Обкладинка ЗМІСТу
23-річний молодший сержант Владислав Лапа на позивний «Старшина» пройшов шлях від 20-річного добровольця до кавалера «Золотого Хреста». Він знає, як дрони стали єдиними очима піхоти в Часовому Яру і як це – брати у полон 60-річного росіянина з Уфи.
Його бойовий шлях – це штурми у суцільному тумані на висоті десяти метрів, коригування артилерії під затяжними дощами та три доби повної ізоляції без Starlink, коли єдиним орієнтиром залишаються зашифровані радіокоманди. Залізна воля, знання техніки та вміння перехитрити ворожий РЕБ перетворили вчорашнього 20-річного студента-механіка на кавалера однієї з найвищих військових нагород України.
До великої війни життя Владислава Лапи було схоже на життя багатьох його ровесників. У 20 років він добровільно став до лав війська. Рішення визріло не за один день, але остаточно його визначили перші тижні повномасштабного вторгнення. Владислав бачив, як російська армія нещадно бомбить Охтирку на Сумщині, і зрозумів, що більше не може залишатися осторонь.
Сьогодні молодший сержант із позивним «Старшина» служить у 23-й окремій механізованій бригаді, де вже не лише виконує бойові завдання, а й відповідає за людей поруч із собою. В інтерв’ю ЗМІСТу Владислав Лапа розповів, як технологічна війна виглядає зсередини. Це хроніка його шляху від 20-річного добровольця до кавалера «Золотого Хреста».
Специфіка роботи з БпЛА
Перший бойовий досвід Владислав Лапа отримав у 2023 році, вже після переведення до 23-ї окремої механізованої бригади. Це був період контрнаступальних дій на Запорізькому напрямку, поблизу Новодарівки. Завдання тоді, каже він, були чітко визначені – штурмові дії, просування вперед, робота по ворожих позиціях і техніці. Без зайвих деталей це виглядало як постійна робота на межі: рух, виявлення цілей, спроби прориву оборони противника.
«Перший мій бойовий досвід був у 2023 році, це коли перевели мене у бригаду 23-тю механізовану. Це тоді був контрнаступ. Були поставлені задачі, і ті задачі виконувалися. Це як наступали на штурмові позиції окупантів. Знаходили бронетехніку і пробували проламуватися через них».
Починав він службу в інженерно-саперному підрозділі, однак згодом пройшов кілька переведень усередині бригади – від механізованої роти до підрозділу безпілотних авіаційних комплексів. Саме робота з дронами стала для нього визначальною. Інтерес до нової техніки швидко переріс у практику: навчання відбувалося вже в процесі служби, і, за його словами, найважливішим було просто почати.
У роботі з різними типами дронів – від розвідувальних до ударних FPV і важких платформ «Старшина» відзначає, що критично важливим є вміння правильно вибирати позицію та орієнтуватися на місцевості. Найважче в цьому завданні – не спалити власну точку і провести борт з точки А в точку Б.
Умови ускладнює й активна робота ворожих засобів радіоелектронної боротьби та перехоплювачів, які збивають українські дрони, зокрема ударні платформи. Самих дронів, за його словами, критично не вистачає, а виявляються вони противником дуже швидко, що змушує постійно змінювати підходи до роботи.
«Навички – це насамперед уміння орієнтуватися на місцевості, правильно обирати позицію. Найскладніше в цій роботі не “спалити” свою точку і довести борт у точку А і в точку Б, тому що зараз багато перехоплювачів, які збивають наші дрони, зокрема ударні платформи типу “Вампір”, “Кажан”. Дуже складно працювати, тому що дронів критично мало, а виявляють їх дуже швидко».
За час служби Владислава на Донеччині, Запоріжжі та Харківщині кожен день проходив по-різному, бувало і негативно, і позитивно. Один із боїв відбувався, коли підрозділ перебував на напрямках Донецької, Запорізької та Дніпропетровської областей.
