У чому полягає принципова різниця світоглядів українців та росіян? Чим саме вони інакші й чому не дають нам спокою понад три століття? Когось ці питання бентежили останні 8 років і більше, а хтось постав перед ними лише кілька місяців тому.
Інтуїтивно всі відчувають нікчемність пропагандистської тези про «один народ», проте заради впевненості у власних переконаннях варто звернутися до знання.
ЗМІСТ поговорив з історикинею й головною консультанткою Національного інституту стратегічних досліджень Ольгою Михайловою та філософом, письменником і публіцистом Сергієм Дацюком про те, на чому ґрунтується протистояння росіян і українців та чи існують шляхи його подолання.
Світоглядні основи росіян та українців
Філософ Сергій Дацюк говорить, що істотна відмінність українців і росіян полягає в суті їхньої екзистенції, тобто переживання буття. Ідеї, на яких ґрунтується світосприйняття двох націй, впливають на їхнє самоусвідомлення й спосіб життя.
Серед основних рис екзистенції росіян, які вони самі в собі виокремлюють, є тяжіння до небуття, бунтівничість та прагнення домінувати. Ідеолог «русского мира» Алєксандр Дугін називає основою Росії культурний код, який полягає в ставленні до буття як до небуття. Ця характеристика походить із глибинного й потойбічного, тож росіяни самі не здатні виразити до кінця її суть.
Виокремлюють також уявлення про особливу російську душу. У Достоєвського вона змальована як стан особливого бунту або бунтарської свідомості, що має руйнівне вираження.
«Бунт – це не революційна свідомість, не свідомість, яка хоче подолати або виразити себе буттєвим чином. Це стихія. І ця стихія також присутня й хтонічно. Інакше кажучи, таємниця російської душі – те, що вона мало цивілізована, значною мірою стихійна, не співміряє себе з жодними нормами, не означає себе правом як таким. У цьому хтонічному вираженні вона є загадковою, тому що скільки б ти на росіянина не повісив необхідних норм, правил, він завжди буде мати такий бунтівний характер», – розповідає Сергій Дацюк.
Інша особливість росіян – це тяжіння до домінування й переважання величності, яке знайшло вираження в імперській ідеї. Філософ говорить, що цю рису масам прищеплює еліта, зокрема в останні десятиліття за допомогою засобів масової інформації. Такий вплив потрібно здійснювати безперервно, адже він є інструментом упокорення народу.
«Якщо зомбування стихає, то утримувати в покорі можливо лише репресіями, тому що всі спроби витворити якісь правові, договірні засади у Росії успіху не мали. Це або стан громадянської війни й репресій, або стан зовнішньої війни, яка є експансією. Або так, або так. Це є спроба подолати стихійне хтонічне і надати йому цивілізованої подоби».
На противагу росіянам, в українців Сергій Дацюк виокремлює інші риси: прагнення волі та здатність до самоорганізації, яка протилежить ідеї державності. Власного самоврядування Україна не мала століттями, а її території входили до країн із репресивною щодо українців політикою:
«Державність завжди була чужа. Була то квазідержавність монгольської навали, яка нищила все, чи то державність польська, російська або радянська – вона завжди була чужою. Тому на противагу їй гуртування й самоорганізація мали характер горизонтальних зв’язків, які вибудовувалися незалежно від того, яку організацію хотіли накинути зверху».
Репресивна державність спрямовувалась на руйнування самоорганізації українців та перешкоджання створенню власної культури. Для цього знищували представників еліти, що гальмувало розвиток і провокувало відставання.
Проте в історії існували часи, коли українці справляли великий інтелектуальний вплив. У якості прикладу Сергій Дацюк наводить період Києво-Могилянської академії з процвітанням книговидання в першій половині 18 століття, реакцією на яке стало започаткування цензури в Російській імперії.
Обґрунтуванню відмінності українців та росіян ще у 19 сторіччі історик Микола Костомаров присвятив свою статтю «Дві руські народності». Український народ орієнтований на індивідуальне, особистісне, заснований на волі й уявленні про свободу. Російський народ схильний до репресивного колективізму, тяжіє до держави, імперії, прагне експансії.
