До рішучих дій, розповідає Володимир Мокляк, його спонукало рішення Богдана Хмельницького, за яким він залишав булаву свому синові Юркові. Він назначив кількох регентів, у тому числі й Мартина Пушкаря. 

Водночас опозиційний рух на чолі з отаманом Яковом Барабашем ширився і на Запорізькій Січі. Січові козаки почали перемовини з царським урядом і в результаті отримали від Москви спеціальну грамоту, що визнавала Запорізьку Січ повноправним учасником перемовин поряд з Гетьманщиною. 

Таким чином московський уряд знову вселяв розбрат у політичне життя козацької держави – у «Березневих статтях» підтримував Гетьманщину, а грамотою лідерів опозиційного руху на Запорізькій Січі. Посли від Якова Барабаша принесли до Мартина Пушкаря вість, що московський уряд підтримує антигетьманську опозицію. Почалася підготовка повстання. 

Портрет Якова Барабаша з Національного музею історії України (Джерело – wikipedia.org)

За закликами Мартина Пушкаря до повстання приєдналися близько 20 тисяч дейнеків – представників селянської опозиції, що виступали за відновлення козацьких вольностей (право варити горілку, займатися мисливством і рибальством та території Дикого Поля та обирати гетьмана на «чорній раді», тобто раді простого населення Гетьманщини). 

Попри намагання Івана Богуна порозумітися з повсталими, в лютому 1658 року загони Пушкаря та Барабаша розбили військо під командуванням Івана Богуна, з яким ще нещодавно полтавський полковник вів спільні походи проти Польщі. 

Розуміючи своє ненадійне становище, Іван Виговський поновив відносини з кримськими татарами. З новим союзником військо гетьмана завдало повстанцям поразки під Красним Лугом та Пустозером. Мартин Пушкар та Яків Барабаш відступили до Полтави. 

Михайло Грушевський у своїй книзі «Історія України-Руси» писав так:

«Карач-бей пішов з Виговським під Полтаву, кажуть, що з ним і мурзами 6 тис. татар. Полковники пішли з Виговським такі: переяславський, іркліївський, черкаський, київський, уманський — але не усіми полками. Інші мають прийти пізніше, білоцерківський поїхав з обозу до дому; корсунський лишився дома, замість нього з гетьманом наказний».

Мартин Пушкар навіть намагався схилити деяких полковників на свій бік, аби ті здалися та видали гетьмана повстанцям. Однак невдало, оскільки прийшовши до намету Івана Виговського, Пушкар гетьмана там вже не застав. 

«… і тим часом Пушкаренко агітував між козаками, особливо у полковника Джиджали, що був з Виговським — так що Джиджала пообіцяв йому видати Виговського живим».

Проте це була не єдина його одчайдушна спроба здобути перемогу. Коли Іван Виговський вкотре відправив послів до полтавського полковника, той напоїв їх та п'яними кинув до в'язниці. Сам же зі своїм військом пішов до табору Виговського, що розміщувався за містом. 

Зрозумівши, що з повсталими діалогу не вийде, Іван Виговський наказав татарам почати рішучий наступ. 11 червня 1658 року гетьман здобув Полтаву. Мартин Пушкар та його спільники були вбиті, а Яків Барабаш з невеликим загоном намагався втекти до Москви, проте вже у серпні його захопили козаки та стратили. 

Пам'ятник Мартину Пушкарю у Полтаві (Джерело – uahistory.com/) 

Після взяття Полтави Іван Виговський наказав спалити місто: 

«Очевидно потерпіла не тільки вона, а багато й інших городів, і містечок і хуторів, де сиділи були пушкарівці і старшина віддавала їм і всім причетним в бунтах і виступах».

До Гадяча, наприклад, Іван Виговський відправив свого близького соратника Григорія Гуляницького, котрий за наказом гетьмана знищив місто. 