Окупанти тоді заходили з лівого та правого флангу і брали українські сили в напівоточення. Двоє окупантів дійшли прямо до позицій, і відбувся бій. Пілоти, які займали позиції по посадці в лісосмузі, дуже ефективно почали працювати, і цей момент знищення ворога та показу результату став для «Старшини» найприємнішим.
«Під час боїв на Донецькому, Запорізькому та частково Дніпропетровському напрямках були моменти, коли противник заходив одночасно з різних флангів і намагався взяти позиції в напівоточення. Пам’ятаю випадок, коли два окупанти змогли наблизитися майже впритул до наших позицій. Але тоді дуже швидко спрацювали наші підрозділи, зокрема пілоти, які працювали по лісосмугах, і це дало можливість ефективно знищити противника».
Під час участі в обороні Авдіївки, Очеретиного та Часового Яру постійно працювала арта і сильно розбирала позиції, тому все відбувалося на адреналіні. Коли військові ховалися від мінометних обстрілів, цивільні прибігали туди ж, і їм було байдуже на вибухи. Їх заставляли сховатися в укриття, але вони вже звикли до цього і так ставилися до збереження свого життя. На той момент у небі було дуже багато дронів, і окремим процесом ставало пересування та логістика провізії. Коли вривалися в Часів Яр, Владиславу запам'яталося саме екстремальне водіння.
«Найбільше запам’ятовується не якась одна подія, а сам стан постійного адреналіну. Коли постійно працює артилерія, коли позиції буквально розбирають ударами, ти змушений рухатися, змінюватися, шукати укриття. У такі моменти навіть цивільні, які опиняються поруч, часто реагують спокійніше, бо для них це вже стає звичним фоном. Але для нас це постійна робота на межі виживання».
Також у Часовому Яру закарбувався момент, коли опустився сильний туман до самої землі і в наступ пішло вісім бронемашин окупантів із піхотою на броні. Через негоду ніхто не міг літати, але підрозділ «Старшини» зміг виконати задачу. Дроном літали на наднизькій висоті – в районі 10 метрів, вишукували окупантів та піхоту по лісу і коригували артилерію для ураження вогневими засобами.
«Окремо запам’ятався Часів Яр. Під час штурмових дій була сильна туманність, настільки щільна, що більшість дронів не могла працювати. У цей момент рухалася колона бронетехніки, і ми фактично літали на мінімальній висоті близько 10 метрів, щоб знаходити противника в лісових масивах і коригувати артилерію. У таких умовах важливо було не втратити контроль над ситуацією, бо саме від точності залежав результат ураження», – розповів Владислав Лапа.
Дрони в дощі: як екіпаж виявив і зірвав штурм противника
Один із бойових епізодів відбувався під час сильної негоди, коли на позиціях ішов затяжний дощ, що суттєво ускладнював роботу як наземних підрозділів, так і безпілотників. Техніка, за словами військовослужбовця, часто закуповувалася власним коштом або за підтримки волонтерів, тому її використання вимагало особливо обережного ставлення.
У той період піхота вже рідше працювала на відкритих позиціях через високу інтенсивність ворожих ударів, зокрема скидiв з дронів, обстрілів та інших засобів ураження. У таких умовах основне навантаження зі спостереження перейшло до екіпажів безпілотників, які фактично стали «очима» підрозділів і забезпечували цілодобовий контроль за позиціями.
«Якщо раніше Харківщина, Запорізький напрямок, Новомихайлівка, Мар’їнський район – ми заходили на позиції, окопувалися з нуля і вели спостереження зі спостережних пунктів, то на той момент у Часовому Яру дуже критично змінилася обстановка. Піхоту дуже сильно розбирали скидами: палили, уражали, тому прийняли рішення, що піхота вже закріплюється в бліндажах. Замість їхніх очей стали ми з «Мавіками». Ми стали їхніми очима, які постійно контролювали їхні позиції 24/7».