«Це розмежування може бути вираженим інакше. Тобто якщо спробувати виразити українськість, то це точно не через хтонічне, а через індивідуальне, яке є мікрокосмосом, у якому є все. Тяжіння не до стихії, а до самоорганізації, до вольностей, які мають буквально природне походження. Тяжіння до землі та освоєння природи, яке більше відрізняє українців, ніж росіян. Бо росіяни тягнуться скоріше не до природи, а до речей, які мають безпосередньо соціальний і значною мірою репресивний контекст», – говорить Сергій Дацюк.
На основі цього розрізнення стає очевидним, що існування українського й російського народів не має спільних буттєвих засад. Тож теорії щодо їхніх засновків вибудовуються довкола різних екзистенцій: одна ґрунтується на переживанні індивідуального й вольового, інша – колективістського, загарбницького й імперського.
«Це різні мови, теорії, концепції. Відтак вони протиставлені й не можуть бути поєднані. Для українців чужа ідея держави, так само як для росіян – ідея самоорганізації й горизонтальних зв’язків. Тому коли ми говоримо про громадське суспільство, то це скоріше в Україні. У Росії немає громадян, там піддані. Ми навіть одними й тими ж словами послуговуватися не можемо».
На основі наведених тверджень Сергій Дацюк робить висновок, що поміж українців та росіян протиставлення стосується не тільки онтологічних засад, але дискурсу, мови, понять та уявлень.
Вплив географії на характер господарювання й життя суспільств
З’ясовувати суть протистояння росіян та українців історикиня Ольга Михайлова починає з географічних відмінностей та породжених ними розбіжностей економічної діяльності й стилю життя.
Особливістю російської географії є складні кліматичні умови, які унеможливлюють ведення землеробства по всій території розселення. Ольга Михайлова говорить, що до цього фактора особливо активно нині апелюють самі росіяни, коли характеризують особливості власного історичного й політичного розвитку та окреслюють власні відмінності від європейських країн, зокрема й України.
До прикладу, письменник Андрій Паршев виокремлює такі особливості економічного життя Росії, пов’язані з її геополітичним розташуванням, як потреба у використанні великої кількості ресурсів, щоб досягати конкурентних результатів економічної діяльності, та проблема логістики, яка постає через великі території й тягне за собою значні транспортні видатки на перевезення. Цим зумовлена потреба в державному централізмі, який необхідний для організації економічного життя країни.
Ольга Михайлова каже, що на противагу цьому географічне положення України в порівнянні з іншими країнами Європи чи Росії є кращим з точки зору умов для виживання індивідуальних господарств, які можуть бути економічно незалежними й процвітати.
«Такі умови водночас були певним ресурсним прокляттям, бо десь це розбещувало, давало можливість не соціалізуватися так активно. Відгороджуватися, абстрагуватися від світу, а також від наукового й технологічного розвитку, бо якщо можна виживати стародідівським методом на землі, то це передбачає, що можна обійтися й без певних новацій. Що новації навіть є певною конкуренцією цьому усталеному способу життя».
Історикиня називає цю обставину однією з можливих причин неелітарності українців, яка складалася здебільшого через уникання інтенсивних шляхів розвитку.
«Коли виживання можливе інакшими способами, то до технологій багато хто не вдається. Це, наприклад, відбилося дуже відчутно наприкінці 19 – на початку 20 сторіччя, коли з’явилися можливості еміграції для українців. Перенаселення й земельний голод на тлі не дуже розумної політики царської Росії ускладнювали існуючі протиріччя, але вони штовхали українців не до того, щоб йти урбанізуватися, набувати освіту, інтенсифікувати якимось чином власну економічну модель. Результатом було те, що вони, аби не змінювати свого звичного укладу, просто відселялися на вільні землі».
За словами Ольги Михайлової, про архетиповість цієї моделі – переселення у відповідь на ускладнення умов життя – свідчать хвилі еміграції: українці з заходу виселялися до Канади, США та Аргентини, українці сходу – на Малиновий, Зелений клин, на великі терени Росії та до Манжчурії. Відселення як відповідь на небажання змінювати спосіб життя, за думкою історикині, вказує на спільність історичної долі українців у складі різних імперій.
«Це також прояв і засновок певного антиелітаризму й антиінтелектуалізму, який притаманний українській політичній або соціальній культурі. Це відбувалося й тому, що освіта, як правило, означала деукраїнізацію, зокрема на західних землях йшло спольщення, знімеччиння. Якщо хтось здобував освіту, то дуже часто не повертався. Поверталися священники, вони були інтелігенцією на заході України, верхньою верствою. Ми знаємо, що аристократія й міщанство переважно було знімеччине, спольщене. Аналогічні процеси відбувалися в Російській імперії».
