Сіль – «біле золото» давніх часів. Його доставляли на Полтавщину чумаки з Криму, проте це був не єдиний шлях постачання. З 17 століття сіль привозили також зі Слобожанщини, де козаки випарювали її в казанах із води солоних озер Тору – нинішнього Слов’янська на Донеччині.
Понад 300 років тому козаки-солевари прибували туди з Полтави, Зінькова, Котельви, Чугуєва, Харкова, Сум, Охтирки та інших довколишніх поселень. У документах тих часів їх називали «гулящими» людьми, тобто – вільними. Козаки добували сіль для власного вжитку та продажу.
Перші документально підтверджені згадки про солеварів у Слов’янську датовані серединою 17 століття. Вони збереглися, бо Московське царство вирішило розвідати масштаби непідконтрольного йому промислу на Тору.
ЗМІСТ поспілкувався з краєзнавцем зі Слов’янська Ігорем Гульком, який понад 30 років досліджує історію свого роду та краю. Розповідаємо про зародження солеваріння на Донеччині та роль полтавських козаків в освоєнні та заселенні регіону.
Як зародилося солеваріння у Слов’янську
Сліпне, Ріпне, Вейсове – головні солоні озера Слов’янська. Щороку пляжі курортного міста влітку повнилися людьми, а ще у 17 столітті на цих берегах стояли табори козаків-солеварів. У той час сіль була стратегічним товаром, який використовували як консервант для риби й м’яса та приправу до їжі, а також застосовували при вичинці шкір.
Для солеварів Полтавщини та Харківщини мало значення вигідне розташування промислу: їхати було ближче, ніж до Криму, що означало дешевше транспортування. Інша перевага – відсутність мит, адже минув не один десяток років, перш ніж московити прибрали до рук місцевий соляний промисел. Краєзнавець Ігор Гулько знайшов історичні свідчення про кілька хвиль заселення Слобожанщини:
«Держава була зацікавлена в тому, щоб південні кордони охоронялися, так би мовити, безкоштовними озброєними формуваннями. Їм надавали свободи займатися риболовлею, полюванням, вирощувати хліб чи варити самогон, не стягуючи при цьому мит. Але якщо сюди будуть наближатися, припустімо, татари з півдня, то ті мали взяти до рук зброю, сісти на коня та їхати захищати Московську державу».
В архівах зберігся текст відписки білгородського воєводи Григорія Куракіна, датований 1653 роком, де він зі слів старців Мгарського монастиря переповідає про козаків на Тору, яких московити називали «черкасами». У повідомленні йдеться про 400 козаків, які без родин прийшли для варіння солі. Хат чи фортець не будували й стояли валкою, а очолював їх Іван Лисий з Полтави. Наваривши солі за 2-3 тижні, козаки поверталися додому.
У середині 17 століття московитів на Тору не було. Проте вони вирішили взяти під контроль виробництво стратегічного товару, збудувавши місто.
«З Курська на Торські озера послали білгородця Радіона Маслова. Звеліли йому в тих місцях для захисту від нападів збудувати місто з назвою Соляний і покликати жити з малоросійських задніпровських міст “черкас”. На Торських озерах поставили острог і побудували вежі, а обламів та інших фортець не добудували. Пришли сюди 245 жителів із малоросійських міст».
Краєзнавець Ігор Гулько говорить, що знайшов інформацію про кілька спроб зведення укріплень на Тору, але всі вони провалилися: 1648 року, 1660 та 1663-го. Аж до року будівництва фортеці й закладання міста – 1676-го. Проте ця дата не збігається з офіційно затвердженою, тож питання залишається дискусійним.
«Дата, яку офіційно святкують сьогодні, 1645 рік, абсолютно нічим не підтверджена. У 2001 році постановою Кабміну затвердили дати заснування для ста міст України. Слов’янськ потрапив туди з 1645 роком. Але жодного документа немає на підтвердження цього. Зате є 10 документів сучасників того періоду, датованих 1677, 1680 роком, про те, що місто заснували у 1676 році. Це мій погляд, за який мене місцеві краєзнавці вважають ворогом. У відписці 1653 року сказано, що в цей час ніяких представників державної влади тут не було. Тільки “гулящі” люди, які стояли валками».
