Перший трансплантолог і нащадок Котляревського – це Герої Крут з Полтавщини

У січні 1918 року близько 500 молодих українців вступили в нерівний бій з більшовиками, аби затримати їхній наступ та на кілька днів виграти час. Серед них були 12 героїв, чиї життя пов’язані з Полтавщиною.

106 років тому українську незалежність виборювали двоє братів з Лохвицького повіту, історик церкви, холодноярець, козак полку «Чорні Запорожці» та інші. Біографії деяких учасників досі залишаються маловідомими, проте трагічні події битви назавжди закарбували їхні імена в історії.

У матеріалі ЗМІСТу розповідаємо про події під Крутами сторічної давнини. Також згадуємо імена загиблих і тих, кому поталанило вижити у вирі тогочасної війни за незалежність.

У середині січня 1918 року петроградський Раднарком розгорнув повномасштабний військовий наступ проти Української Народної Республіки. Зайнявши Полтаву, на захід просувалися радянські загони під командуванням Муравйова, а з Гомеля наступав на Бахмач відділ Берзіна. Нечисленні війська Центральної Ради чинили опір більшовицькій армії, проте він не був достатньо сильним для її відсічу. 

28 січня обидві радянські колони з'єдналися на вузловій залізничній станції Бахмач. Українські частини без бою відступили до станції Крути, а Муравйов розпочав підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач – Ніжин – Дарниця.

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких приєдналися молоді юнаки, учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналися близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

29 січня 1918 року на залiзничнiй платформi в Крутах перебували до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни переважали у кілька разів, мали бронепотяг та артилерію. 

За різними оцінками, у битві загинули 70-100 українців. Завдяки їхньому героїзму вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви.

Аверкій та Федір Гончаренки були одними з тих, хто стримував більшовицький наступ під Крутами. 

Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенки Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині Чернігівщина). 1912 року закінчив із відзнакою Чугуївську військову школу, а за кілька років у званні капітана командував батальйоном. Згодом викладав у Київській школі прапорщиків.

Під час Української революції 1917 року сотник Гончаренко українізував цей навчальний заклад і домігся його перейменування на Першу юнацьку військову школу імені Богдана Хмельницького, а в липні став її курінним командиром.

Укомплектували школу учнями колишніх військових шкіл і сформували з них Юнацький курінь із чотирьох сотень по 150 юнаків та 20 старшин. 23 грудня 1917 року курінь зайняв позиції під Бахмачем, де прийняв перший бій з більшовиками та відступив до станції Крути.

Аверкій Гончаренко продовжив службу в Армії УНР і 1919 року вже в ранзі полковника став губерніальним комендантом Поділля. Згодом він став начальником канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. Після Другої світової війни чоловік проживав у США та помер 12 квітня 1980 року. 

Молодший брат Аверкія Гончаренка, Федір, – воїн Студентської сотні та студент третього курсу медичного факультету Київського університету. Бій під Крутами став для нього останнім.

Учасник битви під Крутами народився 23 жовтня 1895 року у дворянській родині у селі Калкаїв Хорольського повіту Полтавської губернії (нині села Старий і Новий Калкаїв Кременчуцького району на Полтавщині).

Із серпня 1907 до 1915 року він навчався в Лубенській гімназії. Там патріот найкраще опанував основи законодавства, Закон Божий, німецьку й французьку мови та математику. Невдовзі переїхав до Києва: успішно склав іспити й розпочав навчання на фізико-математичному факультеті Університету Св. Володимира.

Студентом чоловік поринає у громадське життя, стає українофілом, долучається до партії есерів. У 1917 році Миколу Божка-Божинського обирають заступником голови Тимчасового виконавчого комітету партії об'єднаної народної організації лівих соціалістів України. 