Ольга Михайлова висновує, що прив'язаність до землі й екстенсивних методів господарювання об'єднує українців незалежно від території розселення. У цьому постає ресурсне прокляття народу, яке тривало до 19 століття, тобто за аграрної доби.
Подібну ситуацію має Росія, продаючи ресурси власних надр. Це триває досить давно, однак особливо «прокляття» актуалізувалося саме зараз.
«Вуглеводні дуже добре продаються у світі, і через це Росія може не розвивати багато галузей технології й науки. Тоді як більш ресурсно бідні країни – Фінляндія чи Японія – мають не такі багаті надра, а тому не можуть собі дозволити уникати технологій, а Росія зараз може».
Історикиня каже, що ресурсне прокляття українців вплинуло на утворення власних еліт, які не так виразно сформовані, як російські. Це пов'язано з різними шляхами їхньої появи.
Різні шляхи формування українських та російських еліт
В України еліти значною мірою підіймалися з власної священницької верстви. Ольга Михайлова говорить, що на заході ці процеси були більш вираженими, адже священники там були більш послідовними у відданості своєму народові, відчуваючи з ним безпосередній зв'язок. На сході Російська імперія цілеспрямовано насичувала власними священниками українські землі. Проте і в цьому середовищі був певний осередок, що згодом став українською інтелігенцією, яка орієнтувалася більше на свій вимір, аніж на космополітичний. У Росії ситуація була іншою.
«Формування еліти йшло не знизу, не в органічному середовищі, а багато в чому зверху. Сильна й виражена влада формувала цю еліту за рахунок активної вербовки й ротації європейських еліт – освічених кадрів – і, з іншого боку, національних еліт, які активно зросійщувалися. Це стосується не тільки української еліти, а й татарських еліт, які також підіймалися й бралися до верхівки. Загалом східні народи, серед яких калмики й литвини, поляки й німці, дуже активно вербували в російську верхівку. Також імперська влада мала цікаву традицію залучали німецьких спеціалістів, зокрема дворянство, до власних еліт. Це спричинило їхню більшу космополітичність».
Такий спосіб формування еліт спричинив певну відірваність російської високої культури від низової. Українська ж інтелігенція має більше зв’язків з народом, тому такого жорсткого контрасту в культурі немає, але водночас відсутній і космополітичний контекст через відсутність зв’язків із загальносвітовими елітами.
«Питання в тому, що Росія сама себе обезголовила. Протягом останнього сторіччя ми бачимо, що Росія позбавлялася своїх еліт, особливо іноземних, усіма можливими способами. Тобто ми пам’ятаємо філософський пароход, процеси польські, єврейські 30-х років, спрямовані проти національних меншин, знищення національних еліт. Відмова від німців, які певним чином були для Росії та України також носіями технологій».
Ольга Михайлова називає кілька хвиль такого «самообезголовлення»: громадянська війна 1917-22 років, позбавлення від німців у 30-40 роки, позбавлення від єврейської спільноти у 80-ті та позбавлення взагалі від усіх, хто міг виїхати, у 90-ті роки. Нині триває нова хвиля, коли російські еліти, культурні передусім, які є носіями певних космополітичних ліберальних сенсів, залишають країну.
Паралельно хвилям знищення власних еліт, Росія в часи Радянського союзу в кілька етапів репресувала цілі покоління української інтелігенції, планомірно зачищаючи інтелектуальний ландшафт щойно він дозрівав.
Чим небезпечна криза інтелектуалізму в Україні
Від становища еліт напряму залежить перебіг процесу інтелектуалізму. Сергій Дацюк говорить, що важливість його розкривається насамперед в ситуаціях криз та історичних травм після них.
Інтелектуалізм по-різному влаштований в Україні та Росії, проте кризовий його стан однаково негативно позначається на осмисленні й подоланні історичних травм, що напряму впливає на можливості для розвитку.
За словами філософа, Україна має кілька історичних травм і криз, які спричинили її сьогоднішній стан. Перша криза – це зіткнення з татаро-монгольськими завойовниками, руйнування Києва 1240 року і дрейф у бік Європи. Друга історична криза пов’язана з Богданом Хмельницьким, коли у прагненні позбутися польського впливу Україна приєдналася до Росії.
