На що схожа молодість в Україні? Сьогодні вона сповнена роздумів про майбутнє з надією на краще й поправкою на виживання. Вирування пристрастей і амбіцій у ній співіснує зі спробами зловити відчуття безтурботності в тихому ранкові й спокійному вечорі. У дні посилення тривог її долають думки про відповідальність, а баланс між лишитися й поїхати стає дуже крихким.
В Україні розгорнулося поле битви за свободу, але водночас вона залишається місцем для самореалізації. Тут є перспектива піднятися соціальним ліфом і збудувати блискучу кар’єру, але наявні й системні проблеми, які стають на заваді розвитку.
Про посилення тенденцій виїзду за кордон, а також причини та шляхи до зміни ситуації ЗМІСТ поспілкувався з людьми, які навчають молодь в Україні й надають їй додаткові можливості для реалізації.
Чому Україну варто обирати для життя й над чим потрібно працювати в першу чергу, аби молодь не їхала в пошуках кращої долі, говоримо з професоркою Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталією Кривдою та співзасновницею благодійного фонду «Повір у себе» Іриною Іванчик.
Чому молодь їде за кордон
Міграція населення є нормальним явищем у час проникних кордонів, глобалізованої економіки й надшвидкого транспорту, однак для деяких країн вона може становити загрозу. Україна належить до них через тривалу війну, що точиться в кількох вимірах: на полі бою – за території й життя військових і цивільних, у тилу – за розуми й душі людей, які щодня перебувають під інформаційною атакою ворога.
Роки війни мали зробити українську державу людиноцентричною, адже нічого ціннішого за людський ресурс у неї немає. Та попри видимі позитивні зміни, ми все ще далекі навіть до середини шляху. Цю слабкість використовує проти нас Росія, яка не шкодує сил на розхитування настроїв суспільства через поглиблення страху й невизначеності.
Під психологічним тиском опинилися всі категорії населення, проте стратегічно важливими для держави є настрої молоді. Пасіонарність, підвищена мобільність і адаптивність роблять її рушієм змін у країні, проте за несприятливих умов ці ж риси ж можуть підштовхнути до міграції.
Співзасновниця благодійного фонду «Повір у себе» та членкиня наглядової ради Києво-Могилянської Академії Ірина Іванчик говорить, що частково українську молодь в ухваленні рішень веде за собою страх: втратити життя чи свою країну.
«Є молодь, яка ховається від війни, перепливає річку й гине в ній, аби не опинитися у війську, а є молодь, яка проситься у військо навіть коли ще не досягла 18 років. Є в нас молодь, яка виїхала ще до війни навчатися або працювати за кордон і повертається сьогодні в Україну для того, щоб допомагати, воювати й паралельно відбудовувати. У нас дуже різна молодь. Чим мені подобається саме Україна, так це тим, що всі ці люди вміють між собою спілкуватися, якось приймати один одного навіть із хибними виборами у своєму житті. Молодь якраз має на це право й поводиться відповідно до середовища, життєвого досвіду та освіти, які вона отримала».
Докторка філософських наук, професорка КНУ й голова Наглядової ради Українського культурного фонду Наталія Кривда каже, що для юності як періоду найскладніших особистих виборів визначальним є вплив батьків та молодіжного середовища. За її думкою, на тлі міграційних тенденцій в Україні важливо зосереджувати увагу саме на позитивних прикладах та історіях успіху:
«Хто та молодь, яка залишається, яка працює, вчиться, бере автомат до рук, або джойстик, пензель чи скальпель. Ми маємо пишатися нею, підтримувати, ми маємо про це активно говорити. Люди йдуть захищати свою країну, працюють у своїй країні, молоді й не дуже. Вони дуже різні. Тож шукаймо можливості жити в країні, отримувати від цього зиск, радість, задоволення, відчуття власної гідності, розуміння своєї відповідальності».
У 20 ст. екзил допоміг зберегти українську культуру та цінності. Сучасна еміграція є потенційним резервуаром для відновлення втраченого генофонду в майбутньому. Але щоб на повернення молоді можна було розраховувати, потрібно працювати над змінами вже зараз.
Яких змін потребують державні університети України
Вища освіта в Україні здебільшого залишається державною. Така форма власності цілком відповідає потребі країни виховувати своїх громадян, проте вона потребує зміни методів управління, вважає Ірина Іванчик.
«Насправді це не погано, що держава володіє університетами. Форма цього володіння є застарілою, радянською, я б сказала. Тому що в нас державні університети є бюджетними установами й на 100% фінансується державою. А сучасний університет має заробляти сам гроші, вміти заробляти на своїх дослідженнях, приймати оплату за різні програми. Тобто він має стати підприємливим. У тих межах, у яких наші університети зараз перебувають, це зробити неможливо».
Наталія Кривда говорить, що в розбудові системи освіти важливо дотримуватися принципу one voice policy – єдиного голосу, аби крізь всі етапи навчання проходила внутрішня ціннісна настанова, націлена на формування простору для зростання громадянина.
«З погляду професорки університету, я вважаю, що в нас недооцінена вища освіта, що ми її нескінченно критикуємо. Хоч це й не означає, що немає проблем, – точно є. Але це мережевість, це гравець на полі державності. Значна кількість молодих людей проходить через ті чи інші формати освіти: середньої, професійної, вищої, післядипломної. Як державі формувати громадянство? Зокрема через мережевість вищої освіти, адже вона є ключовим гравцем на полі творення національної ідентичності».