Під час дощу, коли польоти були майже неможливими, екіпаж усе ж підняв дрони на дистанцію для спостереження. Робота ускладнювалася настільки, що камера поступово втрачала видимість через вологу, однак вдалося зафіксувати рух кількох штурмових груп противника.
Після виявлення координати оперативно передали для коригування артилерійського вогню. Саме ця взаємодія між екіпажем БпЛА та артилерією дозволила зірвати ворожий штурм і знищити групи противника ще на підступах до позицій.
Полонений, який заблукав між лініями оборони
Один із небагатьох випадків, коли Владиславу довелося безпосередньо брати в полон російського військовослужбовця, стався у 2024 році на Авдіївському напрямку. Під час одного зі штурмів група російських військових рухалася сусідньою смугою наступу. Бій завершився для неї невдало: більшість штурмовиків була знищена, а один поранений військовий зміг відійти з поля бою й випадково дістався до третьої лінії української оборони.
«Це було на Авдіївському напрямку у 2024 році. Група окупантів ішла в штурм, але вони рухалися по іншій смузі. Один із них був поранений, якось він пройшов полями й опинився вже на нашій третій лінії оборони. Коли ми йшли зустрічати іншу групу наших хлопців, натрапили на нього. Він уже був поранений, не чинив опору, тож ми взяли його в полон. Усе пройшло нормально».
Коли українські військові вирушили назустріч іншій групі своїх побратимів, вони натрапили на росіянина. Чоловік уже не чинив опору, був поранений, тож його взяли в полон. Під час спілкування з'ясували, що полоненому 60 років, він родом з Уфи.
За його словами, на війну він вирушив через гроші й розраховував, що служитиме далеко від передової, у мінометному розрахунку чи іншому тиловому підрозділі. Натомість опинився у складі штурмової групи. Під час першого ж наступу його підрозділ був практично повністю знищений, а сам він, поранений, навмання виходив із поля бою, доки не опинився на українських позиціях.
«Він розповідав, що йому 60 років, він із Уфи і прийшов сюди заробити гроші. Спочатку думав, що служитиме десь у тилових підрозділах, у мінометному розрахунку чи ще десь, а в підсумку опинився у штурмовій групі. Пішов на штурм, усю його групу знищили, а він, поранений, якось сам дістався до нашої смуги. Так ми його і взяли в полон. Найбільше запам'яталося саме те, що йому вже було 60 років, але його все одно відправили на штурм», – каже воїн.
Тривалість виходів, логістика та робота без зв'язку
Найдовший бойовий вихід «Старшини» тривав до 20 днів, тоді як зазвичай виходи займають один-два тижні. З кожним роком ситуація на фронті змінюється. Якщо у 2023 та 2024 роках у піхотних підрозділах було значно легше проводити заміни та логістику, оскільки на позиції заїжджали на пікапах, то згодом така можливість зникла.
Навіть для підрозділів БпЛА, які розташовуються у більш тилових місцях, забезпечення логістики стало дуже важкою задачею через постійно «брудне» від ворожих засобів небо, що ускладнює контроль логістичних потоків. Зараз військовослужбовцям доводиться сидіти на позиціях по 20 днів або по три тижні.
«Зараз дуже ускладнилася обстановка в плані логістики, тому хлопці сидять на позиціях і по 20 днів, буває й по три тижні. З кожним роком усе змінюється. Якщо раніше ми могли заїжджати на позиції пікапами, то зараз, на жаль, це вже неможливо. Так само і в більш тилових місцях, де працюють підрозділи БпЛА. Це теж дуже важка задача, тому що небо постійно «брудне», і контролювати логістичні потоки стає дедалі складніше».
Найбільш значущою для Владислава була робота на важкому безпілотнику «Вампір», оскільки ця платформа дозволяє виконувати логістичні задачі для українських армійців, а також уражати ворожі бліндажі та живу силу. Окрім цього, досвід охоплює роботу з FPV-дронами-камікадзе.
