Розграбована й запустіла. Історія розквіту та занепаду Гожулівської біофабрики під Полтавою

Під Полтавою стоїть пусткою біофабрика, що колись була одним із найбільших підприємств з виготовлення вакцин для худоби. Заснована у 1920 році, вона дала початок Біологічному – єдиному селу в Україні з такою назвою. 

У турбулентні 90-ті біофабрика зберегла виробництво, шукала інвесторів і мала плани на оновлення. Втілити їх не вдалося, тому підприємство занепало. Нині воно розграбоване й запустіле.

Розповідаємо про розквіт та занепад Гожулівської біологічної фабрики та село Біологічне, що живе попри втрату свого осердя.

Відправною точкою для підприємства є 1920 рік, коли розпочала роботу Гожулівська протичумна станція. Вона стала основою для майбутньої біологічної фабрики та нового робітничого поселення між хуторами Падалки та Полузір’я Гожулянське (сучасна нижня Андріївка), що існували неподалік Гожулів з другої половини 19 століття (1 у переліку джерел – прим. авт.). 

Інформації про роботу біофабрики в перші роки після заснування фактично не збереглося. Понад триста архівних справ, які могли б детально розкрити цей період, втрачені під час нацистської окупації Полтави (2). 

У 1925 році уряд Радянської України затвердив штати кількох новостворених протичумних станцій – у Сумах, Гожулах та Херсоні. Гожулівська станція була найбільшою з них. Її роботу забезпечували 26 працівників (3).

Підприємство мало кілька відділень та власне господарство піддослідних тварин. Крім висококваліфікованих фахівців, простішу роботу там знаходили також селяни з Гожулів, Падалок та інших сусідніх селищ. Станція потребувала послуг візника, пралі, нічних сторожів, а також тесляра й слюсаря-коваля. Такою працею займалися місцеві селяни та ремісники, для яких робота на промисловому об’єкті була альтернативою до вступу в колгосп.  

Тоді в поселенні при протичумній станції мешкали 64 людини – працівники та їхні родини (4). Це вдвічі менше за населення сусіднього хутору Падалки, яке формувалося впродовж тривалішого часу. 

Якщо хутори були цілковито українськими, то п'ята частина жителів робітничого селища називали себе росіянами. Це може бути наслідком русифікації українських міст, звідки на підприємство прибула працювати частина штату. Однак не можна виключати й того, що серед працівників були етнічні росіяни. 

Примітно, що за даними перепису чверть жителів робітничого поселення зарахована до групи «інші». Їхня національність наразі невідома, але це точно не були українці, росіяни чи євреї, яких обліковували окремо. 

Наукова робота Гожулівської протичумної станції підпорядковувалася Центральній бактеріологічній станції в Харкові, що пізніше стала Державним інститутом наукової й практичної ветеринарії. Це була найважливіша науково-дослідна ветеринарна установа в Радянській Україні (5).

Коли Гожулівська протичумна станція тільки починала свою роботу, звідти на Полтавщину скерували завідувача вакцинного відділу В. І. Барановського. Він налагоджував на місці процес виробництва сироватки проти чуми свиней, що її розробили в Харкові, і став першим директором біофабрики (6). 

Наприкінці 1920-х років Йосиф Сталін оголосив «великий злам». За цим поняттям ховалося нагальне перетворення усіх сфер життя. Хутко, невідкладно, не шкодуючи зусиль і ресурсів – так диктатор наказав творити «нове радянське суспільство». Будівельники мали ще швидше зводити індустріальні підприємства, а партійці – застосовувати ще більше насилля, заганяючи селян до колгоспів.

Зміни торкнулися й протичумної станції. У 1928 році її реорганізували в Державний сироватковий інститут. Відтоді робота підприємства не обмежувалася лікуванням і профілактикою чуми свиней, а охоплювала ширший спектр хвороб худоби та птиці, наприклад, бешиху й септицемію свиней, холеру, сибірську виразку (7). 

Невдовзі відбулося ще одне перейменування – інститут став Гожулянською бацілярною біологічною фабрикою № 12 (8). Така зміна може мати зв’язок зі зростанням державного замовлення на ветеринарні препарати після оголошення курсу на суцільну колективізацію. У цих умовах відповідальність за ефективність господарств переходила від індивідуального власника до держави, а планова економіка потребувала нарощування потужностей виробництва.

