Сьогодні ти борешся за незалежність своєї країни, а завтра твій ворог, перемігши, паплюжить твою репутацію й клеймить злочинцем на весь світ. Так сталося з Симоном Петлюрою. Його вбила й оббрехала росія, а зараз навіть земляки сумніваються в доцільності встановлення йому пам’ятника в рідному місті.
У суспільства не виникає питань, чи вшановувати героїв сучасної війни. Однак коли йдеться про події сторічної давнини, де Україна так само боролася з росією за своє існування, думки розходяться.
У часи, коли українська держава не мала підтримки інших країн й протистояла навалі переважаючого ворога, її очолив і до останнього вів Симон Петлюра. Зусиллями російської пропаганди в очах світу він досі бандит і антисеміт. Ба більше, значна частина українців так і не з’ясувала для себе, ким цей діяч був насправді.
На тлі дискусії щодо вшанування Симона Петлюри в Полтаві ми поговорили з дослідницею його культурної дипломатії, науковою співробітницею Інституту археографії Національної академії наук України Тіною Пересунько. Розповідаємо про боротьбу Петлюри в оточенні ворогів, токсичність російської пропаганди та потребу реабілітації пам’яті українських борців за незалежність.
Петлюра – Залужний та Зеленський свого часу
Коли народився Симон Петлюра, України не було на мапі світу. Проте саме він доклав зусиль, аби неминучість відновлення української державності перемогла як ідея й знайшла своє продовження в історії. На тлі діячів, які виступали за федерацію з росією чи пропагували миролюбність, він єдиним послідовно декларував і практикував збройне протистояння російській агресії. Проте умови, у яких тривала очолювана ним боротьба, були незрівнянно скрутніші, аніж має сучасна Україна.
Зараз ми ведемо боротьбу на фронті тільки з росіянами. Століття тому Українська народна республіка давала відсіч червоним, білим, полякам, а підтримки західного світу не було взагалі.
«Це був колосальний досвід – сам на сам боротися за ідею української незалежності. Зараз для нас дуже важливо віддавати належне Симону Петлюрі, адже ми шануємо й дякуємо героям, які воюють, які полягли за нашу свободу. Ми захоплюємося нашим головнокомандувачем Валерієм Залужним, ми також маємо Верховного Головнокомандувача президента Зеленського. Не беручи до уваги політичну ситуацію, ми розуміємо, що це унікальні постаті для сучасної України. Сто років тому такою постаттю, яка поєднувала дві ці посади, був Симон Петлюра, бо він був Верховним Головнокомандувачем і президентом, який вів війну за незалежність від росії», – говорить Тіна Пересунько.
Втримати незалежність в оточенні ворогів, за відсутності союзників та з втратою контролю над частиною військ було неможливо. Стримувати наступ з армією, яка має скруту з одягом, взуттям та зброєю, яку косить тиф, а ліків немає, – немислимо.
Попри це Симон Петлюра до останнього вів боротьбу в фактично приреченій ситуації. Зрозумівши, що підтримки серед західних країн методами звичайної дипломатії не знаходить, у 1919 році він відрядив до Європи Українську Республіканську Капелу на чолі з Олександром Кошицем. Тріумф хору на гастролях та викликаний «Щедриком» фурор заявив світовій публіці про Україну голосніше, ніж міг це зробити будь-який дипломат.
Успіх хору на європейських сценах давався українцям через боротьбу. Капелу 9 місяців не пускали до Парижу, хоч саме від Франції залежало забезпечення армії УНР базовими речами. Росіяни обписували лайкою афіші Капели, а проросійські касирки перешкоджали продажу квитків.
«Сьогодні наші співаки їздять по світу й збирають гроші на українську армію, їм дають всі сцени. 100 років тому хористам, яких Петлюра надіслав у Париж, не давали візи, тому що вони були громадянами невизнаної держави. Коли вони таки доїхали туди, здобувши репутацію, а західні імпресаріо почали за ними бігати й лобіювати візи в міністерствах закордонних справ Франції, було вже запізно.