Після такої розправи почалася нова хвиля еміграції до кордонів Москви. Іван Виговський та старшина розуміли, що втікачі – майбутні зачинателі нового визвольного руху, проте, ймовірно, нічого не могли вдіяти зі стихійним перенаселенням.

«“Виговское разоренє”, руїна Виговського, стала епохою в зрості заселення Слобідщини».

Напередодні Полтавської битви

25 липня 1687 році на козацькій раді на річці Коломак старшина у присутності російських спостерігачів обрала собі нового гетьмана – Івана Мазепу. Як і попередні гетьмани, Мазепа уклав договір з Москвою, що, фактично, підтверджував верховенство Московського царства над Лівобережною частиною Гетьманщини.

В одному положенні Коломацьких статей гетьман зобов'язувався разом зі своїм військом брати участь у воєнних кампаніях Москви. Таким чином, у період правління Івана Мазепи, полтавський козацький полк, як і більшість козацьких полків у державі, брали участь у походах Москви.

Коломацькі статі Івана Мазепи (Джерело – cdiak.archives.gov.ua) 

Особливо козацьке військо відзначилося під час війни з Кримом та Туреччиною, під час так званих Кримських та Азовських походів

За наказом Петра І українські селяни, що жили найближче до місця воєнних дій, повинні були забезпечувати російські війська провіантом та фуражем. Козаків же відправляли на будівельні роботи до Петербурга, де вони зводили оборонні споруди та копали каналізацію для водопостачання міста.

Під час походів на Крим та Туреччину полтавський полк брав участь у великій частині походів, проте найгероїчнішим вважають штурм Кизи-Кирменя, очолюваний полтавським полковником Павлом Герциком. 

В 1696 році Гадяцький та Любецький полки здійснили облогу турецької фортеці Азов, і водночас же Полтавський полк захищав шлях до цього міста та проводив розвідку по околицях. Навіть Петро I оцінив внесок полтавських козаків у взятті Азову. 

В 1699 році Росія, Річ Посполита, Саксонія та Данія утворили антишведський Північний союз, і вже в 1700 році Петро I оголосив шведському королю Карлу XII війну. У ході Північної війни Росія прагнула значно розширити кордони своєї держави – отримати вихід до Балтійського моря з всіма прибалтійськими територіями (Ліфляндією, Естляндією, Іжорськими землями тощо). 

У воєнні дії були втягнуті й українські козаки. Понад 1,5 тисячі полтавських козаків під проводом полтавського полковника Івана Іскри воювали у Ліфляндії.

Козаки повинні були підкорюватися російським воєначальникам, тому щоразу зазнавали всіляких утисків. З листа Івану Мазепі:

«Шереметєв (прим. ред. – російський воєначальник) дозволив своїм офіцерам і солдатам віднімати у козаків їхні трофеї, самих їх нещадно побивали, завдаючи нашому війську безчестя й наруги, сам же генерал заявляв, нібито від козаків не було діла і служби».

Під час Північної війни українські міста потерпали як від нападів шведської армії, так і від зобов'язань перед російськими військовими. Коли Іван Мазепа звернувся до Петра I по допомогу, цар відповів: «самі обороняйтеся як хочете».

Так Іван Мазепа вирішує негайно перейти на бій Швеції.

Полтавська битва 

Після переходу Івана Мазепи на бік Шведів, Петро І розгорнув справжній терор в Україні, або помститися на «зраду» гетьмана. В містах проводилися театральні повішання «зрадника» Івана Мазепи. Московський цар наклав на гетьмана анафему (відлучив від церкви) та наказав зруйнувати столицю козацької держави – Гетьманщину, а разом із неї й Запорозьку Січ. 

Михайло Грушевський писав:

«Про союз Мазепи з Карлом Петро дізнався швидше, ніж українське населення;... наклав... свою важку руку на Україну, не давши їй і ворухнутися».