Разом з іншими патріотами-однодумцями діяч пішов добровольцем на фронт. Під час бою під Крутами 30 січня 1918 року потрапив у полон. Пізніше більшовики його розстріляли, а 19 березня 1918 року Миколу Божка-Божинського з почестями поховали на Аскольдовій могилі в Києві.

Володимир Шульгин – студент фізико-математичного факультету Київського університету, фундатор і голова Київської Української Студентської Громади. Нащадок українських гетьманів опинився серед добровольців, що захищали УНР. Він поліг смертю хоробрих під Крутами.

З Полтавщиною захисника пов’язувала його мати – уродженка Хорольського повіту Любов Устимович. Вона народилася у козацькій родині Миколи Устимовича – нащадка гетьманів Павла Полуботка і Данила Апостола. Мати героя закінчила Вищі жіночі курси, вчителювала на Полтавщині. Також влаштовувала у селі Софине під Хоролом просвітницькі уроки для селян, розповідаючи про українських письменників.

На думку істориків, серед уродженців Полтавщини, які брали участь у битві, може бути Олена Мельничук. 

У 1913 році вона закінчила залізничну школу у Фастові. У 1913-1916 роках студіювала ази надання медичної допомоги в Київській земській фельдшерській школі, паралельно навчалася на вечірніх курсах для дорослих столичної гімназії Стельмашенка в Києві. У 1917 році жінка вчителювала у двокласній школі в селі Острові на Київщині, а у 1918 році служила в комісії з виборів до Установчих зборів та Трудового конгресу при МВС.

Сестра-жалібниця Армії УНР Олена Мельничук була серед тих, хто надавав першу медичну допомогу та рятував життя бійцям під Крутами. У лютому 1918 року зі Студентським куренем Січових стрільців  виїхала з Києва, а у березні 1919 року її призначили старшою сестрою-жалібницею в запасний шпиталь на Галичині. 

Дослідник Віктор Моринець із Прилук вивчив обидва її резюме, які вона подавала до навчальних закладів Чехословаччини. В одному з них у графі «місце і дата народження» медикиня вказала місто Миргород на Полтавщині. Утім в іншому документі вона зробила себе на рік молодшою і назвала місцем народження село Острів на Київщині.

Пізніше жінка навчалася на медичному факультеті Карлового університету в Празі, стала фахівцем із внутрішніх хвороб. Як і більшість українських емігрантів, після поразки Перших визвольних змагань поринула у громадське життя – була одною з очільниць Спілки українських лікарів Чехословаччини. У Чехословаччині померла та похована у 1973 році.

Перший у світі хірург-трансплантолог народився 21 серпня 1895 року в селі Журавка Полтавської губернії (нині Чернігівщина) в родині козаків. 

Родина Вороних належала до свідомої української інтелігенції, багато з них у 1930-ті роки комуністичного сталінського терору віддали свої життя.

Дитинство Героя Крут Юрія Вороного минуло у Варшаві, де його батько викладав математику в університеті. Навчався чоловік на медичному факультеті Університету св. Володимира у Києві.

Пізніше добровільно вступив до перев'язувального медичного загону військ Української Центральної Ради. Цей підрозділ брав участь у бою під Крутами. У його складі Юрій Вороний разом із колегами медиками відступив до Києва. 

Диплом Київської державної медичної академії науковець отримав у 1921 році, а з 1923 року працював у академії ординатором. Медик намагався знайти спосіб допомогти людям із хворобами нирок (від цієї недуги помер його батько Георгій). У 1926 році медика призначили асистентом науково-дослідницької кафедри хірургії Харківського медичного інституту.

3 квітня 1933 року Юрій Вороний уперше в світі здійснив успішну пересадку нирки. Однак подію тривалий час замовчували. Медики довідалася про неї з доповіді англійських трансплантологів на Всесвітньому конгресі анестезіологів і реаніматологів, а також із публікації звіту про операцію в італійському журналі.

