Потрапив у «списки Кадирова». Історія бійця з Полтавщини, який повернувся з понад трирічної неволі

Коли 19 лютого 2023 року російські військові оточили позицію поблизу Кремінної, Дмитро Яріш уже кілька годин разом із побратимами відбивав штурм. Без підкріплення, майже без боєприпасів і з усвідомленням, що відступати нікуди, троє українських бійців опинилися перед вибором між смертю і полоном. За кілька хвилин снайперська куля обірве життя їхнього командира, а для самого Дмитра Яріша розпочнуться понад три роки неволі. 

На війну він пішов у перший день повномасштабного вторгнення. Резервіст Національної гвардії України, який до того пройшов строкову службу, спочатку охороняв стратегічні об'єкти на Полтавщині, згодом воював на Донеччині, а потім опинився на Луганському напрямку. 

У полоні Дмитру Ярішу довелося пройти через фізичне та психологічне насильство, життя в переповнених підвалах Чечні, пропагандистські «інтерв'ю» та постійні спроби переконати полонених, що про них забули.

Дмитро Яріш зустрів повномасштабне вторгнення вже підготовленим до служби. Після проходження строкової служби він залишився в резерві Національної гвардії України, підписавши контракт резервіста. Тож коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала широкомасштабний наступ, він без вагань став до виконання бойових завдань.

Перші місяці війни його підрозділ ніс службу на Полтавщині. Одним із ключових завдань була охорона Крюківського мосту в Кременчуці, стратегічного об’єкта, від якого залежала безпека транспортного сполучення та критичної інфраструктури регіону. Бійці перебували на позиціях цілодобово, контролюючи можливі загрози та забезпечуючи стабільність у тиловому місті.

Згодом підрозділ отримав наказ вирушити на схід. Дмитро Яріш опинився на Донеччині, де бойова обстановка була значно напруженішою. Він виконував завдання на Курахівському напрямку, перебував у районах Курахового та Великої Новосілки. Тут його служба тривала близько трьох місяців у режимі постійної бойової готовності, під регулярними обстрілами та в умовах нестабільної лінії фронту.

Після ротації військовослужбовців повернули до місця постійної дислокації. На Полтавщині він продовжив службу, залучений до охорони Кременчуцького нафтопереробного заводу. Згодом відбулася передислокація до Павлограда. Уже звідти підрозділ знову відправили ближче до лінії фронту, в район Кремінної на Луганщині. Саме там, під час виконання бойового завдання, бойовий шлях Дмитра Яріша обірвався.

19 лютого 2023 року підрозділ, у якому служив Дмитро Яріш, опинився під щільним вогневим і дроновим тиском на позиції. За його словами, спочатку над ними почали активно працювати безпілотники, які здійснювали скиди, зокрема із застосуванням газових боєприпасів. На момент атаки на позиції перебувало шестеро військових, однак у хаосі обстрілу частина бійців змушена була відійти, і фактично оборону продовжували троє.

Далі інтенсивність ударів зросла: до дронових скидів додалися гранати та застосування інших засобів ураження. Ситуація швидко ускладнилася, позицію почали «накривати» системно, без можливості нормально підняти голову або організувати повноцінну оборону. Підрозділ залишився без підкріплення, на запити про допомогу відповідали, що негайно її надати неможливо, адже сусідні позиції вже були знищені або розгромлені.

Після чергової хвилі атак почався штурм. Російські військові підійшли впритул, пропонуючи скласти зброю. Українські бійці спершу відкрили вогонь у відповідь. Бій тривав приблизно годину, за окремими оцінками до двох годин, у постійній напрузі та з обмеженими ресурсами.

Коли боєприпаси почали вичерпуватися, ситуація стала критичною: закінчилися патрони, гранати, можливість далі утримувати позицію фактично зникла. За цей час, як згадує Дмитро Яріш, вдалося знищити одного з нападників. Однак кількісна перевага противника та поступове оточення не залишали простору для подальшого опору.