Третя травма виникла зі знищенням осередків української військової еліти, козацтва. Четверта ж історична травма розтягнулася на десятки років: від Першої світової війни, революції, репресій до знищення російської еліти з боку радянської Росії.
«Ми можемо побачити, що відсутність достатнього інтелектуалізму не дозволяв нам осмислювати ці процеси у вигляді власних концептів і теорій. Ми мали осмислити їх тільки в запропонованих європейськими елітами, але там це існувало всередині інакших процесів – процесів об’єднання. По-різному об’єднувалися Німеччина, Італія, Франція. Для народів цих країн був притаманний концепт об’єднання. І коли ми беремо концепт нації й намагаємось задіяти його в Україні, то отримуємо не об’єднання, а протистояння різних цивілізацій, для якого концепт нації не зовсім придатний, бо існує протистояння з Російською імперією. У цьому сенсі ми отримуємо невідстежений і значною мірою присутній ресентимент».
За словами Сергія Дацюка, ресентимент, який полягає в злостивості й ворожості стосовно того, що вважається причиною невдач, присутній у творчості Тараса Шевченка, Панаса Мирного та інших українських письменників як бум протистояння, яке не має позитивного вирішення й інакшого об’єднувального концепту, аніж нація.
«Не поставлене питання, що є різні способи спільностей: класові, культурні, урбаністичні, інтелігентські. Є різні концепти, і ми всі ці об’єднання маємо утримати. Коли ми намагаємось утримати лише мовно-культурний, то повсякчас репресуємо інтелектуалів, урбаністичне середовище, багато класових структур, мікрогруп, які взагалі на це не орієнтовані. Тобто ми, обираючи тільки один спосіб бачення узагальнення, ігноруємо всі інші. Така деінтелектуалізація України зумовила дуже збіднений інтелектуальний ландшафт».
Сергій Дацюк каже, що Росія також існує всередині травм і не сформувала адекватної відповіді на них. Вона так само запозичувала європейські теорії, проте не могла їх пристосувати до своєї експансії. Зі слів філософа, якщо у Європі слабко осмислювали травми від рабства, то Росія взагалі не захотіла їх осмислювати.
«Був такий момент, коли татаро-монголи підкорили собі Росію і російський цар був упокорений ними, і замість того, щоб осмислити цей період як рабство, дати йому належну оцінку, розробити способи виходу, російська еліта вчинила дуже просто: вона створила евфемізм, назвала це татаро-монгольським ігом, і зовсім не поставила питання про те, як це подолати. Навпаки – вона вписала садистичне приниження всередину садомазохістського комплексу як такого: нас принижували, а тепер ми будемо експансувати й принижувати інші народи».
Неосмислений садомазохістський комплекс знаходить вираження в імперській ідеї: самодержав’я, православ’я, народність. Її елементи нав’язують під час завоювань, а національні/регіональні еліти починають репресувати.
Від заснування більшовицького проєкту в ньому була передбачена провідна роль великоросів як титульної нації. Однак якщо Ленін ще намагався започатковувати рівність народів СРСР, то сталінський проєкт був побудований на повному домінуванні великоросів у всіх сферах. Тому проєкти коренізації, які розгортали в Україні, закінчувалися чистками й ліквідацією національної еліти, яка вже почала виникати й осмислювати себе.
«Ми бачимо непродуманий садомазохістський комплекс, який добре ліг на імперську ідею до експансії, відсутність власних російських концептів, які б могли це осмислювати. Єдине, що є, це розмежування на західників і слов’янофілів. Тобто з заходу беремо всі концепції й орієнтуємося на нього, чи намагаємося свої створювати. Значна частина мислення йде у сферах, які до соціальності не дотичні: богопошук, богослів’я, християнські ідеї».
Осмислення виникає на початку 20 століття в Києві й творять його вихідці з київського університету Святого Володимира: Микола й Афанасій Булгакови, Микола Бердяєв, Густав Шпет, Лев Шестов.
«Фактично вся російська філософія виникла в київському університеті, але оскільки Україна обирає лише національний монокультурний концепт, то вона відкидає всю цю філософію як ненаціональну. Тобто вона фактично робить із собою те, що робить російська еліта, тільки Росія знищувала попередній шар еліти, а українська – викидає все, що не відповідає мовним стандартам національного проєкту», – каже Сергій Дацюк.