Однак «соціалістичне будівництво» – це не лише про економічні перетворення, а й про терор. Який вигляд це мало для компактної спільноти Гожулівської біофабрики? Машинне виробництво вакцин наближало радянське сільське господарство до бажаної продуктивності. Працюючи задля цієї мети, робітники змагалися з іншими за звання зразкових радянських громадян. Під час цих змагань деякі учасники «вибували»: радянська влада репресувала їх, щоб нав’язати населенню ідеологічно правильні цінності та моделі поведінки. Постійний пошук і виявлення «ворогів» мали гуртувати суспільство проти уявної загрози. 

Нерідко причиною терору були завищені показники державних планів, яких не завжди вдавалося досягати. Відтак у чиновників регіонального та республіканського рівня виникала потреба обґрунтувати перед центром недовиконання завдань, яке призводило до недостатньо швидкого розвитку радянської економіки (9). Відповідальність за це часто покладали на «шкідників» – окрему категорію «ворогів народу», які нібито чинили підривну діяльність у різних галузях господарства, щоб послабити радянську владу. 

На початку 1930-х років радянські спецслужби викрили «шкідників» у галузі ветеринарної справи, так звану Всеукраїнську контрреволюційну організацію ветеринарів і бактеріологів. Слідство встановило, що вона мала розгалужену систему регіональних осередків, які діяли разом, щоб скинути радянську владу (10). Контрреволюціонери прокралися навіть на беконну фабрику в Полтаві! Вони нібито недоброякісно надавали ветеринарну допомогу, навмисно розповсюджували хвороби худоби та шкодили різним галузям тваринництва.

Всеукраїнська організація ветеринарів-шкідників включала зокрема й Полтавську групу, до якої приписали також Гожулівську біофабрику. У матеріалах кримінальної справи мету діяльності полтавської гілки організації описали так: 

За словами одного з обвинувачених, ще в середині 1920-х років Гожулівська протичумна станція змінила склад вакцини проти сибірської виразки так, щоб вона провокувала більший відсоток загибелі тварин, підриваючи зусилля радянської влади з відновлення і розвитку тваринництва (12). 

Нам залишається тільки здогадуватися, як працівники НКВС отримали ці «свідчення». Ветеринарні лікарі Г. П. Соловйов і Б. Г. Левицький фігурували у справі як члени осередку контрреволюційної організації на біофабриці (13). Їхня подальша доля невідома. 

Голодомор 1932-33 років обійшов робітниче поселення при біологічній фабриці, однак зачепив сусідній хутір Падалки. Відомо, що там загинули щонайменше троє людей: Гнат Лукич Пелипенко, Т. В. Харченко і В. Ф. Пелишко. Водночас арешт жителя Падалок Сергія Клименка 2 січня 1933 року, у пік Голодомору, може свідчити про те, що місцеві селяни критикували державне насильство, пов’язане з примусовою колективізацією та конфіскацією продовольства (14). 

Наступна хвиля репресій торкнулася Гожулівської біофабрики в період «великого терору». Тоді масові переслідування чинили в межах підготовки Радянського Союзу до війни (15). Знешкодження ворогів, які нібито добре замаскувалися всередині радянського суспільства, прямо пов’язували з можливістю чинити опір зовнішньому супротивнику в майбутньому. 

Наказом НКВС № 00447 від 30.07.1937 встановлювали норми обов’язкової кількості репресованих по республіках Радянського Союзу. В Україні належало розстріляти 8 тисяч і заслати в табори ще 20 тисяч 800 людей. Хоч операцію планували завершити за кілька місяців, вона тривала майже до кінця 1938 року (16). Її жертвами стали й працівники біофабрики. 

У 1938 році радянські каральні органи заарештували й розстріляли директора біофабрики Опанаса Чауса, службовця біофабрики Тимофія Грищенка та робітника Феодосія Коржа (17). Останніх двох звинувачували в контрреволюційній діяльності. Їх спіткала доля колег, які проходили у справі Всеукраїнської контрреволюційної організації ветеринарів і бактеріологів кількома роками раніше.