На думку науковиці, визначенням компетенцій для майбутніх фахівців мають займатися ключові бенефіціари системи вищої освіти: суспільство та роботодавець. А напрацювання діалогу університетської спільноти та бізнесу дозволять випускникам працевлаштовуватися.
Як почесна сенаторка Українського католицького університету, Ірина Іванчик пропагує необхідність сучасних корпоративних методів управління закладами вищої освіти, над якими стоїть наглядова рада. До неї мають входити представники держави, бізнесу, громадських організацій та наукових інституцій, які ухвалювали б колегіальні рішення стосовно стратегії розвитку університету та виборів ректорів.
«Державні університети – це власність спільноти. Усі ми фінансуємо їх через податки й користуємося результатами роботи: це люди, які йдуть працювати на державу, громадські організації, бізнеси тощо. Тому потрібно дати їм свободу підприємництва. Вони мають стати державними неприбутковими підприємствами. Адже університет – це дуже дорого. Утримувати майно, сплачувати податки, комуналку – це великі гроші. Тому хай залишається в державній власності, але управління університету має стати сучасним. Для цього є корпоративні методи, адаптовані до потреб закладів. Щоб контролювати це з боку суспільства, щоби це було чесно, прозоро, за законами, потрібні наглядова рада й інституції корпоративного управління, які будуть наймати сертифікований менеджмент і аудиторів».
На погляд Ірини Іванчик, очолювати університет має бізнес-керівник, який знається на управлінні організаціями та продукті вищої освіти, разом із провостом, який відповідає за академічну частину.
Аби оздоровити вищу освіту в Україні, потрібно збалансувати всю систему. Сьогодні цьому сприяє реформа професійної освіти, яка має на меті вивести коледжі з тіні «бурси» та змінити ставлення суспільства. Коли якісне навчання в коледжах та перспектива працевлаштування опісля почне конкурувати з університетами, їхню кількість можна буде скоротити, висновує Ірина Іванчик.
«Це наша влада, і ми маємо з цим працювати»
Якісна й різноманітна освіта потрібна, аби молодь хотіла здобувати її в Україні. Проте від умов життя й працевлаштування залежить, чи залишиться вона в державі. На думку професорки Наталії Кривди, важливим фактором утримання молоді в країні є формування привабливих для життя соціальної інфраструктури та можливостей працевлаштування. І хороша новина полягає в тому, що ми вже на правильному шляху, адже втілюємо реформу децентралізації.
«Ми маємо привласнити собі державу. Ми, як суспільство, маємо зрештою зрозуміти, що це не стороння чужа ворожа влада, як це було 350 років: російська, московська, радянська, польська, австро-угорська тощо. Держава є українською. Українська армія вперше воює за себе. Ми маємо собі це привласнити: це наша влада, і ми маємо з цим працювати. І якщо це так, тоді це наша відповідальність робити своє село, місто, містечко привабливим».
Свіченням успішності реформи децентралізації, на погляд Наталії Кривди, є реакція на повномасштабне вторгнення росіян. За деякими винятками, обрані жителями голови громад взяли на себе відповідальність і стали на чолі ініціатив та рухів, потрібних для оборони в той час.
Мислити проблему міграції населення варто й поза контекстом української молоді, додає Ірина Іванчик. Давно стало нормою, що урбанізаційні процеси десятиліттями виводять сільське населення в міста. Та ж логіка й проникність кордонів дозволяють жителям менш розвинених країн їхати до більш успішних. Тож не варто виключати сценарій, за якого й Україні варто готуватися до прибуття мігрантів.
«Має бути рух і всередину країни. І тут питання: чи готові ми до такої мультикультурності? Українці є гомогенною нацією, у нас плюс-мінус однакова культура. Навіть кримські татари, як мусульмани, нормально нами приймаються, не маючи антагонізму. А якщо до нас приїдуть в'єтнамці чи китайці? Наша країна не відкрита для цього руху. І я думаю, що, скоріш за все, ми з цією проблемою стикнемося і, можливо, у цьому напрямку нам треба працювати: що в нас молодь буде не тільки наша українська, а ще й з культур, із якими ми дуже мало стикаємося».
Як показує сьогодення, до України можуть приїздити не тільки в пошуках кращої долі, але й справжнього життя. Зокрема тому наша держава стає привабливою для іноземців із західних країн, говорить Наталія Кривда:
«Україна сьогодні – це місце, де людина може знайти сенс життя, який вона втрачає в безконфліктному, дуже м'якому середовищі, у цій теплій ванні, у якій вона живе в розвинутих західних країнах. Мені здається, що от за цим сюди можуть поїхати люди з дійсно великим серцем, з розумом і саме такі, які Україні потрібні. І не тільки українці».
Попри воєнні загрози, мільйони людей обирають Україну для проживання своєї молодості. Вони вкладають свою силу й ініціативність у навчання, роботу й пошук власного місця у спільнотах. Вони віддають свої кращі роки на боротьбу й жертвують власним здоров’ям і життям у війні за свободу й національну гідність.
Обкладинка Юлії Сухопарової