Після прибуття хору до Парижу Симон Петлюра пише до колеги листа зі словами “Приречені на смерть вітають тебе”. Петлюра просить французького журналіста, свого колегу, звернутися до демократії, бо його вояки не мають взуття. Не те, що хаймарсів і джавелінів. Взуття не мали. Вони босі бігали по морозу й палицями билися, бо в них не було рушниць і набоїв. Буквально».
Петлюра перебував на фронті безпосередньо зі своїми військовими, підтримував їх на передовій. Не отримавши іноземної допомоги й зазнавши поразки від більшовиків, він йде на еміграцію, щоб продовжити боротьбу за українську державу в екзилі. З того часу росія зробила все, аби знищити Петлюру й спаплюжити пам’ять про нього у світі, формуючи образ бандита й антисеміта.
Як росіяни оббрехали Симона Петлюру
Знеславлення Симона Петлюри провадили для внутрішньої та закордонної публіки. У свідомість поневоленого населення України насаджували думку, що Петлюра та його прибічники – бандити.
Про масштаби дискредитації говорить ситуація з вбивством Миколи Леонтовича. За словами Тіни Пересунько, на початку 90-х років у вінницьких архівах знайшли документ, де йдеться про те, що вбивцею композитора був чекіст – агент тодішньої російської спецслужби:
«Донька Миколи Леонтовича після вбивства її батька говорила й писала, що в його смерті винні петлюрівські бандити. Бо версія російської пропаганди казала, що це були якісь розбійники, петлюрівські банди. Ми розуміємо, хто такий Петлюра, який полюбив творчість Леонтовича так сильно, що надіслав у світ “Щедрика”, і який боровся за українську незалежність. І от росія окупувала Україну, вбила композитора Леонтовича, вбила Петлюру й оббрехала його пам’ять, перевернувши все навпаки. От що таке російська пропаганда: казати на чорне біле, а на біле – чорне».
Міфологізовані росією «петлюрівці» увійшли до золотого канону радянської пропаганди. Цим словом, як до цього «мазепинцями» та опісля «бандерівцями», шельмували українців. Ким були ці демонічні петлюрівці насправді, Тіна Пересунько пояснює так:
«Це всі наші друзі й знайомі, чоловіки й жінки, які сьогодні на фронті з рушницями. Які воюють, яких розстрілюють, які захищають наше мирне життя, яких захоплюють у полон, з яких знущаються. Але поки ми перемагаємо, вони наші герої. А оскільки 100 років тому Україна, так би мовити, “програла” (хоч я не люблю цього слова, тому що перемогла ідея) і перемогла росія, вона всіх героїв назвала злочинцями».
Останнє століття росіяни не менш успішно культивують думку світової спільноти про те, що Симон Петлюра – антисеміт. На підтвердження цього наводять тези про масовість єврейських погромів на території, яку свого часу контролював Петлюра. Проте це явище почалося не з його приходом до влади, а участь у звірствах брали царська армія, білі, червоні, проукраїнські війська, німецькі й австрійські війська, польська армія, незалежні отамани та звичайні бандити.
Дослідниця Тіна Пересунько каже, що Петлюра не був противником чи нейтральним стосовно євреїв, а навпаки – їхнім симпатиком. Він ставив в один ряд змагання українського та єврейського народу за національне визволення й самовизначення.
В уряді Петлюри існувало міністерство з єврейських справ, а постраждалим від погромів виплачували компенсації.
Архівні документи розвідки містять свідчення про те, що в той період історії погроми були стихійним явищем, обумовленим різними причинами. На державному рівні ні уряд УНР, ні командування Збройних сил республіки не мали до них жодного відношення. Сам Петлюра засуджував єврейські погроми.
«Бувши політиком і військовим, він видавав чисельні накази про смертну кару для погромників. Ми знаємо, що насилля переважно чинили якраз окупаційні війська, більшовицькі червоні й біла армія, чорносотенці. В українських військах погроми чинили здебільшого ті отамани, які не визнавали владу Петлюри й не підпорядковувалися йому. Симон Петлюра визнавав ці речі як жахливі злочини, які безчестять Україну».
