Полтавський митець Дмитро Білокінь разом з однодумцями розпочав збір коштів на новий мурал поблизу аграрного університету. За кілька днів вдалося зібрати понад половину суми, тому цей проєкт уже став невіддільною частиною полтавської культури.
Нова концепція автора має чимало символів та глибокий сенс – боротьба з ворогом крізь століття. Місце для муралу уже стало сакральним для Полтави, адже саме на цій стіні Дмитро Білокінь створив меморіал пам’яті про Небесну Сотню. На ньому зобразили дівчину-Україну та борців за свободу.
Напередодні презентації нової ідеї муралу, двоє полтавських художників, які зобразили малюнок біля Галереї мистецтв, вирішили втілити на цьому місці свій проєкт й «перемалювати» роботу автора. Чому їм це не вдалося та яким буде новий мурал, Дмитро Білокінь розповів в інтерв’ю ЗМІСТу.
Культурний фронт
З 2014 року художник представив широку серію робіт, що були присвячені темі війни. Мурал поблизу аграрного університету – одна з них.
Дмитро Білокінь є одним з митців, хто з 2014 року знав, що повномасштабного вторгнення не уникнути. Коли 22 лютого росія визначала незалежність самопроголошених «ЛНР» та «ДНР», митець зрозумів, що війна уже на ґанку. У перші дні художник почав займатися волонтерством й питаннями безпеки рідних, яким дивом вдалося врятуватися від обстрілів:
«Це було питання часу, тому постійно знаходився в очікуванні. Я морально та психологічно себе до цього підготував, але хвилювався за світ навколо мене. Єдине, що я розумів, воюватиму в плані мистецтва й культури, адже воїн на полі бою з мене ніякий».
Повномасштабна війна показала, що культура не буває поза мистецтвом. Інакше як можна пояснити загибель полтавських талановитих митців й викладачів Олександра Тарасенка й Святослава Пашинського за незалежність України? Вони були наставником й колегою Дмитра, тому їхня смерть стала сильним ударом для нього:
«Смерть мого вчителя Олександра Тарасенка дуже вплинула. Це фактично наш гуру та батько кафедри, який для нас зробив усе можливе та неможливе, щоб художники могли вільно себе почувати. Потім загинув мій друг Святослав Пашинський, який був керамістом, моїм колегою, ми разом викладали в художній школі. Він пішов на війну ще у 2014 році».
Після сильних потрясінь через війну, Дмитро Білокінь почав міркувати над серйозним проєктом. Уже наприкінці березня вони з однодумцями почали говорити про відновлення стінопису біля університету, який через вплив погоди почав руйнуватися.
Чому полтавським тату-майстрам не віддали стіну
Полтавці Артур Кобзар, Денис Старостін, Артур Ароян та Дмитро Білокінь взялися за реконструкцію муралу з підготовки ескізу, обрахунків вартості робіт тощо. Окрім цього довелося «боротися» з двома полтавськими художниками із Under studio Олександром Фастовецем та Антоном Кравченком. Вони створили мурал біля галереї й після заохочення міської влади, вирішили малювати на стіні біля університету.
Дмитро Білокінь каже, що взятися за мурал раніше не мав можливості через роботу й бізнес, але коли однодумці запропонували його відновити, вирішив, що час настав. Одразу вони оглянули стіну й почали з Артуром Арояном разом готувати ескіз. І тут з’явилося повідомлення про те, що Фастовець та Кравченко збирають гроші на відновлення стіни:
«Ось з’явилося графіті біля музею, а потім хлопці нам сказали, що влада їх підтримала і їм ще й дали якусь премію. Мене ж турбувало одне: як нас будуть взагалі сприймати, якщо такі малюнки в публічному просторі з’являтимуться й надалі. Їхній малюнок не просто десь на стінці у дворі. Такі образи не потрібно показувати примітивно. Люди не володіють знаннями й тому виходить дитячий малюнок. Там немає ані знань кольору, ані знань перспективної композиції».