Репресії тривали й наступного 1939 року. Коли робітниць біофабрики вітали з Міжнародним жіночим днем, серед чоловіків бракувало не лише директора Чауса, службовця Грищенка та робітника Коржа. За день до свята енкавеесники заарештували мешканця села Падалки Федора Стадника, який працював столяром на підприємстві. Його засудили до 5 років ув’язнення і 3 років позбавлення прав за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді» (18).   

Поза тим Гожулівську біофабрику продовжували розбудовувати. На 1941 рік вона мала кілька конюшень, низку приміщень для утримання й розведення піддослідних тварин, а також три житлові будинки для робітників (19). 

Перед захопленням Полтави нацистами 18 вересня 1941 року біофабрику встигли евакуювати вглиб Радянського Союзу. Під час війни її устаткування працювало в російському місті Орськ, що розташоване більш ніж за 2 тисячі кілометрів від Біологічного. 

Нацистська адміністрація тим часом відновила роботу біофабрики на місці. Зокрема, тривало виготовлення сироватки проти бешихи – інфекційної хвороби, яка вражає свинарські господарства. Цей препарат був потрібен для розведення свиней і постачання м’яса до Німеччини. 

Ще у 1937 році Адольф Гітлер постановив, що його держава захопить сільське господарство Східної Європи, зокрема й України, аби не залежати від постачання їжі з інших країн (20). Це відбилося в політиці окупаційних адміністрацій. Наприклад, на півдні України селянин мав право забити одну свиню тільки після того, як іншу віддав німецькій армії (21).

Відступаючи у вересні 1943 року нацисти зруйнували біофабрику, тож її довелося відбудовувати. У перші повоєнні роки вдалося відновити 11 об’єктів і спорудити 26 нових (22). Зріс і штат робітників підприємства. На основному виробництві та в підсобному господарстві працювали 127 людей (23). Це майже в п'ять разів більше, ніж у 1920-ті роки. 

З 1954 року біофабрика почала боротьбу не тільки з інфекційними вірусними хворобами, а й бактеріальними (24). Вакцини проти них виготовляли в новому цеху, що створили за директорства Дем’яна Іващенка.

У 1960 році біофабрику очолив Петро Найбойченко. Він налагодив виробництво нових біопрепаратів, зокрема вакцини Ла-Сота проти хвороби Ньюкасла, що поширюється серед птахів, та сироватки проти паратифу, який становить небезпеку для свиней та людей. Разом з асортиментом препаратів зростали й обсяги їхнього виробництва (25). 

Директор Найбойченко мав добру репутацію серед робітників. У селі його пам’ятають як керівника, який забезпечив найбільший розквіт Гожулівській біофабриці. 

Щорічно, починаючи з 1950 року, адміністрація біофабрики укладала колективний договір зі своїми працівниками. Подібні угоди мали всі радянські підприємства й містили відповіді на такі запитання:

З колективного договору 1970 року відомо, що для забезпечення робітників у Біологічному працював магазин, дитячий садок, їдальня й медпункт (26). Виробничу інфраструктуру складали власне біологічна фабрика (7 цехів, контрольна та біохімічна лабораторії, пакувальня, гараж) та підсобне господарство (27). Воно забезпечувало корми для волів, з гіперімунізованої крові яких виготовлялися сироватки. 

Останнім директором Гожулівської біофабрики був Віктор Павлюк. З 1968 року він працював на підприємстві ветеринарним лікарем, а 1981 року очолив його. Директор Павлюк планував розширити виробництво та здійснити його технічне переоснащення (28). Доки підприємство підпорядковувалося Міністерству сільського господарства СРСР, це вдавалося реалізовувати. Щойно Радянський Союз розпався й централізоване фінансування з Москви зникло, ці процеси поставили на паузу.

У 1992 році Полтавська обласна рада ініціювала перейменування села Падалки, до якого зараховували й робітниче поселення біофабрики, на Біологічне. У цей час підприємство ще продовжувало працювати, намагаючись адаптуватися до нової економічної реальності. Керівництво шукало інвесторів для того, аби завершити розпочате будівництво нових приміщень, замінити обладнання, зношеність якого сягнула 80%, і продовжити виробництво вакцин у попередніх обсягах (29). 