Засудженням антисемітизму Петлюра займався не тільки як політик, але й бувши журналістом та театральним критиком. Він писав рецензії на п’єси українських класиків. Критикував драми Карпенка-Карого за засилля негативних персонажів єврейського походження.
«Петлюра засуджував побутовий антисемітизм, який існував по всій східній Європі в тій чи іншій формі, зокрема й на театральній сцені, в українській драматургії. Життя нашого народу дуже тісно пов’язане з єврейським фактором. Євреї на сцені українського театру були негативно зображені. Його це обурювало: несправедливе, тенденційне, негативне ставлення до євреїв».
Симон Петлюра написав передмову до українського видання п’єси «Євреї» Євгенія Чірікова, яку заборонив царський режим до 1905 року. При першому ж послабленні обмежень свободи слова й друку, її текст переклали українською й надрукували. У передмові Симон Петлюра пише, що єврейський народ – це народ-мученик, рекомендує виставу до перегляду, оскільки та викликає співчуття до пригнобленої нації.
«Петлюру навіть жидівським батьком називали. Це людина, яка вболівала за єврейське питання. Він бачив на власні очі, у якому стані перебувало завжди упосліджене єврейське населення в російській імперії. Їх вічно кудись відселяли й переселяли. Російські монархісти просто чинили погроми. Це вони були основною силою, що громила й вбивала євреїв, і, на жаль, деякі представники заражалися цією хвилею».
Вшанування Петлюри в Полтаві
Симона Петлюру застрелили біля вітрини паризької книгарні 1926 року. Переконавшись, що це саме отаман, його вбивця Самуїл Шварцбард зробив 7 пострілів. Перший збив Петлюру з ніг, але нападник продовжив стріляти в лежачого. Смертельною стала п’ята куля, яка пробила серце й легені.
Шварцбарда заарештували, але французький суд виправдав його. Ситуацію представили як помсту за погроми євреїв.
Убивця Петлюри доживав віку вільною людиною. Дослідники Шварцбарда говорять, що він був тіньовим агентом радянських спецслужб. У той час вони намагалися унеможливити загострення політичної боротьби українців у союзі з поляками, тож вирішили ліквідувати лідера УНР.
«Петлюра розгорнув прометеївський рух, працюючи над тим, щоб усі поневолені народи росії об’єдналися, не тільки українці. Він займався зв’язками з ними, аби протистояти російській імперії. Тому він був важливою мішенню для Кремля, який тоді вже, на жаль, визнали як силу, яка перемогла».
Злочинця та жертву фактично поміняли місцями. Українській державі досі закидають звинувачення в антисемітизмі.
«Фактор того суду досі на нашій відповідальності. Апелюючи до сьогодення: якби це сталося з нами зараз, хіба б це не було на часі – зняти цю несправедливість? Це все до питання, хто буде захищати нашу пам’ять, честь? Бо так воно в історії все й залишилося. Досі Петлюра антисеміт. Для західного світу це донині неспростований факт».
Минулого століття росія перемогла в інформаційній та військовій площині. Західний світ підтримав її тоді. Він і донині продовжує толерувати агресора, розмірковуючи про збереження обличчя її політиків, громадян та культури.
«До питання, чому ми маємо ставити Петлюрі пам’ятник. Ми знаємо, що відбулося 100 років тому. А буквально торік нам росія сказала, що за 3 дні захопить Київ. Уявіть, якби це сталося. Ми ж розуміємо, що це було дуже реалістично. Захоплює росія Київ. Зеленський, Залужний змушені виїхати, емігрувати, як Петлюра. Уявіть, якби Залужного вбили, а потім оббрехали, і через 100 років сидить хтось і думає, чи ставити йому пам’ятник: на часі це чи ні».
Відновлення історичної справедливості зараз – сформувати належне ставлення до постаті Симона Петлюри у Полтаві. Кінцева мета – міжнародна реабілітація його імені.
Обкладинка – Юлія Сухопарова