Пацієнтка прожила з новим органом 48 годин і померла через несумісність тканин і органів, різну групову належність донора і реципієнта. Але лікар довів на практиці, що людині можна пересаджувати в клінічних умовах не лише фрагменти тканин, а й цілі органи. Препарат пересадженої нирки дотепер зберігається на кафедрі патологічної анатомії Харківського національного медичного університету.

Участь у бою під Крутами мала вплив на подальше життя Юрія Вороного: попри його наукові досягнення, спецслужби СРСР стежили за «неблагонадійним» хірургом і «українським буржуазним націоналістом». Тож зі столиці він мусив переїхати до Херсона. Там завідував місцевим хірургічним відділенням і створив медичний інститут. 

Помер медик 1961 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Історик церкви та літератор народився 29 серпня 1894 року в селі Пирогів на Вінниччині. Водночас життя його пов'язане і з Полтавою та селом Яреськи Миргородського району. 

Церковний діяч був учасником бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва більшовиками 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля. 

З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам'янець-Подільського університету. З травня 1920 року – в складі Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували. Демид Бурко одержав п’ять років ув'язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. 

1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі людей з інвалідністю.

Восени 1943 року в потоці біженців історик потрапив до Німеччини, де в перші повоєнні роки очолював Миколаївську парафію у таборах для неповерненців. З 1973 року – член Ради митрополії УАПЦ.

 Помер на 94-му році життя, похований на Штутгартському цвинтарі. 

15 січня 1942 року газета «Голос Полтавщини» опублікувала спогад Демида Бурка «Трагедія під Крутами. Згадки учасника». У ній повідомили про ще одного учасника бою з Полтавщини. Це син протоієрея Ігор Геращенко. Його загибель під Крутами підтвердили й у спогадах військового радника Симона Петлюри Олександра Удовиченка. 

Батько героя – Андрій Геращенко – український священник, активний діяч Старосанжарської українофільської громади, поборник автономії України. Він брав участь у несанкціонованих селянських зібраннях, де закликав протидіяти владі російської імперії та боротися за автономію України.

На початку Української революції 1917-1921 років Андрій Геращенко залишив сан священника і поринув у кооперативний рух: очолив Полтавське губернське відділення «Союзбанку», став гласним повітового і губернського земств, членом благодійних організацій. 

У 1920 році він очолив антибільшовицький повстанський комітет у Полтаві. Пізніше Геращенка заарештували і разом з іншими учасниками підпілля розстріляли в Харкові на Холодній горі взимку 1921 року.

Діяч народився у селі Вереміївка Полтавської губернії (нині Черкащина). Мати героя – Теодора Котляревська – має спільне коріння з основоположником нової української літератури Іваном Котляревським.

Іван Шарий – активний учасник Української революції 1917–1921 років: вступив до партії соціалістів революціонерів, від неї його обрали делегатом Трудового Конгресу, брав участь у бою під Крутами, став автором перших спогадів про цю подію. 

Боротьбу за УНР захисник продовжив протягом 1920-1923 років у лавах козаків Холодного Яру: мав псевдо «Іван Чорний», очолював один із повстанських загонів. Після падіння Холодноярської республіки він переїхав до столиці. У Києві в 1920-х роках викладав українську мову, обіймав посаду директора Київського будинку вчених.

Чекісти заарештували Івана Шарого у 1929 році за «організацію опору колективізації та приналежність до Спілки Визволення України». У лютому 1930 року патріота розстріляли. 

Олелько Попович – виходець із селянської родини, уродженець села Драбів Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкащина).

Він очолював повітові народні ради, працював інструктором-організатором Української Центральної Ради у повітах Полтавщини та в українському «Червоному Хресті». Створював селянські спілки, розбудовував осередки Української партії соціалістів-революціонерів. Пізніше Олелька Поповича обирали гласним повітової та Київської губернської народних рад .