Під час спілкування з тату-майстрами команда митця пояснила, що автор нинішнього муралу береться за його відновлення, тому їм не варто витрачати час та ресурс на цю ідею:
«Вони мене питали, щось на кшталт "а де ви були всі ці 8 років", причому в такій грубій формі сказали: "А у тебе ніхто не буде питати". Це така відповідь на аргумент про те, що це моя робота. Говорили, що юридичних прав на цю стіну в мене немає, а їх ще влада підтримує. Я й відповів: "Будемо боротися"».
Потім претенденти на стіну на певний час зникли, а Дмитро Білокінь продовжував працювати над ескізом, попри певний дисонанс в діалозі й непорозуміння:
«На початку з одним із тих хлопців Денис зв’язався і сказав, що ми відновлюємо стіну і будемо працювати. Вони сказали, що все добре. Через деякий час ми дізнаємося у ЗМІ, що хлопці збирають 80 тисяч на реставрацію. Ескізу немає, але там буде Шевченко, калина, пісня, а ми все зробимо, тільки накидайте нам грошей. Я зробив репост публікації у фейсбуці, написав власний коментар. І потім вийшла на тому сайті контрстаття і почалася боротьба».
Після цього були зустрічі з адміністрацією університету. На той момент Дмитро Білокінь з колегами завершували ескізи, спілкувалися з працівниками про будівельні роботи. На зустріч з керівництвом ПДАУ принесли ескіз, опис проєкту й необхідну документацію:
«І нас запитали чому ми до них не звернулися одразу. Ми ж не хотіли йти з пустими руками, а ті хлопці жодних напрацювань не мали. В університету до нас претензій не було. Потім вони у наш бік почали співпрацювати. Ми підписали договір, що ми будемо відновлювати й беремо на себе відповідальність за цей стінопис. І вже на кінцевому етапі все погодили».
Боротьба за мурал є значно глибшим явищем, аніж локальний мистецький конфлікт. Фактично мистецька спільнота Полтави зіштовхнулася з проблемою, що назрівала уже давно: багато сучасних митців можуть легко «осідлати» тренд й творити кліпову кітчеву культуру, але амбіції не дають їм вчасно зупинитися. І це не було б проблемою, якби ці витвори не з’являлися у публічному просторі «моментально». Йдеться про створення муралу в самісінькому центрі міста без відповіді громади про те, чи дійсно вона хоче бачити цю роботу на обличчі Полтави.
Дмитро Білокінь вважає, що для підготовки таких важливих проєктів дуже важлива самокритика й вміння митця:
«У нас були вчителі, які були для нас взірцями, народними художниками. Ось як покійний Павло Волик. Коли ти приходиш на його виставку, то зцілюєшся. Його роботи про якусь неземну космічну Україну, ідеал. Є такі люди, а є інші, які швидкоруч усе зробили й не несуть відповідальності. Якби я зробив такий малюнок, просто б від сорому провалився крізь землю. Навіть коли ми були із моїми друзями молодшими, розуміли як роблять справжні круті митці й знали, що ми десь тільки на початку цього шляху. Але є ось швидкоплинне мислення й це досить дивний процес. Але реальність інша і тому потрібна самокритика. Це дуже серйозна праця, а не просто малюночки».
«Цей мурал знаходиться у центрі міста, де проходить багато людей, туристів. Поруч художня галерея, де знаходяться твори українських класиків живопису. Я вважаю це позориськом. Це такий полтавський стиль – якась самовпевненість людей, але вона базується ні на чому».
Під час створення масштабних муралів на актуальну тематику важливо враховувати контекст. Стінопис про одвічну боротьбу з ворогом у країні, яка воює, потребує символізму й нової цікавої концепції. Саме її запропонувала й показала команда Дмитра Білоконя. Відповіддю громади у цій ситуації слугує відгук на заклик зібрати кошти на проєкт.
Воїн проти змія з червоними очима й орнаменти. Яким буде новий мурал
Як митець створює концепцію майбутньої масштабної роботи? Одразу з’являється намір, потім опис й після цього в голові виникають картинки.
«Суть в орнаменті, тому я вирішив узяти його з давніх вишитих сорочок, підібрав дійсно те, що мені подобалося. Цей елемент називається птах або орлик. І я подумав, що можна накласти один на один, а потім ще третій, то вийде дуже цікава структура, в якій буде і орнамент, і мереживо. Потім думав як його запалити, і зрозумів, що це вийде лише на темному тлі».
