Цикл зимових свят не обмежується Святвечором, Меланкою та Василем. Понад сотню років тому на Полтавщині відзначали Голодну Кутю, Водохреще, Івана Хрестителя та Оддання. Деякі з них з часом стерлися з пам’яті і їм не надають такого значення як це робили наші предки. 

ЗМІСТ розповідає про обряди, що побутували на Полтавщині сотню років тому.

Це передостанній день різдвяно-новорічних святок, за старим стилем його відзначали 5 січня. У народі це свято також називали Другою кутею, Святвечором водохресним, Голодним святвечором, Бабиним вечором, Другим святвечором. Традиції цього дня описують автори Петро Гавриш, Римма Гавриш, Валерій Копил у книзі «Полтавський народний календар».

Протягом дня люди дотримувалися суворого посту, а ввечері йшли до церкви на богослужіння та освячували воду.

На Голодну кутю побутували різні обрядодії. Серед них такі: освячену воду господар вносив до хати надпивав її та наливав членам сім’ї. Потім чоловік брав в одну руку великий пиріг з капустою, горохом чи квасолею, а в іншій руці тримав шматок крейди.

За ним несли у мисці освячену воду. Чоловік за допомогою пучка засушених васильків та колосків зі снопа, який стояв на покутті скроплював хату, членів сім’ї та все господарство. Під час цього дійства крейдою він проставляв хрестики на домашніх речах, начинні, лутках вікон, дверях, господарських будівлях. При написанні кожного хрестика, господар відкушував шматочок пирога і примовляв: «Хрест писну, пирога кусну». Окроплюючи кутки казав: «В Іордані хрещене, тобі, Господи».

Люди, які тримали бджіл цього дня мали відвідати зимівник з вуликами та скропити їх свяченою водою і поставити на них хрестики.

Як і на інші святки господиня готувала вечерю, проте цього вона була не такою багатою як, наприклад, на Різдво. Господиня мала приготувати стіл, де повинно бути обовʼязково сім страв: рибний борщ, галушки чи юшка, жарена солона риба, капусняк, варений горох, кутя і узвар. Ці страви готували в маленьких глиняних горнятах. За стіл сідали, коли зійде вечірня зоря. Етнограф Василь Милорадович писав, що вечеря починалася з того, що глава родини розрізав великий пиріг з горохом, а закінчувалася – смакуванням куті та узвару.

Не обходилося і без обрядодій, зокрема цього дня на Полтавщині «проганяли кутю». Діти й парубки виходили надвір галасували та били макогоном чи палицею у ріг хати, по воротях, пустих цебрах, махали мітлою тощо. Чоловіки стріляли з рушниці в повітря, щоб «прогнати кутю». Діти вигукували: «Геть, кутя, з покуття, а ти узвар іди на базар». Також могли розбити горщик з кутею об ворота та промовляли:

На Полтавщині широко побутували ще кілька назв цього свята. Зокрема Хрещення, Богоявлення Господнє, Йордан. Головною обрядодією вважалося водосвяття, що зазвичай відбувалося біля річки.

Місце, де проходила церемонія хрещення, називали Ордань. Його готували заздалегідь, чоловіки на льоду вирубували ополонку у вигляді великого хреста. Паралельно з криги споруджували хрест, який обливали буряковим квасом та пов’язували кольорові стрічки.

Зранку, після богослужіння, всі йшли на Ордань. Сюди сходилися селяни з околиць, деякі з них несли свічки  із жовтого і зеленого воску, прикрашені васильками та калиною, іншими запашними травами. Цю свічу називали трійцею, імовірно, тому що три окремі свічки складали трійцеподібно. Потім ці свічки освячували у воді та ставили вдома на покутті.

У книзі «Полтавський народний календар» описують дійство, яке відбувалося на Ордані. Дорогою до місця події попереду колони людей несли деревʼяний церковний хрест і хоругви. Співав церковний хор, за хором ішов священник, приклавши до чола золотий чи срібний хрест. Уже за священиком йшли люди з посудом для свяченої води.

Дослідники пишуть, що біля ополонки розпочиналася традиційна обрядодія. Священик занурював хрест у воду після чого вона вважалася освяченою, а люди намагалися її щонайшвидше набрати в посуд.  Адже, існувало повірʼя, що верхня вода є більш святою. Цю воду вважали чудодійною, тому її пили одразу після освячення. 