Водночас російська армія активно наступала на шведське військо, змусивши тих відступили до Полтави. Крім цього деякі представники старшини (наприклад, миргородський полковник Данило Апостол та Гнат Галаган) тоді вже зневірилися у перемозі Івана Мазепи. Для тих, хто перейде на бік Росії, Петро І оголосив амністію, а також щедро видавав військові нагороди та маєтності новим соратникам. 

Через це Карл XII навіть наказав взяти Івана Мазепу та козацьку старшину під «почесну варту», аби ті не перейшли на бік Росії. Для того, щоб поповнити запаси провіанту та фуражу, шведські війська за наказом свого короля почали облогу Полтави, яку Карл ХІІ називав «нікчемною фортецею». 

«На той час Полтава справді була досить слабкою фортецею. Лише після прибуття у місто російських військ тут почали будувати укріплення», розповідає Володимир Мокляк.

План-мапа Полтавської битви (Джерело – histpol.pl.ua)

27 червня 1709 року до Полтави підійшла армія Петра I. Вже тоді стало зрозуміло, що сили нерівні – 38 тисяч росіян проти об'єднаного україно-шведського війська чисельністю у 14 тисяч. 

Українці у той час воювали з обох боків – до російського війська приєднався козацький загін колишнього повстанця Семена Палія та загін новообраного гетьмана від Московського царства Івана Скоропадського. На поміч війську Івана Мазепи та Карла XII ж прибули запорозькі козаки на чолі з Костем Гордієнком. 

План-мапа Полтавської битви (Джерело – histpol.pl.ua)
План-мапа Полтавської битви (Джерело – histpol.pl.ua)

Дуже скоро перевага опинилася на боці російської армії, і Карл XII з Іваном Мазепою разом з невеликими військом почали відступати по Дніпру у напрямку до Туреччини. 

«Для істориків залишається загадкою, чому шведське військо не взяло Полтаву. За документами знаємо, що шведи прорвали міські укріплення у районі Лазурівських воріт й дійшли до району, де стоїть Миколаївська церква. Чому відступили – невідомо».

Після цієї поразки козацтво почало втрачати свою провідну роль в українському суспільстві – Петро I більше не хотів повторення сценарію з Мазепою, тому поступово «заковує» Гетьманщину в кайдани несвободи: обмежує автономію, розбавляє гетьмана влади. 

Російсько-турецькі війни та ліквідація полтавського полку

У 18 столітті Росія зосередила свою увагу на басейні Чорного моря та причорноморських територіях, завоювавши які, імперія прагнула розширити свою зону впливу та Балкани та країни Сходу, а також – здобути нові торговельні шляхи. 

Туреччина також мала претензії до Російської імперії та планувала відсунути кордони ворожої країни від Чорного та Азовського морів, закріпити владу над Кримським півостровом. Таким чином в 1768 році турецька армія рушила в похід проти Росії. 

Полтавський козачий полк очолив полковник Андрій Горленко. Крім цього на боці російської армії билися запорозькі козаки, гусарські та пікінерські полки – колишні козацькі підрозділи. 

Російський полководець Петро Румянянцев писав

«Хоробро відкинули ворога (прим. ред. – козаки) ... та кинулися гнати його».

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. стала переможною для Росії, але й останньою військовою кампанією для полтавського козацького полку: в 1775 році полк приєднали до Російської імперії.  

Останнім полтавським полковником вважається Павло Ізмайлов, проте, як каже Володимир Мокляк, він вже був призначений російською владою. Його роль у ліквідації полку не досліджена. 

Фактично, ліквідація козацьких полків почалася у зв'язку з веденням нового адміністративно-територіального устрою в країні. Полтавщина увійшла спочатку до Малоросійського намісництва, а потім до Катеринославського (сучасна Дніпровщина).

На обкладинці – картина Сергія Васильківського «Обрання полковником Мартина Пушкаря» (Джерело – history.zmist.pl.ua)