На думку філософа, відкидання спадку мислителів, яких привласнила Росія, є фактором знищення українського інтелектуалізму, яким раніше займалися більшовики:
«Сьогодні ми є спадкоємцями цих двох процесів знищення й самознищення, кастрації й самокастрації. Ми постали перед продовженням російського проєкту, а відповідати нам немає чим, окрім націоналістичного проєкту. Зрозуміло, ми пережили марксистський комуно-соціалістичний проєкт – він нам не подобається так само, але зробити висновок, що було одне викривлення й одна класова домінація, і що національна домінація нічим не ліпша, що нація – це не всі, ми не змогли. У нас не вистачило цього інтелектуалізму і його досі не вистачає».
Сергій Дацюк говорить, що потрібно відходити від зосередженості на мовно-культурній ознаці, розгортати множинність, бачити різні концепти й по-різному структуровану самоорганізацію. Адже проблема полягає в тому, що ми не можемо ефективно опиратися Російській імперії.
Шляхи протистояння Російській імперії
Після розпаду Радянського союзу росіяни й українці отримали можливість будували власні держави, проте нею скористалися по-різному. Перспектива національного становлення в росіян не отримала свого повноцінного розвитку, адже вже у 2000-х держава почала поворот до загарбницької й імперської політики.
Сергій Дацюк вважає, що кризовий стан інтелектуалізму в Україні після здобуття незалежності продовжує послаблювати країну перед лицем нового етапу російського експансіонізму.
Попри репресії та схильність до систематичного знищення власної еліти, Росія спромоглася відтворити нову інтелігенцію. Це завдання поставили Московському методологічному гурткові, якого входили Георгій Щедровицький, Борис Грушин, Мераб Мамардашвілі – ряд інтелектуалів, які працювали з 50- і до кінця 80-х. У 90-х роках їхня робота сповільнилася, а на початку 2000-х остаточно припинилася.
На противагу цьому, зі слів Сергія Дацюка, в Україні загальні мислительні концепції не розробляли взагалі:
«Інтелектуалізм український розвивався в 90-ті роки винятково всередині української філологічної традиції. Його рухали літератори, літературознавці, тобто мистецька еліта. Вчені були настільки зрадянщені й немислячі, що вони навіть питання так поставити не могли. З іншого боку, усі, хто хоч якось хотів розвивати ці загальні мислительні концепції, були дотичні до методологічного руху, який відбувався в Росії. Якихось окремих концепцій і концептів загальної орієнтації не виникало».
Філософ говорить, що для протистояння російському імперіалізму Україні потрібно витворити власну інтелектуальну установку, яка здатна буде витримати протиставлення:
«Сама по собі імперія – це не ідея. Імперія – це установка на домінування. Ця установка може надбудовуватися або пролягати крізь будь-які ідеї. Може бути самодержав’я, православ’я, народність, а поверх неї імперська установка. Може бути пролетарський інтернаціоналізм, діалектичний матеріалізм, історичний матеріалізм, а поверх неї – імперська установка. Імперській установці не заважають жодні ідеї. Так само як і національна установка претендує на те, щоб їй не заважали будь-які ідеї».
Сергій Дацюк каже, що нині українські інтелектуали не усвідомлюють потреби працювати над подоланням російської установки, створюючи власну. Натомість вони обговорюють другорядні питання, які в силу своєї фрагментарності не здатні ефективно протистояти імперії.
«Імперії протистоїть не нація й національне. Імперії протистоїть множинність національна, урбаністична, класова, інтелектуалістська. Множинність, де національне займає своє місце, але дуже незначне. І коли ми виходимо на цей широкий контекст, у нас з’являється можливість продукувати загальні концепти й концепції множинності, розмаю, недомінації, що стикаються з тими концептами, які існують і в інших культурах».
Філософ вважає, що потрібно усвідомити обмеженість якогось одного концепту, що наполягає на якомусь одному вимірі, адже бороти імперією можна лише з більш загальним концептом. Сергій Дацюк вбачає його в понятті людства.
«Мені здається, що це вихід для нас сьогодні – спробувати попрацювати в цьому напрямку і мислительно, і інтелектуально, і на рівні окремих ідей та мистецьких проєктів, науки й експертних проєктів».