Після того, як люди наберуть воду, в окремих місцевостях Полтавщини відбувалися хрещенські купання. Проте це було рідкістю, оскільки в крижаній воді купалися лише сміливці. Побутувало вірування, що той, хто купався в ополонці не хворітиме протягом року.

Традиції та звичаї

Як і на інші святки, на Полтавщині на Водохреще існували різні розваги. Наприклад, в селах та містечках влаштовували катання на санчатах. Молодих коней привчали до роботи, на них їздили поки вони не вкривалися потом, а потім кропили свяченою водою.

Ще одним старовинним звичаєм були кулачні бої. Вони відбувалися пообіді на льоду річок чи ставків. Зазвичай, мірялися силою парубки з двох різних сіл. Наприклад, мешканці Вільхівки постійно протистояли жителям Лучок Кобеляцького району. Спочатку билися діти, потім парубки, а насамкінець дорослі чоловіки.

Існували правила боїв: не можна бити лежачого, або бити з-за спини. Учасники, які покидали бій, сідали на лід або відбігали вбік. Попри встановлені правила, траплялися випадки коли бій виходив з-під контролю і учасники калічилися.

Основне завдання такого бою – витіснити суперника з поля. Інколи за переможеними гналися аж до самого їхнього села, де знімали дзвін з церкви. Це вважалося образою для всієї громади. Сторона, яка програла мала сплачувати данину, щоб викупити дзвін. 

Зазвичай, такі бої закінчувалися святкуванням у шинку, де гуляли всі разом.

Цього дня побутували такі повір’я:

Селяни вірили, що не можна залишати в господарстві попіл після Різдва, бо станеться пожежа. Тому увечері на Водохреще його висипали на лід на річці чи на ставку.

До Хрещення хлопці приглядалися до дівчат, свати домовлялися про весілля, а вже опісля починався М’ясоїд, тобто час весіль.

У відкритих джерелах пишуть, що Господь послав святого Івана Предтечу людям, щоб підготувати їх до приходу Ісуса Христа. Саме Святий Іван охрестив Ісуса, через це і дістав серед людей ім’я Хрестителя.

У народному календарі цей день має назву «посвятки». Вважалося, що різдвяно-новорічні святки вже закінчувалися. Деякі жінки вносили до хати гребені, мички, прядки. На Івана Хрестителя роботу не починали, але з наступного дня на господинь вже чекала буденна праця.

Побутували звичаї, які господарі справно виконували. Чоловік брав хліб і сіль, які лежали на покуті, і клав по шматочку у корма домашній худобі. Сіно, яке лишилося в хаті після святок, згодовували тваринам або ховали під стіжки.

Цього дня дорослі чоловіки і жінки збиралися у гурті, щоб востаннє провести зимові свята, поділитися новинами, згадати святкові розваги і події тощо.

У цей день остаточно закінчувалися святки. Господарі справляли гуляння в шинку, які називалися «виряджання святків». Для чоловіків це була остання нагода розважитися перед тривалими господарськими роботами.

Етнограф Василь Милорадович у писав, що жінки «виряджали святки» інакше, аніж чоловіки. За його свідченнями, на Лубенщині винесені на святки в комору знаряддя жіночої хатньої роботи урочисто повертали назад. Це було своєрідною обрядодією:

Після вбирання, жінки випивали по чарці горілки та закушували. Потім гребінь несли до шинку та «пропивали» його там. Господині поверталися додому збирали борошно, сметану, сало, ковбаси та інші наїдки, аби викупити гребінь. Його забирали і поверталися до хати знов. Там гребінь знов наряджали і ставили на покуті, а самі гуляти всю ніч.

З наступного дня починалися трудові будні. Чоловіки поралися по господарству та готувалися до сівби, а жінки пряли та вишивали. 

Відомостей щодо обрядодій цього дня обмаль. Відомо, що Оддання не входить до новорічних святок, адже вони закінчилися ще 21 січня (за новим стилем). Проте, цей день пов’язаний із забобонами. Відтак в народі вважали, якщо його не святкувати, то можуть навести порчу. Щоб цього не сталося казали: «Твоє данне на моє одданнє». Це означало, що все що ти бажаєш іншому повернеться і тобі.

Про традиції відзначення Меланки та Василя на Полтавщині ЗМІСТ розповідав у першій частині за посиланням.

Обкладинка Юлії Сухопарової. В основі використана картина Костянтина Трутовського «Колядки в Малоросії» 1864 року

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ЗМІСТу і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.