Однак спроба перевести підприємство на рейки ринкової економіки не була успішною. Внутрішній ринок, на якому Гожулівська біофабрика мала напрацьований авторитет, не потребував біопрепаратів у таких обсягах. Вихід же на зовнішній ринок вимагав високої конкурентоспроможності. 

На затвердження нової назви знадобилося понад чверть століття. Лише 2018 року рішенням Верховної Ради село Біологічне з’явилося на мапі як окремий населений пункт (30). Хоч біологічна фабрика як об’єкт промисловості й занепала, місцеві мешканці продовжують мислити про себе у зв’язку з її минулим. 

Перелік джерел:

1.  Списки населённых мест Российской империи. СПб, 1862. Т. 33. С 21; Список населенных мест Полтавской губернии с кратким географическим очерком губернии. Полтава, 1912. С. 298.

2. Національний реєстр втрачених та переміщених архівних фондів. Київ, 2007. Книга 1. С. 770.

3. Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1925 рік. Харків, 1925. С. 368.

4. Список залюднених місць Полтавської округи за Всесоюзним переписом на 17 грудня 1926 року. Полтава, 1927. С. 97.

5. Розгін І. Всеукраїнський державний інститут експериментальної ветеринарії. Нові Дні. 1955. №67. С. 30.

6. Королев А. Центральная бактериологическая станция наркомзема Украины (1922 г.). Історія науки і біографістика. 2009. №1. С. 6.  Аранчій С. Історія ветеринарної медицини Полтавщини. Полтава, 1998. С. 115.

7. Там само.

8. У постанові Народного комісаріату фінансів СРСР від 29 листопада 1932 року №455 вже вживається нова назва підприємства. Див. Бюллетень финансового и хозяйственного законодательства. Mосква: Госфиниздат СССР, 1932. №59-60. С. 12. 

9. Harris J. Resisting the Plan in the Urals, 1928-1956 Or, Why Regional Officials Needed "Wreckers"and "Saboteurs". Contending with Stalinism: Soviet Power and Popular Resistance in the 1930s. Ithaca: Cornell University Press, 2002. P. 201-227.

10. ГДА СБУ. Ф. 13. Оп. 1. Спр. 39. С. 1.

11. ГДА СБУ. Ф. 13. Оп. 1. Спр. 39. С. 18.

12. ГДА СБУ. Ф. 13. Оп. 1. Спр. 39. С. 33-34.

13. ГДА СБУ. Ф. 13. Оп. 1. Спр. 39. С. 22.

14. Клименко Сергій Романович. Національний банк репресованих. 

15. Kuromiya H. Communism, violence and terror. The Cambridge History of Communism. Cambridge University Press, 2017. P. 298.

16. Werth N. The NKVD Mass Secret National Operations (August 1937 - November 1938). 24.05.2010. Sciences Po.

17. Грищенко Тимофій Демидович. Національний банк репресованих; Корж Феодосій Прокопович. Національний банк репресованих; Чаус Афанасий Тимофеевич. Бессмертный барак. 

18. Стадник Федір Миколайович. Національний банк репресованих. 

19. Аранчій С. Історія ветеринарної медицини Полтавщини. С. 115.

20. Wendt B. Großdeutschland: Außenpolitik und Kriegsvorbereitung des Hitler-Regimes. dtv, 1987. S. 199-202.

21. Акунін О.Південноукраїнське селянство в роки окупації (1941 – 1944 рр.): продподатковий окупаційний тягар. Гілея. Київ, 2008. №11. С. 94.

22. Аранчій С. Історія ветеринарної медицини Полтавщини. С. 116.

23. Там само. С. 116.

24. Там само. С. 116-117.

25. Там само. С. 117.

26. Гожульская биофабрика главного управления биологической промышленности Министерства сельского хозяйства СССР. С. Гожули Гожульского сельсовета Полтавского района Полтавской области. Коллективный договор на 1970 год. С. 11.

27. Колективний договір, укладений з працівниками Гожулянської біофабрики на 1970 рік. С. 39.

28. Фільм “Гожулівська біофабрика”. Хв. 7:16-7:39. 

29. Там само.

30. Про перейменування села Падалки Полтавського району Полтавської області. Постанова Верховної Ради України від 13 березня 2018 року № 2332-VIII. 

Обкладинка Юлії Сухопарової

Редагування – Яніна Мурдза