Що робити з Росією
Долати імперську установку й створювати більш загальну власну – це тільки частина роботи, яку потрібно виконати для закладання фундаменту майбутнього миру. Інше питання, яке вимагає не меншої уваги, це проблема повернення Росії з історичних марень до реальності.
Просякнутість Росії своїми історичними імперськими наративами про велику перемогу, «можем повторить» та окремий шлях Русі робить її небезпечною для світу в тому ж контексті, що його свого часу мала нацистська Німеччина. Ольга Михайлова говорить, що виникає аналогічна потреба працювати з загрозою подібно до того, як це робили після Другої світової війни.
«Є позитивні зразки, як з цим працювали за результатами Другої світової війни. Бо ми знаємо, що нацистську Німеччину багато в чому рухав історичний ресентимент, який вони спочатку собі вигадали, а потім почали йому служити й приносити в жертву себе й інші народи, які жили поруч. Ця робота над помилками, яку здійснили після Другої світової війни, вона в якомусь сенсі є зразковою. До неї ми досі апелюємо, наприклад, як пропрацював цю ситуацію Ізраїль, або як денацифікували Німеччину».
Однак складність завдання полягає в тому, що росіяни неприязно ставляться до прямих впливів ззовні, тож вони навряд чи зможуть конструктивно поставитися до того, що їм пропонуватимуть.
«Старий наратив потрібно замістити якимось більш конструктивним. Ми бачимо, що в Німеччині таким конструктивом виявилася ідея християнської демократії, тобто певного етичного кодексу та власної традиції, яка була гуманною, антропоцентричною й надавала людині свободу волі й робила людину суб’єктом свободної волі, а не державу й націю. Вона була певною матрицею, у якій німці, як європейський народ після великої хвороби, якому було на що спертися, зміг з історичних марень перенести своє духовне світоглядне життя в якусь більш-менш здорову, і при цьому не чужу матрицю. З Росією це буде проблемою. Ми зараз відчуваємо, що дуже складно намацати історичну, світогляду чи ідейну матрицю, яка могла б замістити цей фантом, яким вони зараз живуть і заради чого вони зараз і нас вбивають, і самі гинуть».
За думкою Ольги Михайлової, фундаментом для очищення Росії від деструктивних наративів може стати протестантизм, адже, за спостереженнями Лева Гумільова, його течії добре сприймаються російським народом і не відторгаються повністю, на відміну від того ж католицизму.
«Мені ця здогадка здається цікавою. По історії я також бачу, що на традиційно заселених великоросами землях певний успіх мали проповіді протестантів п’ятидесятників, протестантів, євангелістів, адвентистів. Наприклад, це було видно в 90-ті роки, коли їм дали певну свободу після радянського часу віросповідання.
Ліберальну ідею росіяни не сприймають на рівні світоглядному, засадничому. Якщо чесно, вона їм дійсно чужа. Це певні ментальні структури, які повністю відторгаються. Усе ж таки росіянам дуже властива певна містичність, певна духовність, самозречення в ім’я вищих ідеалів і протестантські церкви це чуття задовольняють, вони дають цьому певне позитивне спрямування. Вони орієнтують на працю, тверезість, дають певні конструктивні способи духовної реалізації не через імперські захоплення, деструктивні культи по типу Дугінського», – каже історикиня.
Зважаючи на те, що православ’я себе політично дискредитувало й скомпрометувало через підтримку війни, звернення до протестантизму потенційно може дати конструктивні результати й стимулювати Росію шукати конструктивний шлях для розвитку.
Однак не варто сподіватися, що Росія зможе сама себе врятувати від згубних марень. Сергій Дацюк наголошує на тому, що нині Україна має визначитися з власною позицією щодо російської ситуації: ізолюватися від неї чи втручатися у справи.
«Це зараз базовий вибір для нас: ми ізолюємо й капсулюємо Росію, чи ми займаємося їхніми справами. Якщо ми робимо якийсь вибір, то маємо за нього відповідати. Наприклад, капсулюємось. Тоді потрібно пояснення, як ми зможемо це зробити й убезпечитися від їхньої громадянської війни, тому що нам мало не здасться. Наша територія знову постраждає, навіть без прямої агресії й вторгнення на нашу територію. З моєї точки зору, нам не можна ізолюватися, ми маємо у все втручатися».