У цих умовах ухвалили рішення скласти зброю як останній шанс зберегти життя. Командир намагався передати по рації інформацію про ситуацію, однак у цей момент його смертельно поранив снайпер. Він загинув на місці, просто перед побратимами.

Їх вивели з укріплення, після чого вони побачили загиблого противника, якого довелося відтягнути з території бою. Подальші події відбувалися вже під контролем російських військових.

Після захоплення в полон Дмитро Яріш разом із побратимами спочатку опинився на Луганщині, де їх утримували близько трьох діб. Саме там, за його словами, умови були найжорсткішими із застосуванням як фізичного, так і психологічного тиску.

Згодом військовополонених перевезли до Чеченської Республіки, у місто Грозне, де утримання набуло іншого характеру, але залишалося важким. Бранців розмістили в підвальних приміщеннях, де спочатку перебувала значна кількість українських військових, однак із часом їх почали розподіляти по різних підвалах – сформували кілька окремих груп утримання.

Контакт між полоненими при цьому повністю не зникав. Вони залишалися в межах одного комплексу і періодично могли бачити одне одного. Умови, за його словами, були складними: вогкість, обмежений простір, постійна ізоляція від зовнішнього світу.

Харчування було одноманітним і нерегулярним. Основу раціону становила «мівіна», яку давали щодня. Гарячу їжу, зокрема супи, привозили приблизно тричі на тиждень: понеділок, середу та п’ятницю. Решту часу харчування залишалося мінімальним і одноманітним.

Медична допомога надавалася вибірково. У разі тяжких станів або серйозних поранень людей могли доправити до лікарні. У менш критичних випадках обмежувалися перев’язками, після чого полонені змушені були допомагати одне одному самостійно. Ті, хто мав складні травми або потребував спеціального втручання, іноді поверталися після лікування назад у місце утримання, де за ними доглядали інші полонені.

Фізичне насильство, за словами Дмитра Яріша, найбільше проявлялося саме на етапі перебування на Луганщині. У Чечні ж основний тиск був психологічним: постійні приниження, маніпуляції та спроби переконати, що про українських військових забули і вони нікому не потрібні. Такі розмови повторювалися регулярно і були частиною системного впливу.

Окремо він згадує, що полонених змушували брати участь у пропагандистських «інтерв’ю», де їм фактично диктували, що говорити. У деяких випадках їм навіть давали тексти або вимагали звертатися із заявами, зокрема з проханнями про скасування санкцій проти Кадирова.

Попри важкі умови утримання, чеченський полон суттєво відрізнявся від того, що Дмитро пережив у перші дні після захоплення. Камер у звичному розумінні там не було. Українських військовополонених тримали у великих підвальних приміщеннях, відгороджених решітками. Усередині простір нагадував радше бараки, де одночасно перебували десятки людей.

В одному з підвалів, за спогадами Дмитра Яріша, утримували понад сотню українських військових. Загалом же в різних приміщеннях перебувало близько двох сотень полонених. Увечері, після завершення робіт, на які виводили бранців, люди збиралися разом. Попри виснаження, вони намагалися підтримувати одне одного, спілкувалися, ділилися новинами, згадували дім і рідних.

Різниця між перебуванням на Луганщині та в Чечні, за його словами, полягала насамперед у характері впливу: якщо на Луганщині переважало фізичне насильство, то в Грозному – системний психологічний тиск і спроби зламати морально, переконуючи у відсутності будь-якої підтримки ззовні.

Під час перебування в Чечні Дмитро Яріш особисто бачив главу Чеченської Республіки Рамзана Кадирова. За його словами, одного дня той приїхав до місця утримання українських військовополонених і спустився до підвалу, де перебували бранці.

Візит відбувся невдовзі після чергової хвилі атак безпілотників по території Чечні. За спогадами Дмитра Яріша, Кадиров звертався до полонених із показовими заявами, намагаючись представити себе як людину, яка нібито дбає про їхню безпеку. Під час розмови він жартував про те, що українських військовополонених варто розставити на дахах будівель і видати їм зброю для захисту міста від безпілотників.