Як росло місто на соляних озерах
Солеваріння було справою кропіткою й небезпечною. Щоб захиститися від нападів татар, козаки об’єднувалися у ватаги й ставали довкола озер табором. Вони будували для себе оборонні споруди й навіть церкву, адже проводили на Торських озерах у середньому до трьох тижнів, перш ніж наварювали партію солі й поверталися додому.
«У 1683 році був перепис населення. Існує документ, переписна книга міста Солоний. У цій книзі зібрані імена всіх його жителів. Я це все розшифрував, списки з прізвищами. У підсумку можна сказати, що у 1683 році в місті Солоний мешкали 199 українських козаків на чолі з отаманом Тимофієм Навроцьким і 31 російський житель. У 1684 році мешканці попросили про будівництво другої церкви. Наявна Миколаївська вже не вміщала всіх людей разом із тими, які приїжджали, бо жителів, грубо кажучи, 200, а приїжджали тисячі, зокрема в період релігійних свят»
Через рік після цього перепису був іще один, який підтвердив панівну кількість козаків – 141 чоловік, але й показав, що росіян також побільшало – до 59. Проте масштаби приватного солеваріння були в рази більші за казенні.
Улітку до Торських озер прибували близько 10 тисяч людей, які варили сіль у понад 400 казанах. У той час, як казенні солевари мали тільки 40. Узимку промисел сходив нанівець: приїжджі поверталися додому, а для державних робітників так і не збудували казарм.
Як варили сіль на Тору
Перші технології солеваріння на початку 17 століття були досить примітивними. Козаки привозили з собою чани, у яких з ропи випарювали сіль. Вони виривали в землі ями, обмазували їх глиною, розводили в цих заглибленнях багаття на дровах і ставили на них чани, наповнені водою з солоних озер. Рідина випаровувалась, залишаючи на дні сіль.
Цій технології поступово приходили на заміну складніші. Солевари копали колодязі глибиною 5-6 м, які заповнювала ропа з підземних джерел. Для її підйому на поверхню використовували пристрої, які приводили в рух за допомогою худоби.
По трубах ропа стікала в подібне до басейну заглиблення, а звідти розходилася по солеварнях. Це були вже не казани на ямах, а підвішені великі сковорідки діаметром кілька метрів. У них наливали воду, яку впродовж доби випарювали, а отриману ще мокру сіль засипали до ящиків, де вона остаточно висихала в дорозі до пункту призначення.
Краєзнавцю Ігорю Гульку вдалося отримати документ 1763 року, де йшлося про інструментарій казенних солеварів. На той час вони використовували астролябію для визначення кутів, манометри – для вимірювання тиску рідини, газу або пари, а також барометри й циркулі. Солевари самостійно виготовляли сковороди та залізні труби для подачі ропи й з’єднання до них.
До початку 19 століття для випарювання солі використовували деревину, через що довколишні ліси пустили на дрова. У 1718 році управитель промислів на Торі після обстеження повідомляв, що одна сковорода за добу давала до 50 пудів солі, тобто близько 800 кг. Однак на це витрачали до 12 возів дров.
У 1831 році таку практику заборонили царським указом, а натомість почали використовувати вугілля.
«Наприкінці 19 століття почали бурити свердловини до 55 саженів (майже 120 м – прим. авт.), майже до 60 саженів, з метою добувати кам'яну сіль. Але жодна з цих спроб не мала успіху, тобто кам'яну сіль у нас так і не добували. Хоча при бурінні свердловин, є описи очевидців, що діставали з-під землі прегарні кристали якнайчистішої кам'яної солі. Але цю технологію так і не впровадили. У радянський час той самий приблизно був процес випарювання, тільки заливали в ці соляні пласти воду, яка розріджувала шар солі, і викачували. Потім у пластах утворювалися пустоти. У 50-х роках у районі цих сільзаводів, уже державних, утворювалися величезні провалля, куди потрапляли цілі будинки».
З того часу минули кілька століть. Поселення солеварів розрослося до стотисячного міста Слов’янська, а замість приватних виварок постав великий сільзавод. Проте вже й він відійшов у минуле.
Сьогодні давня фортеця Тор переживає не найкращі часи: знову доводиться оборонятися від навали давнього ворога. Але як і сотні років тому тисячі українських воїнів з’їхалися сюди, аби не дати загарбникам взяти гору.
Обкладинка Юлії Сухопарової