Одразу спробували зобразити композицію на темному тлі, але пізніше підставили місячне небо. Дмитро Білокінь каже, що зорі на муралі – це українська ніч в Опішні:
«Це один із найглибинніших в природі проявів для мене й України, сприйняття нашої землі. Запах української ночі – просто щось неймовірне, літнє. І ми знайшли сюди таку картинку, розтягнули. Потім я зрозумів, що зорі можна витягнути і почали додавати орнаменти. Це такий плин української культури як образ, увесь її символізм. Рух, що йде через космічний простір, виражаємо в орнаменті, знаковості, наших кодах».
Орнамент закінчується там, де починається простір давньої берегині. Вона космічна, тримає в руках зброю й зображує небесні війська, які супроводжують українських воїнів:
«Дуже органічно почало накладатися на орнаменти, а потім кожна з тих частинок підганялася, зафарбовувалася, підбирався колір. Тут було ще й протистояння далі. Спочатку ми хотіли зробити якусь хаотичну структуру з очима, що нападає».
У композиції також є воїн, який символізує воїнство в матеріальному прояві. Це образ, який дуже люблять наші військові. Ворога Дмитро Білокінь з Артуром Арояном вирішили зобразити як змія, що схожий на тінь. Його червоні очі символізують сприйняття реальності, яка дивиться на нас. У цьому випадку – темна реальність, що пов’язана зі смертю та злом.
Вона має червоні демонічні очі із гострими гранями. Цей елемент говорить про щось гостре й колюче, природну небезпеку. Наприкінці підібрали жовто-блакитну блискавку, що пронизує ворога.
Кінцевий елемент композиції – дерево життя. Це символ життя, яке виходить з землі. Автор використовує його як образ матері, тому зображує горщик з хрестом. Це один із сакральних об’єктів української культури, адже такі горщики використовували тільки у страсний тиждень й зберігали в особливому місці.
«У дереві життя ми також використали жовто-блакитні кольори. Мені хотілося зробити так, ніби вночі земля дихає, а під ранок підходить туман у найбожественніший час. Це підтримує наш образ папороті й поле пшениці. Хотілося зробити дивовижну роботу, щоб йшов подих від неї. Цей малюнок збирали по крупинках. Наша робота показує плин культури, яка пробиває все і цього ворога також проб’є й знесе його».
Новий мурал показуватиме не тільки фізичну боротьбу, а й протистояння у духовному вимірі, де вирішується хто та якими сенсами володіє. І в цьому стінописі автор показує українську перемогу не тільки у сучасній війні, а й в багатовіковій ментальній та культурній боротьбі за самобутність.
***
Українська культура має довгу історію й унікальність. Саме це допомогло зберегти її й дати можливість сучасним українцям переосмислювати, додавати щось від себе й осучаснювати. Поверхневість у масовому сприйнятті може бути, поки це дозволяє контекст.
Чи може бути калина й пісня на муралі у середмісті? Так, але якщо цього хоче громада. Поряд з цим, автор муралу бере на себе відповідальність за професійність цієї роботи, бо від неї залежить його репутація. У Полтаві така практика поки не поширена.
Дмитро Білокінь каже, що це можна подолати, адже кожна з галузей культури має що дати митцеві для його розвитку:
«У нас все цим наповнене. Подивися, звернися до когось, якось трохи попрацюй над цим. Потрібно собі ставити високу планку. Якщо бачиш, що ти щось криво робиш, працюй, щоб зробити це гарно. Це розвиток, без якого неможливо нічого. І коли ти дивишся щось в тіктоці, то це вже вважається актом акціонізму, чимось таким мистецьким. Насправді ж це просто дуже маленька частинка культури».
У Полтаві сконцентровано чимало сакральних об’єктів культури та історії, що можуть надихати. Важливо їх використовувати у мистецтві, дизайні та скульптурі, щоб створювати нові ідеї у громадському просторі. Таким чином збережемо українську традицію та сутність, яку так хоче знищити ворог.