Життя героя обірвалося під Крутами. 29 січня 1918 року він потрапив у полон, після чого його розстріляли. 19 березня 1918 року Поповича з почестями поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Народився у Полтаві 30 листопада 1901 року. Навчався чоловік у Другій Українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. У 1918-1919 роках періодично перебував у різних частинах армії УНР. Після поразки Перших визвольних змагань Олександр Гайдовський-Потапович опинився у Польщі, а звідти переїхав до Чехословаччини на навчання. 

Упорядники книги «Крути» з’ясували, що більшовики сприйняли пораненого юнака Олександра за свого і відправили до харківської лікарні. Звідти йому вдалося втекти. Так герою вдалося вижити після бою під Крутами.

У 1930-х роках Олександр Гайдовський-Потапович працював учителем на Закарпатті. З 1938 року разом із багатьма іншими патріотами вступив до «Карпатської Січі» – мілітарного утворення, котре захищало Карпатську Україну. 

Хорунжий Армії УНР Василь Коваленко народився 30 грудня 1899 року в Карпилівській волості Полтавської губернії (нині на Чернігівщині).

Його доля аж до інтернування в Польщу була тісно пов’язана з полком «Чорні Запорожці». Василь Коваленко – лицар єдиного бойового ордену Армії УНР «Залізний хрест за Зимовий похід і бої». А до служби у «Чорних запорожцях» – доброволець Богданівського полку й учасник бою під Крутами в складі 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького. 

З квітня 1923 року мешкав у Чехословаччині, навчався у господарських школах міст Горжиця та Рудниця. З 1927 по 1932 рік здобував вищу освіту у хіміко-технологічному відділі Української господарської академії в Подєбрадах. У Чехословаччині Василь Коваленко завершив свій земний шлях. 

Полковник Армії УНР Степан Лазуренко родом з Гадяча. Завідувачка відділом новітньої історії полтавського краєзнавчого музею Наталія Кузьменко розповіла ЗМІСТу, що Степан Лазуренко теж, ймовірно, брав участь у битві під Крутами:

Відомо, що Степан Лазуренко народився в козацькій родині та закінчив Гадяцьку гімназію. Деякий час він навчався на учительських курсах губернського земства в Полтаві, а з початком Першої світової війни добровольцем пішов на фронт. Після кількамісячного навчання в офіцерській школі в Петергофі Лазуренко перебував на передовій. Воював на Південно-Західному фронті.

Лютневу революцію штабс-капітан зустрів у Саратові, де перебував у відрядженні. Повернувшись до України, взяв активну участь у творенні національного війська. Зокрема, був одним із засновників Богданівського полку. 

Після розформування частини служив курінним у Дорошенківському полку Запорозької дивізії. У березні 1918 року брав участь в боях проти більшовиків на території Полтавщини. Після того, як у Полтаві Запорозьку дивізію розгорнули в корпус, а Богданівський курінь – в полк, командував другим куренем богданівців. Взимку 1918-1919 років захищав від більшовиків північно-східні рубежі України.

У 1919 році очолив Богданівський полк, воював проти білогвардійців і червоних. Через виснажливі переходи двічі двічі на тиф. У листопаді 1919 року, при відході Українського війська за Збруч, його залишили у лікарні в Ярмолинцях з обмороженими ногами та у тифозній гарячці. 

Дивом виживши, якийсь час переховувався, а потім виїхав за кордон. Мешкав у Чехословаччині й Німеччині, а в 1950 році перебрався до США. 

Брав активну участь у громадському житті української діаспори, співпрацював з часописами «Тризуб», «Прометей». Залишив спогади про рідний Богданівський полк, зустрічі й розмови з Симоном Петлюрою («Тризуб», 1962-1967 pоки). Останній притулок знайшов на українському цвинтарі Саут-Баунд-Брук поблизу Нью-Йорка.

За матеріалами дослідження кандидата історичних наук Михайла Ковальчука та збірника «Герої Крут і Полтавщина». Упорядник – Олег Пустовгар.

Обкладинка – кадр з фільму «Крути 1918»