Після цього візиту Дмитро Яріш опинився на спільних фотографіях і відеозаписах, зроблених під час зустрічі. Саме тому його прізвище згодом фігурувало серед українських військовополонених, яких пов'язували з так званими «списками Кадирова» – публічними матеріалами, що використовувалися російською стороною для інформаційних та пропагандистських цілей.

Про підготовку до обміну Дмитро Яріш дізнався раптово, вранці, приблизно між 10-11:00. До місця утримання зайшли й повідомили, що для них є «дуже хороші новини»: їх нібито готують до повернення додому.

Після цього почалася поспішна підготовка до етапування. Полоненим наказали поголитися та підстригтися. Далі їх знову завели до підвалу й почали збирати до відправки, не пояснюючи деталей маршруту, але даючи зрозуміти, що попереду переміщення через кілька етапів.

У цей період до них приїжджали представники окупаційної адміністрації та особи, які контролювали утримання. За словами Дмитра Яріша, саме тоді організовували й пропагандистські елементи процесу: вимагали записати звернення-подяки для Кадирова. 

Саме перевезення, за його словами, відбувалося в жорстких умовах. Із Грозного до Білорусі їх транспортували зі зв’язаними руками, без можливості вільно рухатися. Базові потреби були суттєво обмежені: протягом багатьох годин дороги не дозволяли навіть сходити в туалет. Будь-які прохання часто ігнорували або супроводжували агресією з боку конвою, включно з фізичним впливом.

Дмитро Яріш згадує, що саме ця дорога стала психологічно надзвичайно складною: з одного боку усвідомлення, що попереду може бути повернення додому, з іншого повний контроль, приниження і невизначеність аж до останнього моменту перед обміном.

Момент, коли полонені дізналися про майбутнє повернення додому, Дмитро Яріш згадує як поєднання надії та недовіри. За його словами, подібні «обіцянки» звучали й раніше, але часто не справджувалися, тому довіра до таких повідомлень була майже втрачена.

Їм неодноразово говорили, що обміни нібито зриваються, що «їх не забирають» і що вони «нікому не потрібні». На цьому тлі навіть новина про підготовку до обміну не викликала миттєвої радості, радше обережне очікування і постійну напругу. Усередині залишалося відчуття невизначеності: чи справді це повернення додому, чи черговий етап переміщення.

Особливо сильним моментом було етапування: навіть коли їх уже посадили в транспорт і замотали очі, вони не були впевнені, куди саме їх везуть, додому чи знову в інше місце утримання. Це породжувало постійну внутрішню тривогу, яка не зникала аж до самого завершення обміну.

Окремо Дмитро Яріш згадує, що весь час перебування в полоні він разом із Віталієм Андрєйченком трималися поруч і підтримували один одного. Саме тому момент звільнення вони переживали разом і однаково важко усвідомлювали, що нарешті опинилися на волі.

Після повернення, вже під час перших контактів і зйомок, емоції були змішаними від недовіри до поступового усвідомлення реальності. У публічному просторі вони вже разом давали перші інтерв’ю, і навіть у цих моментах ще відчувалася розгубленість після пережитого.

Особистим і дуже емоційним епізодом стала перша розмова з мамою після звільнення.

Для Дмитра Яріша після звільнення розпочався новий етап – відновлення здоров'я та повернення до нормального життя. Наслідки майже трьох років неволі даються взнаки й досі.

Після повернення воїн пройшов медичні обстеження. Лікарі виявили низку проблем зі здоров'ям, зокрема контузію, грижі хребта, сколіоз, а також наслідки обмороження пальців ніг. Попереду на нього чекає тривала реабілітація та лікування. 

Втім, найважливішим після звільнення для Дмитра стало усвідомлення, що його чекали. Саме віра в рідних допомагала йому витримувати психологічний тиск у полоні, де бранцям постійно нав'язували думку, що про них забули.

За його словами, для людей у неволі надзвичайно важливо знати, що вдома на них чекають і борються за їхнє повернення. Саме це допомагає не втратити віру в себе і вистояти в найважчі моменти.

Обкладинка Юлії Сухопарової