Під час оборони Авдіївки, коли українські військові виходили з позиції під назвою «Розлив», росіяни вже заходили в село. Бійці до останнього залишалися там і вели розвідку. У цей момент Владислав Лапа працював у складі іншого екіпажу, намагаючись максимально швидко піднімати борти, щоб прикрити вогнем пілотів, які виходили разом із ним.
«Для мене найкраща робота була на “Вампірі”, тому що там реально робиш дуже добру справу для наших армійців. В основному це логістичні завдання – доставка всього необхідного на позиції. Також це ураження бліндажів, ураження живої сили. Так само працював і на FPV-камікадзе, коли прикривав відхід наших хлопців. Це було, коли вони виходили з дуже важкої точки біля Розливу. Вони до останнього сиділи на позиціях, проводили розвідку, а коли росіяни вже заходили в село, ми екіпажем максимально швидко підіймали борт і працювали так, щоб прикрити наших пілотів і дати можливість усім вийти».
Процес ураження живої сили противника відбувається за чітким алгоритмом. Спочатку розвідка веде спостереження за ціллю, після чого передає координати пілоту. Наступним кроком оператора наводять на об'єкт, він підлітає і здійснює удар. Успішність ураження залежить від того, чи не виникло збоїв зі зв'язком і чи не було пошкоджено або збито сам дрон під час підльоту.
Останній бойовий вихід «Старшини» відбувся за місяць до направлення на навчання і запам’ятався повною відсутністю зв’язку. Через вихід із ладу терміналів Starlink підрозділ три дні залишався без комунікації. Зв'язок був відсутній як на позиції Владислава, так і в сусідніх екіпажів у лісосмузі.
Комунікацію здійснювали виключно через радіостанцію за допомогою шифрів. Знаючи розташування всіх позицій, екіпаж продовжував виконувати логістичні завдання на дронах, орієнтуючись лише на зашифровані радіокоманди. Попри відсутність повноцінного зв'язку та ризик того, що борт могли вести чи відстежувати, екіпаж повністю впорався із роботою в таких умовах.
«Найбільше запам'яталося те, що вийшли з ладу Starlink, і три дні на позиції в мене взагалі не було зв'язку. Комунікація залишалася тільки через радіостанцію. Причому не лише в мене, у всій нашій лісосмузі й у суміжних підрозділах також не було зв'язку. Ми працювали тільки по радійці, усе шифрували. Я знав усі позиції, тому міг доставляти логістику, використовуючи лише шифри. Найважче було те, що я літав і не знав, чи мене вже ведуть, чи ні. Було страшнувато, але екіпаж справився».
Нагородження «Золотим хрестом»
У квітні Владиславу Лапі передали «Золотий Хрест». Отримання військових відзнак є приємним фактом для «Старшини», проте нагороди жодним чином не змінили його ставлення до служби. Ставлення до виконання обов'язків залишається таким самим, яким воно було від самого початку – головним є робити свою роботу, а не отримувати відзнаки.
«Звісно, коли вручили нагороду, це було приємно. Але, як би сказати, великої ролі в моєму ставленні до служби вона не змінила. Моє ставлення до служби було таким із самого початку і таким самим залишається зараз. Так, це приємно, але я не служу заради нагород. Найважливіше робити свою роботу так, як її потрібно виконувати».
Про майбутнє нагородження військовий дізнався вже після повернення з позицій. Через тривалі бойові виходи, які нерідко тривають по два-три тижні, він навіть не знав, що командування подало його до відзнаки. Лише після чергової ротації йому зателефонували, повідомивши, що на нього чекає сюрприз. Згодом представник роти вручив нагороду.
Сам Владислав Лапа каже, що за постійною роботою на фронті навіть не замислювався, за який саме бойовий епізод його відзначили. Служба давно перетворилася для нього на безперервну роботу, де один бойовий вихід змінює інший.
Обкладинка Ксенії Грабовської